11 лютого 1938 року в селі Довбиш Житомирської області народився український хоровий диригент, композитор, автор наших улюблених пісень “Степом, степом”, “Мамина вишня”, “Виростеш ти, сину”, “Хата моя, біла хата” та інших. Його пісні досі приписують народові.
Він приєднався до більшості на 67–му році життя, після важкої та затяжної хвороби. Мешканець скромної кімнатки в гуртожитку не залишив після себе нічого, окрім партитур написаних ним пісенних творів, симфоній та опер. Усі, хто знав митця, запам’ятали його як людину широкої душі, безкорисливу та дуже добру. Видатному майстрові українського хорового співу Анатолію Пашкевичу пощастило бути не просто художнім керівником Черкаського народного хору, засновником і керівником хорових колективів Житомира, Луцька, Чернігова, а й композитором від Бога. Якби він написав одну лише “Степом, степом…”, пісню, що стала реквіємом за всіма солдатами–українцями, й тоді композитор назавжди вписав би своє ім’я в золоті скрижалі пісенного мистецтва. Однак Анатолій Максимович створив десятки чудових, глибоко ліричних, самобутніх пісень. Серед його перлин – “Виростеш ти, сину”, “Мамина вишня”, “Хата моя, біла хата”, “Чебреці”, “До сина”, “Ой ти, ніченько”, “Любисток”, “Ой, журавко, журавко”, “Ой вербо, вербо”, “Осипає цвіт калина”, “Пісня про Волинь”, написані на вірші Дмитра Луценка, Йосипа Струцюка, Василя Гея.
Василь Симоненко й Анатолій Пашкевич не були знайомі особисто, хоч велику дещицю свого життя віддали землі великого Тараса – Черкащині. Їхня пісня “Виростеш ти, сину” стала народною, два вірні сини України, велети її Поезії і Музики, побраталися в чудовій мелодії.
“Видавалося, що батьків баян у нашій хаті не замовкав ніколи”.
– Я найстарша з дітей славетного Анатолія Пашкевича. Батьки мої побралися в 1962-му, а вже через рік з’явилася я на білий світ, – каже старша донька композитора і диригента Оксана Пашкевич-Ящук. – Тато одружувався ще двічі: від Людмили (була першим альтом Черкаського народного хору) в нього дві донечки – Олеся і Ярослава, від Катерини (до речі, моєї ровесниці, також співачки цього ж хору) – син Максим. Наш наймолодший брат (на превеликий жаль, уже покійний) з першого дня війни з росією записався добровольцем у батальйон “Азов” і захищав рідну землю в Луганській області.
Я не відразу це збагнула і зрозуміла, що співоча хорова доля у мене була закладена генетично. Мама моя Валентина Олександрівна була медиком за станом душі та за Господнім покликанням. Щира, добра, безкорислива, цілодобово безвідмовна у допомозі людям. Мешкали ми до 1965 року в Житомирі, де батько працював художнім керівником в ансамблі “Льонок”. Варто сказати, що татові не пощастило вступити в Київське музичне училище імені Глієра. Проте доля звела його у Новоград-Волинському з директором районного Будинку культури Борисом Шарварком (майбутнім режисером масових святкувань), з допомогою якого він зі своїм незмінним баяном закінчив заочні музичні курси при всесоюзному будинку народної творчості.
Навчався і одночасно служив в армії, доля завела його на північний морський флот. Після закінчення строкової служби батька залишали баяністом у матроському ансамблі, але він повернувся у рідну Баранівку. Організував там вокальний ансамбль, самодіяльний хор, одержував перемоги на численних олімпіадах та оглядах. На одному із таких оглядів у Києві сам Григорій Верьовка високо оцінив творчі здібності і талант молодого керівника ансамблю!
Малесенькою повсюдно була хвостиком у батька. Брав мене на репетиції: спочатку в Житомирі, а коли у 1965-му переїхали до Черкас, то й там місцева філармонія для мене стала рідною. Першою виконавицею пісні “Степом, степом…” у Черкаському народному хорі була Ольга Павловська. Вона на офіційній сцені, а я – вдома на стільчику! Видавалося, що батьків баян у нашій хаті не замовкав ніколи. Коли приходили гості (а наша оселя була рада кожному завжди), мені ставили посеред хати стільчик і я затягувала “…степом, степом йшли у бій солдати…” Звісно, що тато мріяв про мою співочу кар’єру. Я ж спочатку пішла працювати лаборанткою на черкаський завод “Фотоприлад”. Але добрі люди переконали, що мушу співати.
1984 року вступила до дворічної студії при хорі Григорія Верьовки.
“Ти вся в льонах, що грають, як перлинки.
Ти – рідна мати Лесі Українки…”
– Особлива сторінка в творчості батька – співпраця з поетом Дмитром Луценком, який настільки тонко відчував слово – дуже природно й органічно, – продовжує Оксана. – Вони обидва навіть формували програму першого складу Волинського народного хору. Та не вистачало заголовного твору, який би представляв цей колектив, – не було пісні про Волинь. Дмитро Омелянович, який дуже любив цей край, часто приїздив сюди. Натхнення народилось, та не один день, не одну безсонну ніч довелося виношувати поетичні рядки до пісні про цей казковий куточок України:
Ти у гаях, озерах і долинах,
Ти у розлогих вербах і калинах.
Ти вся в льонах, що грають, як перлинки.
Ти – рідна мати Лесі Українки.
1978 року в обласному театрі відбувся перший концерт Волинського народного хору, в якому й прозвучала “Пісня Волині”. Радів присутній на концерті Дмитро Омелянович, що пісню виконували кілька разів на біс. Її полюбили волиняни, і вона живе в репертуарі колективу й досі. Співала її залюбки і я. Так сталося, що після закінчення студії при хорі Верьовки мене взяли на роботу у Волинський народний хор, мріяла і хотіла працювати з батьком, пройти його школу. А перший свій виступ не забуду ніколи. Було це в Тернополі, в кінці червня 1986 року, на відкритті першого в Україні Співочого поля. Урочисто і радісно звучали уславлені колективи – народний хор імені Григорія Верьовки, заслужена академічна капела “Думка”, Черкаський заслужений український народний хор, Волинський український народний хор. Як і не забуду, коли батько керував зведеним хором на величезній тамтешній сцені!
У Луцьку батько познайомив Василя Зінкевича з Людмилою, яка працювала в хорі, невдовзі молодята побралися і в них народилися два синочки – Василько і Богданко.
“Він жив, творив і працював для людей, а влада – для себе, хоч прикривалася народом”.
– Мама в усі роки була і залишалася батьковою подружкою днів його суворих. Скільки разів він не женився, тепло між ними не згасало. Мама ж завжди любила лише його одного! Він для неї залишався тим Толею з баяном, який прийшов з армії і в якого закохалася відразу. І на все життя. Мама дружила зі всіма співачками Черкаського хору. Коли тато хворів, вона його підтримувала. Він же ж ділився з нею всіма своїми секретами. Як з подружкою, навіть коли вже не жили разом. Він пішов від нас у 1972-му… – додає Оксана. – У батька завжди було загострене почуття справедливості. З ним багатьом було непросто, як і йому. Це стосується влади, до якої він завжди був в опозиції. Він жив, творив і працював для людей, а влада – для себе, хоч прикривалася народом. Тато жив для свого слухача. Зірка слави ніколи не сіяла для нього, він того не визнавав. Любив свій народ, мову, культуру, пісню. Він не міг і не хотів блазнювати задля особистої вигоди, а тому був незручним у стосунках з чиновниками. Він не вмів і не хотів “нести” себе назустріч славі, пробиваючи ліктями шлях до нагород, визнань і матеріального достатку. Йому муляло все показне і штучне. Він із ніжністю і невимовним трепетом ставився до місць свого творчого зростання, до тамтешніх друзів, особливо в Черкасах і Луцьку.
В усіх колективах, де працював, своїм підлеглим “вибивав” (а інакше не можна було) квартири, хоч сам ще міг мешкати у гуртожитках. Усім своїм жінкам також залишив помешкання. Коли розлучався, йшов у тому, в чому був. Але неодмінно з чемоданчиком, з нотами. У жінках, окрім вроди, розуму, любив, щоб була коса. Як у Катрусі, його останньої дружини. Їхнє почуття спалахнуло у Волинському народному хорі, на моїх очах (тоді ми починали там разом). Вона – моя ровесниця. У батька від кохання народжувалися не лише діти, а й обов’язково такі ж прекрасні музичні твори. Від любові до Катерини, наприклад, народилися кантата на вірш Василя Симоненка “Лебеді материнства”, ораторія “Блудний син”. І від того кохання, від Божого таланту багато пісень авторства мого батька – “Степом, степом”, “Мамина вишня”, “Ой ти ніченько”, “Виростеш ти, сину”.
“Ой ти, ніченько, зоре ранняя,
Ждала милого до світання я…”
– Осінній сонячний день. Ми – артисти Черкаського народного хору – прийшли на репетицію. Анатолій Максимович Пашкевич познайомив нас з поетом із Києва Дмитром Луценком, – згадувала Раїса Кириченко. – Вийшов і став перед хором кремезний чоловік з голубими очима. Коли читав свої вірші, то якось зразу помолодшав, заіскрився і нас зачарував. Потім Анатолій Пашкевич сказав, що будемо розучувати нову пісню “Ой ти, ніченько”. І мені пощастило, я була солісткою. Пісня всім сподобалася і полетіла легкокрилим птахом над Україною. І коли чую по радіо у виконанні “Кобзи” цю пісню, а величають її народною, то думаю, що то таке високе визнання натхненної творчості цих двох прекрасних авторів”.
“Справді, трапився казус, – визнає керівник ВІА “Кобза” Євген Коваленко. – Це було в середині 1970-х. Якогось на гастролях в Івано-Франківську в тріо бандуристок почерпнув прекрасну пісню. Переписав слова і зробив обробку в стилі “Кобзи”. Довший час вона у нас звучала як народна, аж допоки мені не зателефонував Дмитро Луценко. Без будь-яких претензій чи докорів сказав: “Женю, ви співаєте “Ой ти річенько-чарівниченько” і повсюди кажете, що це народна пісня. Хочу, щоб ти знав, що вірша до неї я написав ще у 1951-му…” Від почутого мені відняло мову. Потім Дмитро Омелянович розповів, що музику написав Анатолій Пашкевич і її правильна назва “Ой ти, ніченько”.
Я довго вибачався, а в душі тішився за авторів. Це ж треба так написати, щоб ще при твоєму житті пісню вважали народною. У цього дивовижного тандему Дмитро Луценко-Анатолій Пашкевич таких творів чимало”.
“Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду…”
– З особливою теплотою і любов’ю ставився Дмитро Луценко до Анатолія Пашкевича, любив його, як сина, цінував іскристий неповторний талант. “Він був з народу, з села, як і Дмитро, – визнавала Тамара Луценко, дружина пісняра. – Бувало, приїде до нас Анатолій Максимович, перекусять нашвидку – і мерщій обидва до рояля. Працювали наполегливо і натхненно. Щоб і вокально все лягало гармонійно, щоб більше звучало “а” та “о” на високих регістрах, бо, як натикати, мов у перелаз, густо “і-і-і”, то захрипне і багатоголосий хор, і народний артист.
Цікаву історію має пісня “Мамина вишня”. Тепер важко уявити, але Дмитро написав 20 варіантів тексту. А перший народився під впливом розповіді Анатолія про те, як напередодні смерті його мама сказала, що відійде на той світ, коли зацвітуть її тюльпани… Старанно вишукував поет слова, допоки дійшов кінцевого образу маминої вишні. Проте закінчення пісні ніяк не вдавалося. Допомогла рідна ненька. Дмитро пішов на мамину могилу, що на Байковому цвинтарі. А там вишенька, як символ маминої любові, сама виросла над її могилкою. Навесні струшує запашні пелюстки, ніби плаче над нею. Відразу народилися ті слова, яких так не вистачало. Відтоді вона для нас незмінно звучить саме так”.
Та не порадує літо
Душу мою молоду.
Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду.
“Ніколи не забуду, як далекого 1995 року в канадському Торонто проходили мої сольні концерти. На кожному з них обов’язково співала “Мамину вишню”, – розповідала Раїса Кириченко. – Глядачі завжди зустрічали її бурхливими оваціями. А потім, вгамувавшись трохи, вигукували: “Хату мою, білу хату”… І я співала на їхню вимогу й цю пісню. І так – у всіх залах. Коли ж траплялися запрошення канадців на чашку кави, то й тут знову просили проспівати ці пісні…”
“Навіщо ви виконуєте цей націоналістичний твір – ми вам не радимо Симоненка співати”.
– У мене, на щастя, за тоталітарного режиму не було якихось особливих випадків, щоб забороняли пісню. Хіба що коли співала з Черкаським народним хором пісню Анатолія Пашкевича на вірш Василя Симоненка “Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу…” – зізнавалася співачка. – Мені говорили художній керівник філармонії й завідувач відділу агітації і пропаганди обкому партії: “Навіщо ви виконуєте цей націоналістичний твір – ми вам не радимо Симоненка співати”. Та як же ж не виконувати? Слухачі її дуже любили”.
А що робилося, коли Раїса Кириченко вперше “Синові…” виконала у Львові. Її не відпускали зі сцени, “на біс” доводилося співати п’ять разів!
Якось на концерт Черкаського народного хору під керівництвом Анатолія Пашкевича прийшла мама Василя Симоненка – Ганна Федорівна. Для всіх присутніх у залі така подія перетворилася на величне свято Василевого слова, яке переросло у таку ж величну пісню. Послухавши твір, матуся дуже плакала і дякувала за пам’ять про її сина…
“Мати, мати жде свого солдата, А солдат спить вічним сном!”
– Коли Анатолій Пашкевич з поетом Миколою Негодою 1966 року написали “Степом, степом…”, тоді подібних творів просто не було, – стверджує Оксана Пашкевич. – Пісня, та ще й українською мовою, без перебільшення, викликала потрясіння. Вона народилася за ніч, у готелі, де нудьгував поет, а за стіною, в сусідньому номері, хтось грав на баяні. Ним був мій батько. Зайшов до нього поет, поговорили. І полилися рядки. Коли прочитав твір татові, той дуже зрадів: “Миколо, Боже, це те, про що я мріяв!” У виконанні Черкаського народного хору пісня стала народною.
Мій тато був чарівником співу. Мав свій особливий магнетизм. Він заворожував кожного на своїх репетиціях, підправляв, надихав. Міг, правда, й кинути інколи гостре слівце, одначе після репетиції підходив і відразу вибачався.
Досі співаю в Черкаському народному хорі. Відчуваю в собі чимало батьківських рис характеру. Ніколи й ніде не афішую зайвий раз, що донька свого славетного тата.
Коли ж на концертах інколи оголошують, що ту чи іншу пісню “співає донька Анатолія Пашкевича”, відчуваю особливу відповідальність. У такі хвилини мені видається, що й дух батька поруч, що не лише я, а й він співає разом зі мною.
“Степом, степом” тепер набула нового звучання, коли гине цвіт нашої нації у підлій та підступній війні з росією… Кожного разу, коли її співаємо, усі глядачі в залах повсюдно встають, і слухають, затамувавши подих. Дай, Боже, вистояти, витримати. І неодмінно перемогти!
Надзвичайно важко перенесла втрату батька. Він помер у січні 2005-го в Чернігові. У квартиру, яку йому дали, не заселився, вважав, що в гуртожитку краще, веселіше, людей багато живе .
Мені хотілося, щоб ще пожив, почув і побачив, як його люблять. Ще міг зробити багато-багато доброго. Не судилося…
Уже майже два десятиліття тато, його співавтор Василь Симоненко, перша виконавиця його пісні “Степом, степом” Ольга Павловська (померла у грудні 2002-го) назавжди поруч, адже їхні могили на одній (центральній) алеї черкаського міського цвинтаря.
