Феномен Білаша притягатиме і зачаровуватиме не одне покоління. Його пісні стали культовими не лише на Батьківщині, а й в усьому світі. “Я вдячний тобі за те, що ти написав і на мої слова декілька мелодій, які, сподіваюсь, не дадуть мені після першої смерті вмерти вдруге, бо прив’язали і моє ім’я до твоєї слави, та головне в тому, що ти своїми піснями допомагав мені не загубитись у нікчемних дрібницях життя, а працювати й жити для України”, – написав у своїх спогадах про Олександра Білаша (6 березня 1931 – 6 травня 2003) Дмитро Павличко. Вершиною їхнього творчого генія стали насамперед “Два кольори”. Народилася головна пісня їхнього творчого тандему, яка облетіла світ, стала улюбленою та рідною для вже не одного покоління українців. “Два кольори” – монолог вірного сина, який знаходить найніжніші слова, щоб висловити свою любов і вдячність рідній матусі, щоб висловити подяку за її любов і турботу. Павличкові вдалося у невеличкому за розміром творі вмістити усе життя: від того часу, коли він “малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами”, до того, коли йому “війнула в очі сивина”. Та на всіх життєвих дорогах супроводжувала сина вишита материнська сорочка, захищала його, додавала сил, наснаги у важкі часи. Білашеві у трьох хвилинах музики вдалося ухопити мелодію, яка принесла твору безсмертне звучання. Відтак на геніальний вірш народилася геніальна музика. У кожній пісні Олександра Білаша чутно відголоски рідного, національного мелосу, а це нині дається далеко не кожному.
“А як мене не стане і тебе запитають, з ким ти прожила життя, що ж ти скажеш?”
– У паспорті я була на Білашевому прізвищі, адже свекруха відразу попередила: “Якщо не Білашка, то й поріг не переступай!” – зізнавалася дружина композитора, співачка Лариса Остапенко. – А на сцені залишилася на дівочому. Одна з причин у тому, що батько мій загинув на фронті, мені хотілося продовжити його життя хоча б прізвищем, адже у нього було дві доньки. Так вирішила, що Остапенко мусить залишитися. А по-друге, ми часто виступали на сцені з Олександром і не хотілося щоразу підкреслювати нашу сімейну співдружність. Білаш не перечив, адже документально була його дружиною, і це його цілком улаштовувало. А як співачку він мене не сприймав дуже довго, тому суперечок не було, адже прізвище Білаша, а так воно й було, звучало гордо і всеосяжно.
Це змушувало працювати більше і краще, щоб довести, що я не тільки дружина Олександра Білаша, саме так мене представляли всім. Мені ж хотілося, щоб колись сказали: “А це – Лариса Остапенко”. Я так цього хотіла, так цього чекала… Але коли прийшло, уже ніякої радості мені не дало. По правді, у молодості не настільки розуміла, з якою людиною проживала життя. Якось Олександр Іванович, лежачи в ліжку, несподівано запитав: “А як мене не стане і тебе запитають, з ким ти прожила життя, що ж ти скажеш?”
Я ж думала: “Господи, що я скажу?” Сказати те, що псувало наші стосунки, наше життя? Чи потрібно людям про це знати? А про все інше скажуть ті, хто тебе шанує, знає і любить. Тебе – людину, яка в товаристві була незамінною: співбесідником, тамадою, гравцем. Він добре грав у шашки і шахи,
більярд і карти, його вабили гриби і футбол, риболовля і мисливство, полювання на качок і велику рогату дичину. Він нічого не міг пропустити повз себе. Усе його цікавило, на все у нього вистачало часу. Щоби бачитись з тими людьми, які його цікавили, – в основному було товариство зі Спілки
письменників. Бажання спілкуватися з ними і набиратися від них розуму жило в ньому постійно. У таких елітних товариствах Олександр Іванович дуже довго мовчав і слухав інших, щоб зрозуміти, чим вони живуть, що їх цікавить, окрім того таланту, який вони мали і який підтверджували реальними справами. Він прислухався, як вони говорили між собою на застіллях.
Олександр народився, щоб стати великим композитором. З роками розумів, що ніким іншим не міг бути. Хоча його у молодості вабила поезія, багато писав прози, намагався творити романи та оповідання. Перші його шкільні вірші публікувалися ще у районній газеті. Але музика перемогла і більшу частину життя стала основною для нього. Дуже довго вагався і не знав, чи має на це право, щоб десь публічно показати свою поезію. Навіть своїм друзям, яких було немало, довго не відкривався. Ще молоді Дмитро Павличко, Іван Драч, Борис Олійник, Михайло Ткач виростали і мужніли на його очах. Але поезію власну читав спершу своїм рідним, спостерігав реакцію, потім читав друзям – не поетам. А вже згодом – корифеям слова. Навіть Олесь Гончар та Андрій Малишко заохотили його писати і не соромитися. Так уже було – поезія та музика стали двома крильми Олександра Івановича. Коли втомлювався від звуків, переходив до слова. Він не міг просто так мовчати. Нічого не робити і просто так марнувати час не міг.
“Для мене він був неначе вулкан, який ніколи не заспокоювався”
– Ми познайомилися ще дуже молодими. Навчалася на першому курсі консерваторії, він – на третьому, – згадувала той час Лариса Іванівна. – Олександр ще тоді був таким зеленим у композиції. Білашеві дуже важко давалася його професія, він пізно почав знайомитися з музикою. За словами Сашка, мене вперше побачив, коли бігла широкими сходами старого корпусу консерваторії. Як вітер пронеслася… Спершу помітив довгі ноги, стало цікаво, яке ж обличчя. Це вже надто літературно сказано, хоч він інакше говорив з цього приводу. Тоді підняв голову і побачив личко. Так, як запала йому відразу в душу, так і на все життя залишилася. Був однолюбом, хоч не думаю, щоб такий красивий і талановитий чоловік, надзвичайно бурхливий у своєму житті, не мав успіху в жінок.
Для мене він був неначе вулкан, який ніколи не заспокоювався. Таке враження було, що він ніколи не тлів, завжди горів. Ця лавина емоцій і надзвичайної енергетики від нього йшла постійно. Біля нього спокійно не можна було перебувати. Ще на вулиці, коли Білаш підходив до будинку, я підхоплювалася і чула його кроки – це йде мій Сашко, єдиний і неповторний!
Називав мене Ластівкою. Потім так називав машину. Казав завше, що дружину і машину не можна нікому позичати. Хлопці, які оточували Олександра, весь час мені підкреслювали, що повинна його берегти, адже він особистість, яка має для України велике значення. Мала його оберігати як від зайвих неприємностей, так і від зайвої чарки і випадкового застілля. Але чоловік мій був такої широкої натури, що його втримати ніхто не міг. Інколи Олександр міг сказати: “Загнуздати мене нікому не вдавалося і не вдасться. От я такий кінь дикий. Як мустанг. Мушу мати волю у всьому”. У нашому сімейному житті з Білашем ніколи не була жінкою – “пилкою”. Ніколи не питала його нічого зайвого. Міг прийти о третій ночі – прекрасно! Повернувся сам чи з двадцятьма своїми друзями – вставала і накривала стіл. Хлопці гуляли до ранку. Потрібно було – ночували, ранесенько готувала для них сніданок і давала в дорогу бутерброди.
Мусила встигали займатися не лише собою, у нас же ж ще дві доньки. Я була закоханою у нього завжди. Не знаю, як у нього, але він для мене був першим і єдиним чоловіком на все життя. За характером Олександр був важкою людиною, був прямим і егоїстичним, намагався підкорити все собі, особливо у сім’ї. Міг сказати в докір мені: “Що це таке: дружина – співачка, яка їздить на гастролі і яка невідомо чим займається там у готелях! Як це так може бути?” Коли кудись їхала, а особливо якщо далеко, були цілі трагедії… У 1982 році, коли отримала звання народної артистки України, перше, що він сказав: “Що, я вже тепер не маю права пройтися з тобою за ручку?”
“Впали роси на покоси, Засвітилися навколо…”
– 1960 року на кіноекрани вийшов фільм “Роман і Франческа”, пісня Романа “Впали роси на покоси” дала Білашеві віру в себе як у композитора, – стверджувала Лариса Остапенко. – Згодом він почув уперше свою пісню, її співали десь у помешканні. Це просто ошелешило: його пісню співають прості люди! Якось Олександра підвозив таксист, і біля кінотеатру, побачивши афішу фільму “Роман і Франческа”, почав наспівувати “Впали роси…”
Впали роси на покоси,
Засвітилися навколо;
Там дівча ходило босе,
Білу ніжку прокололо…
У Саші перехопило дихання, він стрепенувся від думки, що водій упізнав його. Але помилився. Тоді не втримався і запитав: “А ви знаєте, хто написав цю пісню?” Таксист відповів приблизно так: “А навіщо мені знати?!” Олександр той епізод часто згадував пізніше під час творчих зустрічей і авторських виступів на сцені. З тим таксистом вони здружилися, і він завше здаля зупинявся, коли бачив мого красеня – розхристаного, з розкуйовдженим волоссям, але щасливого – і здаля кричав: “Олександре Івановичу, куди вас підвезти?”
“Пісня для мене, – говорив Олександр Білаш, – не жанр, то любов! На все життя… Недарма її називають душею народу, його “поетичною біографією” (вислів незабутнього Олександра Довженка). Якби мені вдалося створити десь із п’ятірко пісень,… вартих чогось – вважав би себе щасливим”.
“Ясени, ясени,
Бачу вас за селом край дороги…”
– Випадкова невипадковість: у 1960 році в потязі з Ялти до Києва познайомився з Олександром Білашем. Ми їхали в одному вагоні. Він повертався з кінозйомок, якраз написав “Впали роси на покоси”, – оповідав поет Михайло Ткач. – Перша наша спільна робота “Ой не ріж косу”. Через три роки після нашого знайомства Сашко зателефонував і просив терміново зайти до нього. Посадив мене і на піаніно награв мелодію. Потім несподівано сказав: “Я йду покатаюся на лижах, а ти сиди і пиши вірша”. Білаш тоді жив неподалік Бабиного Яру, і поки він півтори години катався, я написав “Ясени”. Не було останньої строфи, але так у його квартирі народився вірш, який ліг на мелодію.
Ясени, ясени,
Бачу вас за селом край дороги,
Бачу вас у красі,
Коли світиться ранок в росі…
Через якийсь час я, можна сказати, “помстився”: прийшов до Олександра, показав вірш і попросив написати музику. Так народилася “Сину, качки летять”, Білаш музику створив за якихось п’ять хвилин. Також швидко народилася мелодія для пісні “Білі лебеді”. Подібне було і 1963 року, коли з’явилася “Білий сніг на зеленому листі”. Не лічив усіх, але десь до шістдесяти пісень написали разом з Олександром Івановичем. Остання наша робота “Пісня про Полтаву” на замовлення Раїси Кириченко. Вірша відніс до лікарні, у Феофанію, де Сашко лікувався. Білаш музику придумав, але щось треба було ще підправити. Не судилося… Він так і пішов з тією мелодією на той світ”.
“Два кольори мої, два кольори: Червоне – то любов, а чорне – то журба”
Переступний 1964 рік. 29 лютого. Київ. З’їзд комсомолу України. Серед обраних у Верховній Раді УРСР (тоді парламентську залу використовували для компартійних та молодіжних зібрань) Олександр Білаш і Дмитро Павличко. “Ми були делегатами і, звісно, нудьгували, адже всі комсомольські з’їзди були нудні, вони ніколи нічого не вирішували, – в деталях пам’ятав цей день Дмитро Павличко. – Сама формальність: що казала комуністична партія, те й комсомол виконував. Ми з моїм другом Сашком сиділи і оглядалися навкруги: очима шукали гарних комсомолок. Ніби спеціально між нами сіло дівча – з морозу, щічки червоні, волосся темне, вишита червоним сорочка. Вона запізнилася, примчала прямо з вокзалу. Це була тодішня ланкова-кукурудзівниця села Бочківня Хотинського району Чернівецької області Люба Молдован (пізніше вона стала відомою вченою в галузі сільського господарства, доктором наук). Люба – буковинка і на з’їзд приїхала в маминій, а може, й бабусиній шаліновій чорній хустці з великими червоними розкиданими квітами. Поєднання чорного і червоного кольорів ніби кричало з хустки красуні й кликало нас.
І я нагадав собі такі хустки у моєму селі Стопчатів, що у Косівському районі на Івано-Франківщині. Нагадав вишивані сорочки, в яких сам ходив. Окрім цього, хустка Люби навіяла мені спогад про батькову улюблену пісню, що вишита хустка любить молдаван. Від тих спогадів на колінах написав першу строфу:
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними,
Червоними і чорними нитками…
Відчув, що народив важливі слова. Про це повідомив своєму другові: “Сашо, пишеться пісня!” Прочитав йому. Білаш від почутого запалився і підскочив. Щоб піймати той дух, який був коло нас і мав надихнути, ми відчули що в з’їздівській залі це не вдасться. Ми вискочили з “урочистості” й поїхали до Будинку творчості композитора у Ворзелі, що під Києвом. Саме тоді Білаш мав там свій двоповерховий котедж. Там для праці та натхнення стояв рояль, і пісня народилася за півгодини. Заспівав її сам маестро Олександр Білаш.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба…
Першим професійним виконавцем був Анатолій Мокренко, який виспівав її на художній раді на Українському радіо, яка визначала долю твору: записувати його чи ні. Проти музики заперечень не було. А ось у тексті знайшли “блуд”. У строфах “Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому…” якийсь мудрагель запитав: “А що це таке? Якщо людина посивіла і нічого не везе додому, то вона що – з тюрми повертається?” Зондеркоманда з худради відразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радіо.
Партійно-радянська цензура “Два кольори” охарактеризувала як націоналістичну, як гімн ОУН. Адже вони у своєму репертуарі мали подібну пісню, ми з Білашем про це не знали. Там були такі слова: “Наш прапор червоно-чорний, А червоний – то добро, а чорний – пекла дно…”
Через якийсь час мене і Сашка кадебісти запросили в партійну школу на вечерю. Ось там два чекісти почали мене розпинати за те, що написав гімн бандерівцям. Попередили: “Ми знаємо, хто ти та звідкіля. І не викручуйся!” А Білаша попередили, що Павличко може його підвести: “Ти з Полтавщини, а Дмитро Васильович з Галичини…” Проте Білаш був розумним чоловіком і не побоявся сказати: “А хіба на Полтавщині не такі рушники? Не така вишивка? Що ви вишукуєте в тій пісні!? Вона про людське життя. Я її написав і не відцураюся від неї!”
Дуже багато співаків і співачок брали пісню у свій репертуар, а коли почув дивовижне виконанням “Двох кольорів” Квіткою Цісик, мені котилися сльози. Сльози радості. Справді, через стільки років я знову відчув себе щасливою людиною. Почув з чистесенького, як гірське повітря чи джерельна водиця, Квітчиного голосу в кінці 1980-их. З наших виконавців ніхто так не передав задуму авторів, як вона. Адже співала не лише голосом, а й духом своїм. Живучи стільки років далеко від батьківщини, Квітка зуміла зрозуміти і передати нашу пісню якнайкраще.
“Ми жили, як і всі інші… Нагороди його ніколи не псували”
– Якби він жив у більш–менш цивілізованій країні, мав би величезні матеріальні статки, – резюмує Лариса Остапенко. – Сашко, як справжній митець, писав не заради грошей. Пісні для нього були тим, без чого не міг дихати. Хто би міг і може оцінити вартість “Двох кольорів”? Якби захищені були права автора, навіть за одну пісню міг би отримувати величезні гонорари. Але ми жили, як і всі інші… Нагороди його ніколи не псували. Ніколи не вдягав своїх орденів і медалей. Навіть спокійно сприйняв найвищу відзнаку – Героя України. Не важливо, хто першим і які пісні Сашка виконував. Усі – молодці. Хоч найбільше співав Анатолій Мокренко. Дмитро Гнатюк був у фаворі і брав лиш відбірні зерна з доробку Олександра Івановича. Кожному за зроблене низький уклін і глибока шана.
Я була першою виконавицею понад третини написаних чоловіком пісень. А інакше не могло бути! Усе народжувалося поруч, була першим консультантом і, звісно, першою виконавицею. На авторських і збірних концертах, де акомпанував автор, усе написане й виконувала. Підказала йому давати твори професійним співакам. Коли заспівала Людмила Гурченко у фільмі “Роман і Франческа”, попросила Олександра написати щось для мого голосу. Так з’явилося музично-вокальне полотно “Вокаліз для голосу з оркестром” (оркестранти жартома називали його “Вокаліз для дружини з оркестром”). А ще була серйозна праця над монооперою “Балада про гени” разом з Драчем. Коли Олександр почув її уже на платівці, то сказав: “Ти знаєш, що ти зробила?! Ти поставила пам’ятник! Мені, собі та Іванові Драчу”. Відповіла, що це прекрасно, коли зуміла поставити відразу аж три пам’ятники…
Олександр Іванович говорив зі мною і у своїх віршах писав про те, що дуже хоче, щоб народилася дитина, в яку вселиться Богом даний талант, який продовжить його недописану пісню.
Висловлюю вдячність за допомогу та сприяння в написання цієї статті доньці композитора Олесі Білаш.
