Його витвори мають у своїх колекціях голлівудські зірки та “сильні світу
цього”. Білий дім не раз замовляв у Володимира Каневського фарфорові речі для подарунків іноземним лідерам. Чи варто казати, що коштують ці букети дуже дорого. Нині ж 72-літній митець віддає їх на благодійні аукціони, де збирають кошти на допомогу Україні…
“Я був вражений стійкістю та сміливістю українців”
– Пане Володимире, коли ви востаннє були на Батьківщині?
– Шість років тому. Приїздив тоді до Києва та Одеси. На жаль, до рідного Харкова не вдалося доїхати (елементарно забракло часу) і тепер не можу собі цього вибачити. Я планував також прилетіти минулого року, але ми знаємо, що сталося. (Зітхає). Проте з друзями не перервав зв’язку: ми спілкуємося електронною поштою або ж телефоном. Сьогодні – ще інтенсивніше, ніж раніше.
– Фактично щодня Харків і область є в оперативних зведеннях. Ракетні обстріли, жахливі руйнування, людські жертви… Вам, мабуть, ці новини, мов ножем у серце?
– Так. У прямому сенсі – ножем у серце. Уже понад рік прокидаюся посеред ночі та вмикаю YouTube, щоб дізнатися новини з України. (Після паузи). Звичайно, я навіть уявити не міг, що подібне може колись статися. По-суті, мене позбавляють дитинства й молодості, які минули в Харкові… До речі, знаю декількох колишніх харків’ян, які нині живуть в Америці, вони теж абсолютно втратили сон. Тема війни стала тепер найголовнішою у нашому житті.
– З того, що ви читали чи бачили в інтернеті, що вас найбільше вразило? Якщо говорити про позитивні речі…
– Той відпір, який українці влаштували окупантам. Як і весь світ, я був вражений стійкістю та сміливістю людей. Вони практично голими руками протистояли танковій армаді, що ринулася в Україну. Не може не викликати захоплення й те, як повівся президент. Ці речі уже увійшли в історію…
Спротив триває і нині. Попри те, що в деяких містах – справжнє пекло.
– Іноді сльоза накочується на очі, коли переглядаєте стрічку новин чи якесь відео?
– Так. Я ж страшенно переживаю… Але сльоза накочується, як не дивно,
коли читаю про успішний наступ української армії. Наприклад, коли торік звільняли Харківщину. Для мене всі ті повідомлення звучали особливо. Я в молодості (та й тепер) захоплювався байдарками. І протягом багатьох років ходив із друзями тамтешніми річками та водоймами. Якраз там, де ЗСУ гнало тих придурків… І коли читав новини, на обличчі з’являлась сльоза. Від щастя.
– А те, як близько пересічні американці перейнялися бідою українців, стало для вас несподіванкою?
– У США навіть люди, які не мають ніякого стосунку до України й раніше, можливо, не чули про таку державу, долучаються до допомоги. Я тут пішов до стоматолога-індійця й виявилось, що вони теж збирають гроші для українців.
Іншого разу познайомився у літаку із жінкою, що сиділа поруч. З’ясувалося, що вона – військовий льотчик, щойно повернулася з Європи, куди возила дещо для України. Або така ось історія. Я готую нині виставку, що відбуватиметься наприкінці наступного року в одному з нью-йоркських музеїв. (Зроблю її і, напевно, займуся, чимось іншим, не фарфором). І от куратор цієї установи – між
іншим, італієць – поїхав у Польщу до свого друга-волонтера. Відтак захотів теж долучитися до доброї справи. Зголосився стати водієм автобуса у конвої, що доставляв в Україну гуманітарну допомогу, а на зворотньому шляху – під бомбардуваннями – евакуйовував людей… Це вражає!
– Це справді зворушливо…
– Знаєте, в моєму американському паспорті зазначено: місце народження – Україна. Я весь час думав, чому написали саме так, а не – СРСР. А тепер абсолютно щасливий, бо не хочу асоціюватись з тією країною і тим більше – з Росією… За останню, в принципі, сьогодні можна й по пиці отримати.
(Сміється).
Вони набридли всьому світові. Просто всім. Дістали. І тепер закрили себе на десятиліття вперед… До речі, біля російського генконсульства у Нью-Йорку регулярно відбуваються акції протесту. Досі. Тобто люди не звикають до того, що коїться… А фасад дипустанови весь час вимазаний червоною фарбою.
“Я одразу переказав гроші на ЗСУ”
– Скажіть, протягом останнього року організатори благодійних аукціонів не зверталися до вас?
– Звертались. Як тільки почалася повномасштабна війна, я одразу ж, наступного дня, побіг та переказав гроші на ЗСУ. Це зрозуміло. А потім довідався, що один хлопець організував мережу реабілітаційцних центрів, куди приїжджають українські солдати з ампутованими кінцівками. На жаль, кількість таких осіб зростає. (Зітхає). В Америці їм роблять найкращі протези. Настільки досконалі, що, коли людина йде, навіть не кульгає. До нас звернулися з тієї мережі і я дав їм декілька речей. Їх продали на аукціоні, що відбувався у Нью-Йорку. До слова, там були і такі вражаючі лоти, як оперативна карта українського штабу. Актуальність вона втратила, але має історичну цінність. Цей документ також хтось купив. А всі гроші пішли потім на допомогу тому реабілітаційному центрові.
– Ви згадали про гроші. Скажіть, поріг у 100 тисяч доларів, які свого часу виклали за одну з ваших робіт уже пройдено?
– Ой, давно. (Усміхається). Мені не дуже хочеться озвучувати суми, але деякі мої роботи продають нині набагато дорожче. Втім, не слід забувати, що це – величезна праця!
– Якщо йдеться про такі гроші, чому ж ви вирішили завершити свій роман з фарфором?
– Тому що мені не потрібні… гроші. (Усміхається). Маю достатньо для життя. Так, можна заробляти більше й більше, але що з тим робити? Купити дорожчу машину? Навіщо вона мені?! Натомість хочу мати вільний час, щоб зайнятися чимось іншим. Скажімо, повернутися до скульптури або присвятити себе фотографії, якою тепер серйозно захопився. Напевно, влаштую незабаром виставку. А від фарфору я втомився.
Ні, я не припинятиму роботи зовсім – час від часу виготовлятиму щось із цього матеріалу. Просто не так інтенсивно, як сьогодні. Треба трохи вже видихнути, озирнутися, спробувати помалювати, поліпити щось інше. А гроші… я ж їх не заберу зі собою.
– Ви колись казали, що хочете зробити соняшники. Вдалось втілити чи так і залишилось на рівні ідеї?
– Соняшники я частково розробив, але… Наразі абсолютно немає часу. То одна виставка, то інша… Певні заготовки лежать у майстерні, але руки не доходять. Хоча, думаю, непогано було б виготовити соняшник, адже це – символ України. І потім віддати його на аукціон.
– У будь-якому випадку ще один символ нашої країни – мальви – ви робите уже багато років…
– Так. Без мальв не обходиться жодна моя експозиція. Як і без бузку. (Після паузи додає). Знаєте, в Харкові він ріс у сквері перед управлінням КДБ, такою потворною будівлею. І коли весною все розквітало, ми крали там бузок, ризикуючи нарватися на серйозні неприємності. (Усміхається). Хоч і мальви, і бузок ростуть в Америці також, але мене надихають спогади дитинства, яке я провів в Україні.
“Для “Тіффані” зробив чотири речі”
– У тому порцеляновому “ботанічному саду”, який ви створили за багато років, крім соняшника, мабуть, є майже все? Навіть овочі: пригадую, ваші неймовірні капустини…
– Річ у тім, що третину часу я роблю сервізи. І рослинні мотиви там теж присутні. Власне, я починав з овочів, бо це традиційна тема. А потім уже став робити квіти. Багато чого з флори було би цікаво ще відтворити. До прикладу, дельфініум. Планую зайнятися цією рослиною найближчими днями.
Взагалі ж маю доволі багато замальовок, до втілення яких, на жаль, не доходить. Раніше я часто любив пройтися ботанічним садом. У тому ж Нью-Йорку. Коли гуляєш серед квітів, виникають нові теми.
– Що б ви порадили тим, хто сьогодні приїздить до Америки? З того, що, можливо, вам свого часу допомогло…
– Нинішня еміграція трохи інша, ніж та, через яку проходив я. Тим, хто приїздить тепер, дещо легше, бо їм більше допомагають. Що й зрозуміло: вони – біженці. Деякі люди приживаються (діти уже розмовляють англійською), дехто планує повертатися, коли з’явиться можливість. Деякі вже це зробили.
Власне, працевлаштування це – головне. На чужині не слід покладатися на стару професію, а братися за те, що є. Вчити мову і, як усі емігранти, адаптуватися до нового життя. Тим більше, що американці дуже гостинні, особливо – в цьому випадку… Одне слово, треба налаштуватися на те, що доведеться гарувати.
– А ви одразу знайшли роботу?
– Ой, мені взагалі поталанило. (Усміхається). Я випадково натрапив на оголошення, що треба зробити диню з фарфору. Зателефонував за вказаним номером і ламаною англійською (з мовою у мене тоді було зовсім погано) домовився та приїхав. До того ніколи не працював із порцеляною. Проте купив пічку й протягом півтора місяця, круглодобово, опановував технологію. І що ви думаєте: зробив ті дині!
Звичайно, еміграція – це важка штука. Чимало людей починали із того, що мили підлогу, розвозили піцу або кермували таксі. Удень вчилися, а ввечері працювали. Згодом їм вдалося вибитися і досягти успіху в житті. Серед наших емігрантів багато заможних людей. Адвокатів, лікарів, айтішників. Але всі вони починали з брудної роботи. Нічого просто так нікому тут не давалося.
– Знаю, що свого часу з офісу президента США у вас купили троянду, яку під час візиту за океан подарували дружині прем’єр-міністра Японії. Після того не було нових замовлень із Білого дому?
– Були. У 2020-му році для саміту великої сімки, що мав відбутися у США, я мав виготовити квіти для учасників. Спочатку відмовився, а потім подумав, що не варто змішувати роботу й політику – я ж професіонал – і все-таки погодився. Тоді Меланія Трамп попросила виготовити конвалії. Проте згодом
почалася пандемія коронавірусу і роботи залишилось у мене. Їх забрали уже, коли її чоловік програв вибори.
– Ну, головне, що заплатили…
– Насправді йшлося про невеликі суми, адже вони не можуть багато платити. Зрештою, такі замовлення виконуються не задля грошей. Для мене та робота була певним викликом.
– Хто ще зі знаменитостей має ваші дивовижні букети?
– Ті ж конвалії колись купив модельєр Валентiно, а його колега – Оскар де ла Рента – чорнi мальви. (На жаль, обидва уже покійні). Також серед моїх клієнток були монакські принцеси і арабські шейхи. А режисерка Софія Коппола якось придбала декілька порцелянових квіток для свого фільму…
З останніх замовлень – “Тіффані”. Вони відкрили в Нью-Йорку свій шоу-рум та попросили зробити чотири речі.
– Вертаючись до початку нашої розмови: у Харкові ви випадково жили не в мікрорайоні Салтівка, який найбільше постраждав від ворожих обстрілів?
– Ні. Я жив у центрі міста, неподалік Будинку архітектора, на вулиці Дарвіна. У домі під номером шістнадцять.
– Тоді є надія, що він вціліє до вашого приїзду…
– Я теж на це сподіваюсь. Як і на те, що мій приїзд буде якомога швидше. І до того часу настане перемога. Довгоочікувана й оглушлива… Тож бажаю всім нам перемоги!
Бліц
– Лас-Вегас чи Лос-Анджелес?
– Лос-Анджелес.
– Стівен Кінг чи Ернест Хемінгуей?
– Насправді я невеликий прихильник обидвох. Хоч у молодості багато читав Хемінгуея, який тоді був страшенно модний.
– Стівен Спілберг чи Мартін Скорсезе?
– Скорсезе.
– Стейк чи піца?
– Стейк.
– Текіла чи віскі?
– Текіла.
– Кіт чи пес?
– Я котолюб, до того ж пристрасний. Дуже люблю котів!
