25 вересня культовому кіноактору сповнюється 75!
Йому пощастило жити і творити у товаристві, в якому напам’ять читали і з захопленням та схвально слухали ще “гарячі” чи невідомі вірші Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка, зрозуміло, що й шедеври Івана Франка, Лесі Українки чи Тараса Шевченка. І це все було не просто так, а для кожного з них, – як дихати. Ніхто ніколи спеціально не казав: “Заспіваймо”, чи “Почитаймо вірші”, це виникало спонтанно, як поклик серця, як те, що не вмирає… А скільки колядок знали і співали! Заводієм, як звикло, був Іван Миколайчук, потім вступав Кость Петрович Степанков, і затягували всі разом. Як шкода, що не зафільмовано жодної з таких незабутніх вечірок… Й досі Іван час від часу наспівує ті пісні. Таке не забувається. Всі зналися і любилися, тягнулися один до одного, бо інакше й бути не могло. Для кожного з них поява і народження таких мистецьких персон, як Володя Івасюк, Назарій Яремчук, Ігор Білозір, “Смерічка” Левка Дутковського, “Ватра” була надзвичайною подією. За ними слідкували, спостерігали, тішилися і гордилися. Симпатизували іншим нашим талантам-самородкам. Звісно, йому є що сказати і про що сказати рідним українцям. На жаль, про всіх тих, з ким Іванові Гаврилюку співалося і творилося від душі, говоримо в минулому часі, вони вже на Небесах. Такою була воля Господня.
“У нашій компанії Володю Івасюка мали за рідного”.
– Іван Миколайчук з Володимиром Івасюком були близькими земляками – з одного району (тодішнього Кіцманського, що в Чернівецькій області). Івасюк завше заходив до Івана, коли приїжджав до Києва. На початку 1970-х Володя отримував фантастичні (на той час) гонорари за свої пісні. І коли нам не вистачало чогось до столу, композитор міг спокійно сказати: “Візьми там, у сумці, скільки треба”. Більшовики чітко платили авторські гонорари. Пізніше жаданим гостем у Миколайчуків був Ігор Білозір. Іван у цікавих, задушевних розмовах міг просидіти до ранку, потім біг на роботу.
Як не парадоксально це нині звучить, але Івана Миколайчука познайомив з п’ятнадцятирічним школярем Володимиром Івасюком ніхто інший, як … ленін. Восени 1964 року Івасюк із друзями гуляли парком, і хтось із них вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст леніна, що й було зроблено. Коли ж хлопці полізли знімати картуза, незакріплений вождь раптом упав із постаменту й розбився. Усі потрапляють до міліції, невдовзі відкривають “справу Володимира Івасюка”, постає питання про виключення його із комсомолу, вигнання зі школи. Ініціатора оказії Володю Івасюка разом з батьками затягали по інстанціях. Юнак на той час вже проявив себе великим талантом, вчителі почали шукати якихось виходів на знаменитостей, щоби хлопця порятувати. Ось так і вийшли на Івана Миколайчука, зусиллями котрого скандал вдалося втихомирити. Про це не раз згадували Іван та Марічка. Миколайчук виручив Володю. Пішов по всіх інстанціях, де міг тільки пройтися, замовив за нього слово і сказав: “Не псуйте хлопцеві кар’єри музиканта. Він абсолютно нічого дурного не хотів, просто випадок такий з кожним може статись”. Так все, слава Богу, зам’ялося.
І це стало початком теплої дружби між Володею та сім’єю Миколайчуків. Івасюк дуже любив талант свого друга. Обидва земляки, будучи творчими людьми, завжди знаходили спільну мову, особливо Іван, який уже почав писати сам сценарії до фільмів, і багато знімався. У них було про що поговорити. Миколайчук йому запропонував: “Зробімо спільну роботу”. Звичайно, вони мріяли про це. На превеликий жаль, цього не сталося, через бузувірське вбивство совєтською владою тридцятирічного Івасюка у квітні-травні 1979–го…
Так сталося, що та дружна компанія, в якій я мав велику честь жити і працювати не одне десятиліття, багато співала. Іван Миколайчук, Кость Степанков і я співали “Червону руту” з голосів Володі Івасюка, Назарія Яремчука і Василя Зінкевича, а “Водограй” – з голосу Назарія Яремчука. І робили це з гордо піднятою головою! А як гордилися кожною вдалою піснею, кожним успіхом. І співпереживали, коли у хлопців щось було не так. Бо різали по-живому нас усіх..
А де був у ті часи Івасюк, там були і буковинці Левко Дутковський та Назарій Яремчук, яких Миколайчук не міг не любити. Бо було за що! Це була інша епоха і був інший час. У нашій компанії цих великих українців і цих великих людей мали за рідних. Так, ми сідали за столи, піднімали чарки. Але була потреба співати і була також потреба читати вірші. Заводіями завжди були Кость Петрович та Іван Миколайчук. Боже, скільки вони переспівали гуцульських коломийок і віватів, старовинних пісень. Степанков, хоча й був старший на 14 років за Миколайчука, все ж вважав Івана своїм учителем співу. Кость Петрович і сам знав чимало козацьких пісень. А як він читав напам’ять величезні поеми Тараса Шевченка! Інколи видавалося, що знає чи не весь “Кобзар”… Як заслуховувався нашими піснями Сергій Параджанов, а як він сольно виводив “Вербовую дощечку”, якийсь космос!
“Назарієві Яремчуку Господь до таланту додав як зовнішньої, так внутрішньої краси”.
– Українську естраду в усі роки розділяв на виконавців пісень, які співають механічно, не співпереживають, не запускають твори в свою душу, і – на акторів, яким був Назарій Яремчук. От інколи кажуть про людину, що вона має такі очі глибокі-глибокі, як криниці. Це від того, що вона багато читала, багато знає, багато сама переживала, багато страждала. От тоді є глибокі очі. В Назарія очі саме такими були. Я завжди радів, що Україна мала такого перш за все, актора, співака і таку велику людину, як він. Без перебільшення Назарій Яремчук був і залишився гордістю української нації.
У нього від природи була повна гармонія, адже Господь до таланту додав як зовнішньої, так внутрішньої краси. Так буває вкрай рідко. Або – не буває… Не раз ставав свідком того, наскільки дружні буковинці, та й не тільки прості люди, а творці, митці. Ніякої тобі пихи чи заздрості. Й досі так залишилося: навіть у далеких світах буковинець буковинцю завжди допоможе. Земляцтво благодатного краю талантів найбільш монолітне, найбільш згуртоване і є прикладом для інших. І я це не раз бачив на власні очі.
Назарій не співав випадкових пісень. У нього чуємо трагедії, комедії, кохання, розлуки… Усі жанри. Яке ж це дивовижне мистецтво, пісня! Адже у три хвилини можна вкласти любов до матері, коханої, Батьківщини, все! Недаремно хтось з мудреців сказав, що найкращою є коротка промова, але з глибоким змістом.
1990 року Товариство промисловців Австралії запросило мене до своєї країни. Пробув там майже три місяці. Щотижня виступав перед діаспорою, показуючи свої фільми. Звісно, отримував за це гонорар. Там познайомився з Марічкою Галабурдою–Чигрин, радіожурналісткою, яка працювала на українському радіо у Сіднеї і була власкором радіо “Свобода” у Мюнхені.
1994 року Марічка прилетіла до Києва, мала багато планів, серед яких була зустріч з Назарієм Яремчуком, хотіла записати з ним інтерв’ю. І для австралійців, і для радіо “Свобода”. Я йому зателефонував, він сказав, що буде вдома, і радо чекає нас. З гостею з далекої Австралії вирушили зі столиці у Чернівці.
Ще з подвір’я відчинив свою знамениту браму (виготовляли на його замовлення за його ескізами) і зустрів нас з розпростертими руками усміхнений господар. Назарій готувався, адже накрив королівський стіл, видно було, що в цій оселі люблять приймати подорожніх. І вміють. Ми не могли наговоритися. Гостилися, співали. Багато жартували, згадували. Багато залишили Яремчукові добра і світла, а він нам відповів тим самим. Були ми в Чернівцях кілька днів. Марічка записала чудове інтерв’ю, бачив, як сяяли очі від Яремчукових відповідей. А він розказував про Левка Дутковського, про “Смерічку”, пісні, про свою рідну Буковину, про біди, проблеми і надії та сподівання українців. Пригадую його візитку, на якій був тризуб у формі зеленої смерічки, або смерічка філігранно вписана в зелений тризуб. Диво геральдики! Йшов лише третій рік незалежності, волі, свободи! Як ми тоді спрагли за своїм: прапором, тризубом, мовою…
Багато ходили вулицями Чернівців, нас впізнавали і зупиняли десятки людей. Знайомих і незнайомих. Потискали руки, дякували. Яремчук, мабуть, також пишався мною, нашою гостею з Австралії. Він щоразу робив цікаві та неповторні екскурсії, розповідав різні історії. Дедалі більше я відчував, що співак з Чернівців ніколи не поїде. Не зможе, він зрісся з Буковиною і буковинцями. Назарій був символом Чернівців, мистецьким брендом, національним героєм. Ми з Марічкою спостерігали як його там люблять всі: від малого – до великого. І слава Богові, що так було. Чого гріха таїти, у нас своїх не всіх і не всюди любили. А Назарій був приємним винятком.
Кожний великий артист сприймає світ як дитина. А інакше й бути не може. Великий артист повинен завжди дивуватися, в хорошому, високому, Божому розумінні слова. Щоб не вмерти як митець. Назарій постійно дивувався, адже був романтиком. Йому здавалося, що зі здобуттям незалежності, будемо гідними серед гідних і рівними серед рівних. Ми ж працьовиті, ми ж такі неперевершені у всьому, Господь дав нам стільки, скільки не дав багатьом іншим…
Як він помилявся… Як ми всі тоді помилялися…
“Ігор Білозір був надзвичайно світлий”.
– Я дуже любив пісні Ігоря, які співала його “Ватра”. Як завжди любила його Галичина, як і вся Україна. Милозвучне прізвище Білозір було у всіх на вустах, та й пісні виконувала Оксана, вельми приваблива співачка – обличчя української пісні. Вони складали разом дуже гарну творчу сімейну пару. В 1970–х багато кінофільмів знімали в Карпатах і вся знімальна група їхала туди через Львів. Або знімали у місті Лева. З Ігорем познайомився в 1977 році, коли знімався у головній ролі в фільмі “Спокута чужих гріхів”. Нас, скоріш за все, звів докупи Іван Миколайчук, який знав Білозора раніше. Роками зберігалася добра традиція: ми лише приїжджали, Ігор нас уже чекав у готелі. Навіть складалося враження, що він також живе в кіноекспедиціях. Як і ми. А згодом у нас зав’язалися дуже тісні стосунки.
Ігор був надзвичайно світлий. Кажуть, що незамінимих людей не буває і що святе місце порожнім не буває. Та неправда все це! І святе місце буває порожнім і хтозна, чи народиться хтось подібний до Білозора чи Володі Івасюка, як нема нових Миколайчуків і Брондукових, чи Степанкових… Нема… Можна ще назвати масу геніальних імен. Тепер маємо інше покоління з іншим поняттям світу. Ігор належав до тих людей, які робили добро іншим абсолютно безкорисливо. Тоді всі ми так жили. Якщо міг зробити комусь добро, ти його робив і не думав, що тобі хтось за це віддячить чи не віддячить. Ми жили так тому, що була загальна біда. Видно українцям потрібна велика біда, щоб любили і шанували один одного. І робили добро.
Білозора любили всі. Ніколи не чув про нього поганого слова, хоч не раз заводив розмови на різні теми з різними людьми, з приводу його персони.
Під час зйомок фільму “Кармелюк” до мене в готель “Львів” завітав Ігор. Під час вечері до нас приєднався режисер фільму Григорій Кохан, який до того не був знайомий з Білозором, але добре знав його творчість. За кілька хвилин розмови режисер сказав: “Ігорку, завтра знімаєшся в кіно!”
Ігор був вільний і незалежний, для нього рангів не існувало. Він однаково розмовляв з високими посадовцями, так як зі мною чи своїми друзями. Спина в нього не гнулася, як у багатьох, на жаль, українців. Ігор Кохану сподобався. А наступного дня ми мали якраз знімати сцену, де поранений Устим Кармелюк лежить у художників.
І справді, Білозора привезли на знімальний майданчик, у Палац Потоцьких, кілька годин його гримували. Коли ж знімали сцену, де на банкеті гуляє і розважається панство, прийшов “зоряний час” в кіно Білозора. Кінорежисер запропонував Ігореві роль придворного співака Митницького. Роль епізодична, однак для нього була головною, адже в кіно знявся лише тоді, єдиний раз. Хоча в сценарії ця роль була прописана одним рядком, Ігорко перебував у кадрі хвилин до чотирьох екранного часу. Білозір “виконував” пісню “Гей, моя доле, болем поранена, як сіре поле”. Вірша написав Борис Олійник, музику – Євген Станкович. А звучить виконання Віктора Шпортька. Вийшла велика ігрова акторська сцена.
Його прізвище потім було зафіксовано в титрах. Фільм був шестисерійний, Ігор дебютував у четвертій серії. Головні ролі виконували Іван Гаврилюк, Наталія Сумська, Борислав Брондуков, Костянтин Степанков.
Може, й заслужив я у Бога на таке оточення і в такий щасливий час жити і тісно працювати з Божими людьми. Усі були учителями, братами, друзями. Ніхто з них ніколи не силував мене. Жоден з них ніколи не знав ніякої зіркової хвороби. Хтось працював більше, хтось менше. Але щоб надувати щоки і ставити себе вище за інших – подібного у нас не було ніколи. Не дай Боже! Ми не були ідеальними, але намагалися такими бути.
Миколайчук дуже шанував Білозора. Як шкода, що Іван нічого не зможе сам про Ігоря розказати. Як і Білозір про Миколайчука. А як вони любили і пишалися один одним! Іван Миколайчук любив повторювати: “Талант в аптеці не купиш”. Як і вірних друзів. Це – від Бога. І таким вірним другом був для нас багато років Ігор Білозір.
“75… Війна в мені тепер сидить цілодобово”.
– 25 вересня направду (саме в цей день дякую Богові за кожний прожитий рік), а не 15 жовтня (так записано в паспорті з радянських часів) зустрічаю своє різдво. Цьогоріч уже 75–те. У Києві, на жаль, усі вірні друзі – Іван Миколайчук, Броніслав Брондуков, Кость Степанков, Леонід Биков, Сергій Параджанов, Леонід Осика та інші – спочивають у Вічності, залишилися лише вдови, нема з ким поговорити і з ким помовчати про наболіле…
Від долі не втечеш, не заховаєшся. У місті Лева, куди повернувся зі столиці, вкотре відчув, що тут зовсім інша країна, аніж у Києві. Як не дивно, в Україні – це інша країна! Якби це жорстоко не прозвучало, – Київ нині – не українське місто!!! З 1966 року, коли вперше переступив поріг привітної та дорогої мені оселі Івана Миколайчука, й досі столиця нічим не змінилася. В культурологічному питанні, мовному, адже мова – найголовніше для будь-якої нації, для будь-якої країни. У Києві нема і не було ніколи запаху правдивого Різдва, Великодня, народних традицій, духовних… Київ завжди розмовляв агресивною москальською. Коли ти говориш своєю рідною мовою у столиці України, на своїй землі, своїй Батьківщині, ти стаєш ворогом!? Мені постійно робили зауваження: “А ви што нє умєєте разгаварівать на нормальном язикє?”
Відтоді у душі в мене задавнений песимізм. Ще надіявся, що буде хороше кіно, що буде ще знакова роль. Щоби поставити крапку в своїй творчості. Не тому, що маю якісь амбіції, не через те, що хочеться слави і визнання на останньому етапі життя. Зрозуміло, що все йде до закінчення. Хотілося себе засвідчити і закарбувати себе, особливо коли ти на піку творчості, у розквіті. Але так не сталося… А сталася війна! Вона в мені тепер сидить цілодобово. Був би молодшим, першим би пішов захищати рідну Неньку. Не вважаю себе старим, адже досі ще залишаюся юнаком похилого віку. Проте болячки додаються, а особливо загострилося все, кипить, наче вулкан, тепер, у війну. Не витримує нервова система…
Яких маємо надійних хлопців і дівчат в ЗСУ! Горджуся і пишаюся кожним. Дивуюся мужності кожного. Не перестаю за вас молитися. І чекаю величного свята нашої Перемоги!
Прийде вже скоро той час, коли буде справжнє свято, і злетить над нами Бог! Нехай Він береже кожного воїна, повертайтеся живими, хлопці наші дорогі та рідні!
Слава Богові, слава ЗСУ, слава Україні!
