Захисник Андрій Луківський на псевдо Лука загинув 19 жовтня 2023 року при виконанні бойового завдання в районі міста Красногорівка на Донеччині. Воїну тепер назавжди 27.
Андрій народився в селі Чаплинка Херсонської області. Жив у місті Вишневому Київської області. Закінчив Київський коледж зв’язку. Працював у автотранспортному підприємстві, займався сертифікацією машин. Захоплювався автомобілями. У вільний час займався боксом.
Під час повномасштабного російського вторгнення чоловік став бійцем Збройних Сил України та воював за Батьківщину на гарячих напрямках. Службу проходив у 47-ій окремій механізованій бригаді «Маґура». Був старший механіком-водієм БМП.
«Мій чоловік був справжнім чоловіком, горою, за якою можна сховатись, і людиною, на яку можна було покластись. Всі родичі та друзі його дуже сильно любили, всі називають його «сонячний промінчик». Він завжди посміхався, завжди був на позитиві. Все він міг перевести в позитивне русло. Поважав свою сімʼю. Був відповідальним на службі. Взагалі він був механіком-водієм БМП, але коли в черговому бою хлопці втратили «Бредлі», він сказав: «Я іду з пацанами», і пішов у піхоту. Дуже сильно кохав мене. Це було кохання, яке трапляється один раз на 100 років. На свій фатальний вихід він взяв із собою лише мою записку, яку я передала разом із посилкою за тиждень до загибелі… Там було написано «Я тебе дуже-дуже-дуже сильно кохаю». По цій записці я його й опізнала… Наші вороги окупували ту територію відразу, і я , можна сказати, власними силами витягувала звідти всю групу. Похоронили тільки через 9 місяців…» – поділилася Ганна Луківська.
Посмертно захисника нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали Андрія на Алеї Слави цвинтаря у Вишневому.
Життя як у страшному сні
Останні три роки 24-річна Анна Луковська живе наче у страшному сні.
“Усе почалося з початком повномасштабного вторгнення, щойно мій чоловік пішов на війну. Відтоді й почалася чорна смуга в моєму житті. Я в постійному стресі, і я досі не розумію, як мені з цим впоратися”, — сказала вона.
У 2022 році на ранньому терміні вагітності Анна втратила дитину. У 2023 році на передовій загинув її чоловік Андрій Луковський. Тіло чоловіка пролежало на полі бою три місяці, а потім ще шість — у морзі. Анна змогла впізнати свого героя тільки за кросівками і запискою в його кишені.
Андрій і Анна познайомилися восени 2019 року біля кафе. Їй було 19, він — на чотири роки старший.
“Я закохалася з першого погляду. У Андрія була дуже гарна посмішка, дуже красиві очі. До цього я не вірила, що буває кохання з першого погляду. Він підійшов до мене, ми познайомилися. Буквально кілька разів погуляли, і Андрій сказав, що хоче зі мною бути. “Я бачу, що ти та, яку я шукав”. Я довго не думала, сказала “так”, — згадує Анна.
2021 року Андрій освідчився коханій — на її день народження. Планували весілля, але почалося повномасштабне вторгнення. Андрій, як справжній чоловік, одразу пішов на фронт.
“У березні 2023 року йому дали відпустку. Він мені про це нічого не сказав, вирішив приїхати сюрпризом. І того ж вечора сказав: “Йдемо за обручками, і завтра розпишемося”. Ми купили обручки, наступного дня пішли в РАЦС і розписалися. Це було в березні 2023 року, за півроку до його загибелі”, — поділилася Анна.
У Анни та Андрія була своя фішка — вони надсилали одне одному любовні заисочки.
“Коли я чоловікові відправляла посилки на фронт, то обов’язково вкладала таку записочку. І він мені теж, коли щось надсилав. Коли він повертався на фронт із відпустки, то я йому потай у кишеню теж клала таку записку, щоб потім він випадково її знайшов і посміхнувся. Він мені надсилав фото знайдених ним послань. І саме за останньою такою запискою в його речах ми змогли впізнати його тіло”, — розповіла Анна.
Андрій служив водієм-механіком бойової машини піхоти M2 “Бредлі” (M2 Bradley), проходив підготовку в Німеччині. Улітку 2023 року дістав сильне поранення: один осколок влучив у груди, а другий зайшов через щоку, пройшов шиєю біля сонної артерії і зупинився буквально за кілька міліметрів від хребта. Андрій переніс дуже складну операцію. Після цього в нього була можливість приїхати додому на відновлення.
Але вже 6 жовтня 2023 року він вирушив назад на фронт. І 19 жовтня загинув, беручи участь у штурмовій операції. А напередодні Андрій зателефонував Ані… щоб попрощатися.
“Він мені зателефонував 18 жовтня і сказав: “Кохана, я не повернуся”. Він сказав, що йде в штурм, і звідти живим уже не вийде. Він попросив, щоб я за нього молилася. Я молилася. Але 19 жовтня о 7 ранку він загинув”, — розповіла Анна.
Про загибель чоловіка телефоном повідомив його побратим.
Анна не хотіла вірити в те, що трапилося. Були істерика, біль, неприйняття…
Подробицями останнього дня життя Андрія поділився командир його відділення Михайло Коцюбра. Вони познайомилися ще в період підготовки в Німеччині, були в складі одного екіпажу “Бредлі”. Після Німеччини Михайло та Андрій не розлучалися, служили разом, дуже здружилися.
Операцію спланували, але всі розуміли, що ризики дуже високі.
Рано вранці Андрій висунувся разом із ще чотирма побратимами. Вони всі загинули.
“Троє одразу загинули, а двоє були поранені — мій чоловік і його побратим Рома. Вони з останніх сил закидали в окопи ворога гранати. Чоловік був сильно поранений, накладав собі на ногу турнікети, бо стікав кров’ю, і одночасно подавав Ромі гранати”, — додала Анна.
Момент загибелі Андрія зняв дрон. Це відео згодом побратими показали Анні.
Пошуки тіла Андрія
Тіло Андрія та його побратимів одразу з поля бою не змогли забрати, бо бої тривали, і до цього місця було не підібратися. А потім цю ділянку швидко захопили окупанти. Але Анна задовго до того, що трапилося, присягнулася Андрію, що в разі його загибелі поверне його тіло і поховає в українській землі.
“Я знала, що я його поверну. У нас була домовленість за його життя. Напевно, кожен військовий готує свою дружину до всіх ситуацій, які можуть статися. Андрій мені розписав план дій, що мені робити, якщо він або потрапить у полон, або пропаде безвісти, або загине, і якщо його тіло не зможуть забрати. Він мені це все пояснив, усе розповів, у мене був чіткий план дій. І він мене просив забрати і поховати, що б там не було. Я ж його у відповідь просила, що якщо так станеться, що він загине, щоб він мене на тому світі знайшов”, — поділилася Анна.
Три місяці тіло Андрія та його товаришів залишалося на полі бою. Анна просила побратимів регулярно запускати дрон, щоб переконатися, що тіло її коханого ще там.
Рік тому в грудні-січні відбувався черговий етап обміну тілами загиблих. У лютому 2024 року Ані повідомили, що тіла хлопців перебувають у Києві.
Також Анна шукала Андрія у списках невпізнаних тіл військовослужбовців на сайті МВС України.
“Це списки з номером пакета тіла та особливими прикметами. Я ввела в пошуку тільки одну дату — 19 жовтня. У списку, що випав, була надзвичайна кількість. Я навіть не знаю, скільки я переглянула. І я дійшла до одного опису, і одразу відчула, що це Андрій. Там не було нічого особливого, але я не можу описати ті почуття, але ніби я відчула”, — продовжила вдова Героя.
Анна одразу написала слідчому. Спочатку він відповів, що це не Андрій. Але Анні щось підказувало, що це її чоловік. Наступного дня вона знову зателефонувала і повідомила, що приїде подивитися фотографії цього тіла.
“Мене одразу запитали, чи могла бути з ним записка, написана мною власноруч. Я сказала “так”. І мені скидають фото записки, і я розумію, що це моя записка. У ній було написано “Відкрий мене і посміхнися”, а на зворотному боці “Я тебе дуже-дуже сильно люблю” і маленькі сердечка намалювала”, — поділилася Анна.
Також підтвердженням того, що Анна знайшла саме свого чоловіка, були тактичні кросівки з чорно-червоними шнурками.
А тест ДНК розвіяв усі сумніви слідчих.
Поховали Андрія 10 серпня 2024 року.
Родина вирішила не відкривати петицію на присвоєння Андрію Луковському звання Героя України посмертно.
Андрій був єдиним чоловіком у родині. Крім дружини у нього залишилася мама і молодша сестра.
