Я добре пам’ятаю той короткий пронизливий вигук 11 вересня 2001 року, коли американські новини зненацька перервали усі свої програми. На екранах з’явився палаючий хмарочос, перелякані до смерті люди, а в протилежному напрямку до будинку поспішали пожежні і “швидкі”. Далі події розгортались так стрімко і так неймовірно-жахливо, наче в страшному американському блокбастері: інший літак врізається в другу башту-близнюка, з верхніх поверхів вистрибують люди, щоб заживо не згоріти в цьому несамовитому пеклі, моторошні очі свідків й багатоповерхівки, які розпадаються на частини, як карткові будиночки. Веремія хаосу, страху, крові й смерті.
Ця дата змінила Сполучені штати назавжди.
Вечір 23 лютого 2022 року в Чикаго був мирним і спокійним, коли американські телевізійні канали зупинили свої програми для екстреного повідомлення: близько 5 години ранку (24 лютого 2022-го за українським часом) потужні вибухи уразили українські міста Київ, Харків, Дніпро, Одесу, Маріуполь та Івано-Франківськ. Росія вдалася до масованого ракетного удару по Україні та перейшла в наступ на суходолі з півночі (території Білорусі і РФ), півдня (з Криму) та зі сходу (ОРДЛО).
Ця мить змінить назавжди не тільки Україну й українців, але й увесь світ.
Так рано-вранці, 24 лютого 2022 року, почалася відкрита і повномасштабна навала російських загарбників на Україну. На цей час війна вже забрала близько 18 тисяч життів мирних жителів, зруйнувала значну частину нашої країни, змусила понад 14 мільйонів українців залишити свої оселі.
З перших днів війни звичайні українці чинили спротив російській агресії. В окупованих містах і селах, попри силові розгони мітингів, беззбройні люди масово виходили на вулиці і намагались самостійно зупинити ворога. У той же ж час, по всьому світу українці влаштовували багатотисячні акції протестів проти війни, вимагали надати зброю й закрити небо над Україною, нагадували про вбитих, закатованих й полонених.
ЗСУ день за днем відвойовували захоплені ворогом території.
2022-й став роком переоцінки цінностей. Роком матеріальних втрат і духовних надбань. Роком справжніх Героїв. Роком викриття іуд та злодіїв. Роком народження потужного волонтерського року й багатомільйонних жертводавців.
***
Я добре пам’ятаю заціпеніння перших місяців. Коли ми існували, як зомбі, забувши про бізнеси, плани, проєкти, доходи… Наші погляди, куди б ми не йшли і що б не робили, були прикуті до екранів телевізорів, а вуха, наче локатори, фіксували тільки новини про війну. Наші серця не переставали боліти, а очі – плакати, і, здавалось, цим душевним мукам не буде кінця-краю.
Однак, що вони означали у порівнянні зі стражданнями жителів України?
В один момент наші сльози висохли, наші серця наповнилися ненавистю і рішучістю. Діаспори усього світу об’єдналися й почали діяти. Крок-за-кроком, акція за акцією, допомога за допомогою. Чого тільки варті багатотисячні мітинги діаспори Чикаго й Іллінойсу, тони благодійної допомоги від фондів, бізнесів, фундацій, асоціацій та простих людей, оплачені літаки для перевезення допомоги корпорацією “МІСТ”, 350 тон медикаментів від Українського лікарського товариства Північної Америки (UMANA), мільйони доларів, 100 автівок та обладнання для ЗСУ від благодійної організації Help Heroes Of Ukraine й тисячі людей, які курсували з величезними валізами між США та Україною, щоб особисто доправити безцінний вантаж волонтерам?
Колись, без сумніву, ми згадаємо кожного і подякуємо за перемогу.
Моя дочка, утікаючи від війни з трійкою дітей і опинившись в одній з країн Європи, звірилась мені:
– Ти знаєш, – сказала вона, – виявляється у нас все було: власна квартира, пречудове європейське місто з річкою і усіма захоплюючими атракціями, відпочинок у горах у будь-яку пору року чи на закарпатських гарячих джерелах, подорожі українськими замками чи львівськими музеями, усі гуртки для дітей, про які так званим розвиненим європейським країнам тільки мріяти й за доступну для більшості ціну, потужна освіта, родичі в селі, до яких завжди можна поїхати на Різдво, Великдень чи на гриби, унікальні парки і затишні кав’ярні, друзі і куми, з якими було весело і цікаво, мрії і плани, яким би позаздрив найамбітніший бізнесмен…
І через вибір великої частини українців, яким була “какаяразніца” і “хуженєбудєт”, я змушена залишити все, підхопити дітей і документи, й поневірятися світами, як жебрачка без роду і без племені. Мене так болить все це, що просто серце крається…
А я подумала: можливо, тільки втрачаючи все, ми починаємо розуміти цінність життя і бачити найважливіше. Війна це дуже жахливо, але вона відкриває очі на те, що насправді є значущим для кожного з нас. Це наша земля, наше коріння, наша мова, віра і наша родина. Є в нашому житті моменти, які навіть під час війни, окупації, переселення на чужі землі залишаться в нашій пам’яті добрими спогадами. Як от рука, протягнута на допомогу, усмішка нового друга, слова співчуття і підтримки. Чи наша власна творчість, яка зігріє чиєсь серце.
Є щось у нашому житті непідвладне часу та руйнуванням.
З річницею протистояння, незламні!
СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА ЗСУ! СЛАВА УКРАЇНЦЯМ!
МИ ПЕРЕМОЖЕМО!
