Історик Володимир В’ятрович представив в Чикаго свою книгу про генерала УПА
У неділю, 14 червня ввечері, в аудиторії парафії УГКЦ святого Йосифа Обручника історик й публіцист Володимир Вʼятрович ознайомив діаспорян зі своєю найновішою книгою “Генерал Кук. Біографія покоління УПА”, над якою працював двадцять років.
“Генерал Кук. Біографія покоління УПА” — це масштабна праця про життя останнього командира Української повстанської армії Василя Кука (1913–2007), людини, яка пройшла і творила ключові події української історії минулого століття.
Богдан Бондаренко
У нього неймовірна біографія – сповнена боротьби, втрат, героїзму, драм, перемог… Не сумніваюсь, що рано чи пізно у кінорежисерів дійдуть руки і до Василя Кука. Життєпис останнього головнокомандувача УПА – це готові сюжети для фільму, а, можливо, й серіалу. Наразі ж світ побачила книга “Генерал Кук” історика Володимира В’ятровича. Це – понад 900 сторінок, присв’ячених не тільки постаті одного з лідерів національно-визвольних змагань, а й цілому поколінню, що боролось за майбутнє України.
– Володимире Михайловичу, скільки років ви працювали над цією книгою?
– Найтриваліший – напевно, років двадцять – був період збору матеріалу. Він включав боротьбу за відкриття архівів КГБ, тому що найбільша частина документів зосереджувалася там. Це десятки томів справ: спочатку розшуку Василя Кука, а потім ще п’ять томів його допитів і врешті спостереження і “прослушки”… Я також використовував особистий архів Василя Кука й записи наших багатогодинних розмов, адже мав честь бути з ним знайомим. Тож на таке безпосереднє опрацювання всіх зібраних матеріалів та оформлення їх в єдину біографію пішло останніх три роки.
– Які події та факти, що ви довідалися, навіть для вас стали несподіванкою?
– Це не перша біографія Василя Кука, але більшість із них закінчувалися 1954 роком, коли після сімнадцяти літ підпілля, він потрапив у полон. Насправді після того генерал прожив ще більшу частину свого життя. Власне, завдяки документам КГБ, до яких я дістався, вдалося побачити й цю частину його життя. І вона теж була сповнена боротьби. Не збройної, до якої він звик, а боротьби один на один проти системи КГБ. Врешті-решт він вийшов з з цієї боротьби переможцем. Тому що і КГБ, і Совєтський Союз розвалилися, а Василь Кук дожив до Незалежної України.
– Ви згадували, що за ним стежили й прослуховували…
– Так. І це надзвичайно цікаві матеріали: самі кагебісти постійно свідчили, що їм не вдалося ані перевиховати Василя Кука, ані зламати його. Мовляв, він залишається заклятим ворогом совєтської влади, і таким вони його вважали до останніх днів існування СССР. Для мене ці матеріали були надзвичайно важливі, адже спростовували ті закиди, які Василь Кук чув до кінця свого життя: про те, що він ніби-то когось зрадив, про те, що він ніби-то пішов на співпрацю з КГБ. Насправді це не так.
– Йдеться, зокрема, про “покаяльний лист”?
– Так. У моїй книзі окремий сюжет присв’ячено тому, як готувався цей лист, і як через десять років опісля самі кагебісти визнали, що тим листом їм не вдалося досягнути потрібних результатів. Натомість Василь Кук зумів скористатися нагодою, щоб у такий спосіб попередити своїх побратимів за кордоном про те, що не потрібно висилати в Україну збройні десанти (це робили при співпраці з британською розвідкою десь до кінця п’ятдесятих років), оскільки вони, на жаль, гинули. А все тому, що координував цю роботу агент КГБ Кім Філбі.
– Чи вдалося вам довідатися щось нового про контакти генерала з Бандерою і Лебедем?
– Так. Вдалося знайти листування між Василем Куком та Степаном Бандерою, датоване початком п’ятдесятих років, в якому між ними точаться цікаві дискусії про подальший розвиток ідеології. Також знайшов цікаві матеріали про непорозуміння з Миколою Лебедем. Насправді їхні стосунки завжди були важкими, адже вони дуже різні за типажем люди. Якщо Василь Кук був більше інтелектуалом та менеджером, то Лебедь був більше бойовиком, який не мав схильності до якихось інтелектуальних дискусій. І це все стало причиною їхніх розходжень ще в сорокових роках. Навіть у дев’яності, коли вони зустрічалися чи то у США, чи то, коли Лебедь приїжджав в Україну, ця прохолода в їхніх стосунках все одно збереглася.
– Коли Василя Кука захопили в полон та ув’язнили, де його утримували шість років?
– Це в’язниця чи СІЗО, залежно як називати, безпосередньо на території управління КГБ, що у Києві на Володимирській, 33. У цій внутрішній тюрмі його утримували під цілковитим секретом. Більше того – декілька років після того, як Василя Кука затримали, формально він залишався в розшуку. Адже були сподівання, що вдасться скористатися генералом, аби вийти на українців, націоналістів за кордоном, а також на західні розвідки. Але зрештою кагебісти зрозуміли, що не можуть вповні довіряти Василю Куку. Тому відкинули таку ідею й повернулися до єдиного варіанту, який вони вважали, що може бути ефективним – використати його в пропаганді проти націоналізму. Проте потім виявилося, що і цей варіант не спрацював.
– До звільнення генерала якимось чином був дотичний Хрущов?
– Ні, це вирішувалося на рівні КГБ. Але загальна політична атмосфера, до якої безпосередньо був причетний Хрушов, звичайно, відобразилася на долі Василя Кука. Треба наголосити, що це відбувалося в час “відлиги”, коли вже засуджувалися злочини комунізму, культ особи Сталіна, коли тисячі людей (у тому числі повстанці) поверталися з таборів, і, безперечно, що все це дало можливість Василю Кукові дещо м’якше пройти через ті репресії. Якби його захопили в роки сталінського правління, наслідки були б іншими. Він якось сам згадував: коли б усе відбувалося на рік чи пів року раніше, швидше всього його б розстріляли. Проте тоді вже, в середині п’ятдесятих, влада хотіла продемонструвати своє більш ліберальне обличчя і, відповідно, це стало початком шістдесятництва, а відтак безпосередньо вплинуло на долю Василя Кука.
– Кажуть, його сина забрали у трирічномуу віці, а повернули батькам тільки через десять років?
– Цей сюжет також є у моїй книзі. То була ціла драма: спочатку мама і тато передали хлопчика на виховання братові Василя Кука. Іван був фронтовиком, червоноармійцем, повернувся з Берліна з медалями та орденами. Тож думали, що він не буде під таким уже наглядом КГБ. Декілька років чоловік видавав Юрка за свою дитину, але потім кагебісти все ж розкрили, чиїм сином той є насправді.
Відтак під чужим прізвищем його віддали до сиротинця, що в місті Жданові (теперішний Маріуполь). До чотирнадцяти років хлопець був упевпений, що батьки померли, а тут раптом з’явилася його мати, вже після виходу з в’язниці, й він дізнався, що насправді його прізвище не Чоботар, як увесь час вважав, а Кук. Тоді Юрко був підлітком, майже сформованим, російськомовним, піонером. І почалася боротьба Василя Кука та його дружини Уляни за те, щоб повернути дитину не тільки фізично, а й як сина та українця.
В унікальних матеріалах тих самих “прослушок” зафіксовано, як ці спроби перевиховання відбувалися. Часом між батьком і сином навіть виникали сварки. Врешті цю боротьбу Василь Кук теж виграв, тому що Юрій Кук виріс абсолютно достойним чоловіком – кібернетиком, кандидатом наук, спортсменом. До речі, буквально декілька днів тому йому виповнилося 80 років. Він живе у Києві й, попри вік, усе ще спортивний.
– Після звільнення у 1960 році, якій діяльності присвятив себе Василь Степанович?
– Десь до 1973 року він активно займався історичними дослідженнями. Їх темою була, зокрема, українська музика. Василь Кук досліджував біографію Артемія Веделя – тепер відомого, а тоді невідомого нашого композитора кінця XYIII-XIX століть. І це, в принципі, дуже вписувалося у хвилю шістдесятництва, коли в українську культуру поверталися забуті імена. Кагебісти весь час намагалися спонукати Василя Кука до написання якоїсь історії ОУН – з точки зору комуністичної критики, однак це їм не вдалося.
Потім, у 1972 році, коли почалися масові репресії проти шістдесятників, проти десидентів, Кукові перервали можливості для наукових досліджень. Його вигнали з роботи, він працював деякий час вантажником, а згодом – розклеювальником афіш у “Київпобутрекламі”. І таким ось сірим було його життя всі сімдесяті й десь до середини вісімдесятих років. Але опісля ситуація стала змінюватися, оскільки почалася перебудова і певна лібералізація.
Як виявилося, уже постфактум, кагебісти програли головну свою битву з Василем Куком, бо вони були впевнені, що перед ними безмір часу, що вони завжди зможуть зробити з ним все, що захочуть. Але не розраховували, що час і КГБ, і Совєтського Союзу насправді вичерпався.
– А як склалася доля його дружини?
– На жаль, вона передчасно померла. Якраз у найважчий для Василя Кука час, коли його звільняли, коли синові ламали кар’єру, не даючи захистити дисертацію, в Уляни виявили онкологічне захворювання. Ще одним способом помститися генералові було те, що його дружина не отримала належної медичної опіки і померла просто у нього на руках.
– Останній головнокомандувач УПА дожив до поважних років. Цікаво, він якось підтримував форму?
– Знаю, що на схилі літ бігав, плавав, засмагав. Пригадую, Василеві Куку було вже за вісімдесят, а він спокійно піднімався пішки на четвертий-п’ятий поверх і при цьому навіть не захекувався. Тобто, в принципі, він тримав себе у досить хорошій формі. І це відображалося на його розумовій діяльності: у дев’яносто з лишком років генерал освоїв комп’ютер, опанував інтернет, читав літературу – англійською, французькою, німецькою мовами. Тобто до останнього підтримував інтелектуальну форму. Абсолютно.
– Володимире Михайловичу, я як би ви речення продовжили: я точно знаю, якби не Василь Кук..?
– Я точно знаю, якби не Василь Кук, українське підпілля було би іншим і воно напевно не було би таким тривалим. Тому що Василь Кук якраз був тим центральним коліщатком, тим СЕО, якби сьогодні сказали, менеджером, який вибудував структуру ОУН і УПА й забезпечив її ефективну діяльність.
