Олексій Лях-Породько
Українські Олімпіади діаспори – це унікальне явище світового українства! Це феномен боротьби українців за вільний олімпійський рух та Свободу України. Це приклад незламності та нескореності українців де б вони не проживали, навіть у найвіддаленіших куточках світу. Це безпрецедентне гармонійне єднання українців та гуманістичних ідей олімпізму. Адже у нас українців олімпійські традиції сягають сивої давнини, ще до нашої ери. Такої олімпійської історії майже ніхто не має. Тому нам є чим пишатися!
Українці “вільного світу” організовували Олімпіаду 1936 року у США, 1948 – Німеччина, 1980 – Канада, Аргентина, 1984 – Канада, 1988 – США, 2000 – США, 2008 – США. Прикметно, що всі Олімпіади у США відбувались у Філадельфії! Не офіційно місто Філадельфія називають столицею українських Олімпіад. 1992 року чергова Олімпіада української діаспори мала відбутись знову у США, у Філадельфії. Але це не здійснилося. Чому?
Відомий спортивний діяч у середовищі української діаспори Омелян Твардовський на початку 1990-х років так писав про Олімпіади у Філадельфії: “В Америці, точніше в місті Філадельфії, відбулися вже дві Українські спортивні Олімпіади (в 1936 і 1988 роках), в яких брали участь сотні українців з різних активних українських спортивних осередків в Америці і Канаді… І все таки ці досить успішні Олімпіади уважаємо “локальними”, тобто олімпіадами організованого українського спорту на Північно-Американському континенті, їх не можемо зачислювати до “першої”, ані “другої” Всесвітньої української Олімпіади. Згідно з рішенням Проводу УСЦАК 1992 року у Філадельфії планується відбути ІІІ Українську спортову Олімпіаду, на яку запрошено через Українську спортивну асоціацію спортсменів з України. Не зважаючи на цю обставину, Олімпіада не уважатиметься Всеукраїнською. Тому українське спортивне суспільство у вільному світі вповні підтримує пропозицію, надруковану в “СГ’, щодо можливостей організувати Всеукраїнську Олімпіаду світу на рідній землі”. Ось такий жвавий був на початку 1990-х років український спорт у діаспорі та в Україні (хоча ще у ті роки наша країна була окупована срср). Отже, що ми мали б побачити 1992 року. Нагадую, що це олімпійський рік – Зимові Олімпійські ігри в Альбервілі (Франції), Ігри XXV Олімпіади у Барселоні (Іспанія). Навіть були небезпідставні сподівання, що українські спортсмени братимуть участь в олімпійських змаганнях, презентуючи свою відновлену незалежну державу. Але на жаль цього не трапилось. Так само як не відбулись ІІІ Українська Олімпіада діаспори у Філадельфії й Всесвітня українська Олімпіада. Прикро, але це реальність тих років.
Повертаючись до ідеї про проведення Всесвітньої української Олімпіади або Україніади, як ще називали ці змагання, слід детальніше проаналізувати це. Адже через її проведення не відбулась Олімпіада у Філадельфії 1992 року. Отже, з жовтня 1990 року “Спортивна газета” все частіше почала друкувати дописи про можливість й актуальність проведення в Україні Всеукраїнської Олімпіади світу (Всесвітньої Української Олімпіади). А вже у листопаді цього ж року у черговому номері газети, а вона на той час ще було органом державного комітету Української рср з фізичної культури і спорту та Української республіканської Ради профспілок, гучно пролунав заклик до проведення в Україні спортивних змагань усіх українців. Хоча Урср вже перебувала у часі зникнення, а на її місці відновлювалась самостійна Україна, все ж таки подібні заклики могли б мати різні наслідки. Бо залишковий комуністичний режим у цей час хапався за будь яку “соломинку”, щоб утримати Україну під своїм впливом.
Отже, 6 листопада у номері 133 надруковано пропозицію-заклик зібратися на Тарасовій землі! Автором допису був Веніамін Дмитрович Сікора. Постать надзвичайно цікава й помітна на початку 1990-х років в історії України. Спортсмен – майстер спорту з важкої атлетики, науковець та педагог – професор, доктор економічних наук, академік-засновник АН вищої школи України, член Королівського економічного товариства (Лондон, Велика Британія), громадсько-політичний діяч – член Центрального Правління Всеукраїнського товариства “Просвіта”, співзасновник Народного Руху України та багато іншого.
Про Веніаміна Дмитровича достатньо інформації як про науковця, дослідника, державного працівника, а про його спортивне життя відомо, що займався у дитинстві футболом, легкою атлетикою і у статті “Спортивної газети” підписано – майстер спорту з важкої атлетики!
Зараз же ж Веніамін Сікора є ініціатором проведення чи не наймасштабніших спортових змагань в Україні із залученням закордонних українців. Цьому ключовому питанню він присвятив у заклику значну частину, де говорив про те, наприкінці ХІХ століття та у 20 – 40-х роках ХХ століття українці змушені були емігрувати до різних країн, а у часи тоталітарного національного гніту та соціально-політичних утисків й гонінь “сили зла (тут мова автора про часи срср) розірвали зв’язок українців зі своєю прадавньою Батьківщиною, поставили їх у скрутну ізоляцію, заборонили спілкування з єдинокровними братами та сестрами з України”. Далі він розмірковує про стан українців в Урср: “На самій же Україні… історія героїчного, свободолюбивого народу звелася до сухих, без емоційних фактів, втішних бюрократам, культура – до обмеженого кола пісень, мова – до хатнього вжитку”. Ось такою критичною ситуацією бачив стан українців пан Сікора. Але продовжував з більшим оптимізмом, бо відчував, що відбувається національне відродження українців у всьому світі. Він наводить приклади Всесвітніх українських з’їздів лікарів, поетів, українознавців, інженерів, які сколихнули самосвідомість народу.
Спорту Веніамін Сікора відводить одну з найважливіших сходинок відродження та єднання українців. Тут варто навести уривок заклику пана Сікори: “Вважаю, що спор – це мова, зрозуміла для всіх. І всесвітні змагання з найбільш популярних видів були б святом молодості та братання українців світу, особливо порослі, яка народилася вже в умовах еміграції і свою вітчизну знає тільки з батьківських розповідей. У Всеукраїнській Олімпіаді могли б брати участь громадяни України всіх національностей, а також українці, що живуть за межами республіки в срср та за кордоном. На Олімпіаді можна було б встановити спеціальні нагороди не лише за спортивні досягнення, а й за знання української мови, історії, культури, обрати красуню Олімпіади чи еталон сили і грації серед чоловіків. Вище, швидше, далі – ці гасла цілком можуть слугувати суверенній Україні, коли вона спробує відновити зерна Еллади, які були в її єстві одвіку. Вважаю, що Всеукраїнська на берегах Дніпра була б не менш важливою, ніж Духовна Українська Республіка”. Про перспективи проведення та значення для свободи України пан Сікора висловив у найбільш тиражованій та авторитетній спортивній газеті, яку читали не лише в Україні, а й за кордоном. Про це свідчить публікація його заклику у часопису “Свобода” (США) та звідомлення пана Омеляна Твардовського, пресового референта УСЦАК, що він вже понад 15 років передплачує “Спортивну газету”. Тож поінформованість про ідею організувати в Україні масштабні спортивні змагання була глобальною!
Слід зазначити, що цю ідею підтримали як в Україні, так і закордоном. Медійну підтримку одразу висловила “Спортивна газета”. На сторінках газети друкували листи читачів на підтримку Всеукраїнської Олімпіади світу. Це цікаво, бо вболівали за цей проєкт не лише представники спортивного середовища. Пан М. Кононенко, працівник культури з Очакова (Миколаївської області) радів за ініціативу проведення Олімпіади, а ще пропонував всім українцям, які приїдуть на Олімпіаду на землю своїх пращурів і візьмуть безпосередню участь у змаганнях, надати право набувати громадянства України! Кандидат у майстри спорту, тренер з футболу М. Боровський закликав негайно відкрити рахунок для збору коштів від небайдужих. Підтримку з вірою у реалізацію задуманого висловив мешканець міста Сокиряни (Чернівецької області) С. Ковалик. Колективну підтримку Всеукраїнської Олімпіади світу висловили працівники відділу шафмонтажу високовольтної апаратури із Запоріжжя.
Редакція “Спортивної газети” розпочала й організаційно-правову діяльність щодо проведення Олімпіади. Зокрема було створено Організаційну раду Всеукраїнської Олімпіади світу, а також надіслано офіційний лист до Державного комітету в справах молоді, фізичної культури і спорту, до Комісії з питань культури та духовного відродження нації Верховної Ради Урср та її підкомісії з питань розвитку фізкультури, спорту і туризму. Таким чином, державні інституції повинні були долучитися до організації, а Рада Міністрів Урср прийняти постанову про проведення Всеукраїнської Олімпіади світу. Бо ж тоді тільки, після офіційного визнання, Організаційна рада Ігор зможе оголосити конкурс на символіку Олімпіади, відкрити рахунок, розіслати запрошення, відшукати закордонних та вітчизняних спонсорів. Хто був у складі Організаційної ради, хто її очолював мені поки що не вдалося встановити. Але відомо про одного члена Організаційної ради – пані Т. Кисельову.
В особі пана Омеляна Твардовського Українська Спортова Централя Америки і Канади вітали й підтримували проведення Всеукраїнської Олімпіади світу в Україні. У своєму листі до редакції “Спортивної газети” Омелян Твардовський писав: “Зберімось на Тарасовій землі” – довгождана мрія всіх українців і особливо тих, що розсіяні по усіх континентах світу”.
Провідні діячі українського спорту в діаспорі жваво підтримували ідею організувати Україніаду на рідній землі. Зокрема, відвідавши Україну й побувавши у редакції київської “Спортивної газети”, президент Українського спортивного осередку “Тризуб” (Філадельфія, США) Ігор Чижович, його заступник Ярослав Козак та пресовий референт УСЦАК Методій Борецький засвідчили свою підтримку цій ідеї і погодились на те, що 1992 року всі українці приїдуть в Україну.
Цікаву думку щодо значення Всеукраїнської Олімпіади світу та особливостей підготовки до неї висловив народний депутат України Ярослав Кендзьор: “Українська громада з великим успіхом 1988 року провела ІІ Олімпіаду у Філадельфії. Чергову вони запланували на 1992 рік. Спортклуб “Тризуб” отримав доручення підготувати і провести її, запросивши команди з України. Та, почувши нашу ідею Олімпіади на Тарасовій землі, вони схилилися до цієї думки. І у Львові, куди ми запросимо спортивну редакцію, телебачення, “Спортивну газету”, спортивне керівництво республіки, представників усіх областей та Кримської автономної республіки і разом визначимо вік учасників, рівень спортивних результатів тощо. Бо Олімпіада – це зустріч державної ваги. І проводити її за рахунок діаспори і не пристойно, і, думаю, що це їм буде вже не до снаги. І якщо уряд не заохотить державних структур для забезпечення цієї величезної акції – то на аматорських зусиллях Олімпіаду, звичайно, не витягнемо”.
Шкода, що цю ідею зібрати світове українство в Україні тоді не реалізували. Водночас упродовж багатьох наступних років неодноразово лунала ідея організувати у не далекому майбутньому – Україніаду! Комплексні змагання з різних видів спорту для єднання українців всього світу. Наприклад, 1996 року, знову ж таки в олімпійський рік, українська спортивна преса сколихнулася закликом до проведення Україніади. Автором заклику була Оксана Вацеба, нині голова Комісії “Закордонне українство” Національного олімпійського комітету України. Тридцять років тому вона у журналі “Старт” писала: “Сьогодні є слушна нагода продовжити таку традицію, але вже на значно ширшому рівні – провести таки справді Всеукраїнські ігри. Саме таку ідею і вирішили зреалізувати 1996 року лідери Української Спортивної Асоціації (Львів). Отже, “Україніада” в рік 100-річного ювілею сучасних Олімпійських ігор! Від “Україніади” – до “Олімпіади”… “Україніада” тільки додасть усім нам гордості та почуття величі, коли зберуться разом українські спортсмени, українські маляри, поети, співаки чи науковці, доля яких розкидала по усьому світові”. Шкода, але 1996 року знову не вдалося здійснитися мрії тисяч українців цілого світу.
Наступна спроба організувати в Україні масштабні змагання світового українства була 2010 року. Часопис “Свобода” про це писала: “Згідно з повідомленням Василя Боєчка, начальника Управління з питань закордонного українства Міністерства закордонних справ України, у 2010 році відбудеться в Україні перша спортова олімпіада українців світу. Тому завданням проводу УСЦАК є слідкувати за спортивними талантами вже під час олімпіади у Філадельфії, щоб кращі з них взяли участь у світовій українській олімпіаді”. Гарна ідея, яку намагалися реалізувати після того як діаспора продовжила організовувати Олімпіади у США. Тут йдеться про Олімпіаду українців за кордоном 2008 року, яка відбулась у Філадельфії. На жаль, 2010 року в Україні знову не змогли зібрати світового спортивного українства.
Варто звернути увагу, що це була не остання спроба організувати Україніаду. Упродовж наступних років неодноразово про це згадували, розмірковували, обговорювали, ініціювали, дискутували, сперечалися. Ігор Бокій поряд з організацією Чемпіонату світу з футболу серед діаспорних українських команд долучив до програми змагань інші види спорту. Це була ще одна спроба згуртувати світове спортивне українство. Члени Комісії “Закордонне українство”, не знаючи, що терористична росія розпочне повномасштабну війну проти України, напередодні активно обговорювали проведення Україніади. 2024 року скерували офіційного листа до Національного олімпійського комітету про можливість проведення Всесвітніх ігор українців (українських спортивно-мистецьких Ігор) “Україніада”. Але велика війна завадила цьому.
Нещодавно дізнався, що українська діаспора у США та Канаді планували організувати чергову українську Олімпіаду 2012 року у Філадельфії. Але проведення в Україні Чемпіонату Європи з футболу цього року переважило. Таким чином, остання Олімпіада української діаспори та, що відбулась 2008 року у Філадельфії. Водночас Україніада не відбулась жодного разу. Така прикрість бере початки ще з 1992 року. Але я вірю, що все полагодиться і українці за кордоном відновлять Олімпіади, а в Україні відбудеться Українінада!
