Культовий телефільм 1971 року – символ покоління, яке шукало свободи та щирості
Михайло Маслій
На початку 1970-х про Буковину, її пісню і молоді таланти заговорив увесь радянський союз. Причиною цього вибухового зацікавлення стали “Червона рута” та “Водограй” – пісні, які написав студент Чернівецького медичного інституту Володимир Івасюк. А понесли їх у світ голоси ВІА “Смерічки” Левка Дутковського, Василя Зінкевича і Назарія Яремчука. Тоді “Смерічка” була лише самодіяльним колективом Вижницького районного Будинку культури Чернівецької області. Але в її звучанні вже нуртувала енергія нового часу – свіжа, щира, справжня. Саме тому після приголомшливого успіху пісень виникла ідея створити музичний телефільм, який би закріпив цей творчий злет і подарував йому ширше життя. Автори стрічки – сценарист Мирослав Скочиляс, режисер Роман Олексів та оператор Аркадій Дербінян – добре розуміли: молодь потребує іншої музики, іншої емоції, іншої щирості. А неймовірна популярність однойменної пісні підказала й назву фільму – “Червона рута”. У серпні 1971 року в мальовничому Яремчі задум було втілено настільки органічно й натхненно, що телефільм миттєво став справжнім культурним вибухом. За жанром “Червона рута” – фільм-концерт. Але насправді це не просто музичне дійство. Це – жива енергія часу, зафіксована на плівці. Тут можна побачити сузір’я майбутніх легенд: Левка Дутковського, Софію Ротару, Василя Зінкевича, Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Анатолія Євдокименка, Аллу Дутковську. Солістів супроводжують талановиті буковинські ансамблі – ВІА “Смерічка” Левка Дутковського та “Карпати” Валерія Громцева, а також два івано-франківські колективи: вокальний ансамбль “Росинка” під керівництвом Христини Михайлюк і танцювальний ансамбль “Еврика”, який очолював Георгій Желізняк. Сьогодні, через 55 років, “Червона рута” далі звучить як спалах молодості, свободи й краси – як світла пам’ять про час, коли українська пісня вчила людей мріяти, любити й бути собою.
“У сінокосному серпні учасники зйомок зібралися в Яремчі”
“Після “Камертону доброго настрою” друге життя “Червоній руті” дав однойменний телефільм режисера Романа Олексіва. Це була особлива стрічка – створена за участю цілого сузір’я талантів нашого краю. І в центрі цього творчого світу, звісно ж, був Володя. Його пісні – “Я піду в далекі гори”, “Водограй”, “На швидких поїздах” –справжня окраса фільму. А чого лише варта поезія Володі до пісні Валерія Громцева “Залишені квіти”! Це поезія найвищої проби.
Ніколи не зітреться з пам’яті той, мабуть, найтворчіший і водночас неймовірно напружений період перед зйомками, коли ми безсонними ночами просиджували на телестудії, – писав у своєму есе Назарій Яремчук. – Запис фонограм здійснював уже добре знаний нам Василь Стріхович. Репетиції. Оркестри. Апаратура. Сотні дублів. Стільки ж переспіваних пісень. Не знали перепочинку ні режисери фільму, ні Володя, ні Софія, ні Левко, ні Василь, ні Марійка Ісак. Під ранок буквально валилися з ніг, але варто було лише вийти надвір, почути щебет невгамовного птаства – і ми ніби народжувалися заново… Нарешті, у серпні, учасники зйомок зібралися в Яремчі. Володя приїхав зі своєю нерозлучною гітарою. На ньому – джинси й синій светр спортивного крою. Він стояв у колі друзів – трохи замріяний, із гордовито відкинутою назад головою. В Яремчі Володя часто наспівував одну французьку мінорну пісню. Інтерпретував її напрочуд тонко й проникливо. Співав її і в автобусі, коли ми поверталися зі зйомок, – задумливо вдивляючись крізь заплакані дощем шибки на притихлі гори…”
Василь Зінкевич і Соня Ротар “закохуються” одне в одного
Фільм мав і власну сюжетну лінію. У поїзді “Донецьк – Верховина” знайомляться карпатська красуня Оксана та молодий шахтар Борис. Щоправда, такого маршруту в реальності не існувало й існувати не могло: Верховина розташована за понад тридцять кілометрів від найближчої залізничної станції у Ворохті. Але для кіно важливішою була інша правда – символічна.
У ролі Оксани — викладачка Чернівецького музичного училища Софія Ротар (саме так, без звичного сьогодні “у” в закінченні, її прізвище записане у титрах). Бориса зіграв соліст “Смерічки” Василь Зінкевич. Уже тоді стрічка промовляла надзвичайно важливу ідею: Схід і Захід – разом. І в цьому – наша сила.
Першою у фільмі звучить пісня “На швидких поїздах”, написана спеціально для стрічки пісня Володимира Івасюка, яку виконує Василь Зінкевич, акомпануючи собі на акустичній гітарі.
Між Оксаною і Борисом народжується кохання. На цьому й тримається увесь сюжет. У Карпатах дороги молодих розходяться, однак “данєцкій парєнь” Борис вирушає на пошуки своєї прекрасної карпатської незнайомки. Зрештою закохані зустрічаються знову, а друзі запрошують їх виступити на концерті для відпочивальників. Усі свої почуття Оксана й Борис, звісно ж, висловлюють через пісню.
Основні сцени телефільму “Червона рута” знімали на туристичній базі в Яремчі. За сценарієм герої співали для всіх, хто приїхав сюди на відпочинок.
– У фільмі видно дуже багато людей, – згадував Левко Дутковський. – Але спеціально масовки ніхто не збирав. Усім було цікаво дивитися наш концерт – люди навіть виходили на балкони.
У стрічці звучать тринадцять напрочуд тепло й сучасно аранжованих українських пісень. Серед них – “Намалюй мені ніч” Мирослава Скорика на слова Миколи Петренка, “Я піду в далекі гори”, “Червона рута”, “Водограй”, “На швидких поїздах” Володимира Івасюка, “У Карпатах ходить осінь” і “Незрівнянний світ краси” Левка Дутковського на слова Анатолія Фартушняка, “Течія” Руслана Іщука на вірш Степана Пушика, “В руки ми берем свої гітари” Валерія Громцева та Віктора Кураченкова, “Відлітають журавлі” Олександра Білаша і Валерія Гужви, “Там, де гори і ліси” Валерія Громцева на слова Миколи Бучка.
Спеціально для фільму львівський поет Роман Кудлик створив український текст італійської пісні Дона Баккі та Маріано Детто “L’immensità” (“Неосяжність”). В українському варіанті вона отримала назву “Сизокрилий птах” і на довгі роки стала однією з культових пісень у репертуарі Софії Ротару.
Алла Дутковська “одягнула” майже всі пісні у фільмі
На той час “Смерічка” вже мала власні самобутні сценічні костюми. Проблема виникла лише з образом для Софії Ротару. І тоді Левко Дутковський згадав про дипломну роботу своєї дружини Алли, яку як справжній мистецький раритет зберігали у Вижницькому музеї. Василь Зінкевич, за дорученням Левка Тарасовича, спеціально поїхав до Вижниці й привіз сукню на таксі. Червоно-біле плаття ніби й справді було створене саме для Софії. Алла Дутковська не переробила у ньому жодного шва. Із Сонею вони познайомилися й по-справжньому заприятелювали саме тоді, у Яремчі.
“Червону руту” знімали впродовж усього серпня, тож дні народження святкували всією творчою родиною: 7 серпня – у Соні, 15-го – в Алли.
Довга червона сукня головної героїні Оксани з білими вставками, стилізованим вишитим кептариком, аплікаціями та перлинними підвісками створювала на екрані атмосферу справжнього великого кіно – такого, де не шкодують ні часу, ні натхнення, ні уваги до деталей. Особливо хвилюючою стала сцена виконання пісні “У Карпатах ходить осінь” Левка Дутковського на слова Анатолія Фартушняка. Софія Ротару ефектно здіймає руки у довгій червоній сукні з широкими рукавами, що плавно спадають донизу. І в цю мить народжується кадр, який без перебільшення можна назвати класикою українського музичного кіно.
Варто також відзначити: саме у телефільмі “Червона рута” ансамбль “Смерічка”, Левко Дутковський, Софія Ротару, Василь Зінкевич і Назарій Яремчук постали у стилізованих естрадних костюмах авторства Алли Дутковської. Її сценічні образи стали невіддільною частиною тієї неповторної естетики, яка й сьогодні зачаровує глядача.
Без жодних ознак неперевершеності чи зірковості
Слова “Течії” (вона звучить другою, після Івасюкової “На швидких поїздах”) написав Руслан Іщук на вірш івано-франківського поета Степана Пушика, а у фільмі пісню виконувала прикарпатська студентська “Росинка”, до дівчат “долучається” й Софія Ротару (її голосу не чути, звучить фонограма, а на відео вона “співає”).
Варто сказати, що ім’я композитора не згадали у титрах фільму – дала про себе знати бунтарська і смілива назва колективу – “Опришки” (росіяни перекладали як “Апричнікі”…
У фільмі за сценарієм “Водограй” мала виконувати головна героїня (Софія Ротару) разом з Василем Зінкевичем. Проте вони в дуеті не змогли заспівати і записати її. У фільмі звучить виконання Марії Ісак з Назарієм Яремчуком, хоча в кадрі “співають” Василь і Соня.
Не встигав Василь Стріхович з фонограмами. Пісню “Намалюй мені ніч” аранжував Михайло Кока, і в фільмі на відео видно ВІА “Карпати” Валерія Громцева, а насправді звучить запис з музикантами Чернівецького Будинку офіцерів – Авраам Фельдер (труба), Анатолій Євдокименко (труба), Михайло Кока (тромбон), Марик Кушнір (барабани), Юхим Шехтер (саксофон), Михайло Мармар (клавішні).
До слова, ця ж талановита команда музикантів першою записала фонограму “Червоної рути” Володимира Івасюка (звукорежисер Василь Стріхович), яка прозвучала в передачі “Камертон доброго настрою” 13 вересня 1970 року з Театральної площі Чернівців.
Хоча у фільмі звучало багато пісень Левка Дутковського, Володимира Івасюка, Валерія Громцева, за сюжетом треба було ще якусь пісню для головної героїні. Режисер Роман Олексів приніс львівському поетові Романові Кудлику записану на старому магнітофоні італійську пісню “L’immensitа” (музика Дона Баккі та Маріано Детто). Той прослухав досить цікаву мелодію і написав так звану “рибу”, тобто текст на готову музику. Поет не знав італійської мови, не знав, про що співається в італійському варіанті. Олексів попросив, щоб вірш був про кохання. Кудлик написав зовсім інший, тобто свій вірш. Настрій у музиці був чудовий, і він поетові навіяв такі слова, які зародилися відразу, і він їх більше не переробляв:
Пісню записала Ротару. Варто визнати, що ніхто не зміг заспівати її краще.
Фонограми записували у Чернівцях, адже всі головні герої – з Буковини. Звукорежисер фільму Василь Стріхович з Сонею до ранку робили до 15 дублів. А потім о шостій йшли на ринок, купували щось поїсти. І снідали в парку. Без жодних ознак будь-якої неперевершеності чи зірковості!..
Фільм “Червона рута” – вибух туги за чимось вищим у житті
Телевізійники підійшли до цієї картини з багатим досвідом, їх добрий смак не схибив: вони уникли екранних штампів і відобразили цілковиту гармонію між героями фільму, їх піснями та природним тлом, на якому розгортаються події.
“Червона рута” не був першим у своєму жанрі, як дехто вважає. 1967 року на Львівському телебаченні завдяки Мирославові Скочилясу з’явився перший український телевізійний музичний фільм тривалістю 25 хвилин. У його основі – залицяння трьох співаків (артисти диксиленду Львівського медінституту “Медікус”, один з них – керівник колективу Ігор Хома) до вродливої вокалісти (її роль виконувала Леся Стадник), яка врешті-решт обрала собі зовсім іншого хлопця. Ось з того фільму вийшла народна пісня “Сумна я була” в сучасному естрадному прочитанні.
Фільм отримав відзнаку на одному з фестивалів у ленінграді. У ті часи Львівська студія телебачення (у неї був ефірний час у семи областях Західної України) мала свій шарм і свою самобутність. Велика заслуга у цьому Мирослава Скочиляса. Львів’ян любили за українську мову. 1968 року Скочиляс знімає ще один новітній музичний фільм (разом з Романом Олексівим) “Сійся-родися!”, в якому сестри Байко співають (а насправді колядують те, що “пропускала” тодішня атеїстична комуністична цензура).
Що цікаво: Скочиляс завжди довіряв Олексіву і, навпаки, Олексів знав, що краще від Скочиляса ніхто не напише сценарію.
– Фільм “Червона рута” стає своєрідним вибухом туги за чимось вищим, чистішим у житті, – писав письменник Михайло Івасюк у своїй книзі “Монолог перед обличчям сина”. – У ньому напрочуд злагоджено співпрацьовуються львівський сценарист Мирослав Скочиляс із режисером-постановником Романом Олексівим. До них горнуться звукооператор з Чернівецької студії телебачення Василь Стріхович та оператор студії “Укртелефільм” Аркадій Дербінян.
“Ми з піснями Володимира Івасюка – молоді…”
“У сінокосному серпні 1971 року всі учасники фільму “Червона рута” зібралися у легендарній Яремчі, – згадував Назарій Яремчук. – Володя Івасюк приїхав з нерозлучною гітарою і скрізь – в автобусі чи на березі Прута, під копицею пахучого сіна – складав і наспівував пісні. У фільмі його можна також побачити: він виконував роль директора уявної концертної програми. З напутніми словами: “Тримайся, старий!” виводив співаків на сцену. І не лише у фільмі, а і в житті Володимир Івасюк допоміг знайти свій голос і заспівати по-справжньому Софії Ротару, Василеві Зінкевичу, мені, багатьом іншим виконавцям”.
Був і надзвичайно сумний період в Яремчі. Ніхто його не розголошував особливо, кілька днів не було Назарія на майданчику. Коли повернувся зажурений і зболений, усі йому співчували. І було чого: тоді він став круглим сиротою, 21 серпня померла його матуся,
Марію Даріївну поховали на цвинтарі у Вижниці біля її першого чоловіка – Тихона Близнюка…
Левко Дутковський, Василь Зінкевич і Назарій Яремчук зі своєю “Смерічкою” вели активне концертне життя. Тепер навіть важко повірити, що можна було за 20 днів дати 60 концертів і більше. Скрізь – повні зали, а слухачі готові були навіть висіти на люстрах, аби почути своїх улюбленців. Ті, хто не потрапляв до залів, плакали. Мине зовсім небагато часу – і ансамбль “Смерічка” Левка Дутковського назвуть українськими “Бітлз”.
Справжній великий успіх у фільмі “Червона рута”, в якому вона заспівала з уже знаменитою “Смерічкою”, прийшов і до Софії Ротару.
– Тоді ніхто і не думав про те, що буде далі. Після зйомок телефільму заступник директора Чернівецької обласної філармонії Пінхас Абрамович Фалік запропонував мені разом зі “Смерічкою” та Софією Ротару перейти на професійну сцену у філармонію. Та я, порадившись з учасниками “Смерічки”, вирішив залишатися у Вижниці і запропонував чоловікові Софії, Анатолію Євдокименку, створити свій ансамбль і назвати його, як і телефільм, “Червона рута”. Наприкінці 1971 року новостворений ВІА “Червона рута” з солісткою Софією Ротару, взявши за основу свого репертуару популярні пісні ансамблю “Смерічка”, поїхав у свій перший концертний тур. Нині вважаю, що, напевно, зробив помилку, можливо, “Смерічка” з Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком і Софією Ротару була би неперевершеною на той час не тільки в союзі. Але ж хто не помиляється… У творчості все може бути….” – розмірковував засновник “Смерічки” Левко Дутковський.
1971 року Софія Ротару стала професійною співачкою.
Але це вже зовсім інше кіно…
– Ми з піснями Володимира Івасюка – молоді, – вважає Василь Зінкевич. – Не тільки у моєму житті, а й у житті інших співаків він зіграв особливу роль. Тому що на його піснях училися співати. І вони легко співалися. Він сам мав прекрасний голос, вміло і гарно співав. Він любив своїх виконавців, “своїх” співаків, хоча ніколи про це не говорив. Ми вважали це за честь і також ставилися до нього з особливою повагою. Він мав талант цементувати навколо себе однодумців. Це нікого не ображало, хоч ми й були майже однолітки. Особливим було його ставлення до Софії Ротару (вона першою виконала 22 прем’єрні пісні!) – любив її надзвичайно. Власне, для неї писав. І вона співала голосом Володі Івасюка. Я вважаю, що цей творчий дует був унікальним явищем на нашій естраді.
P. S.
На вітчизняний телеекран шедевр “Червона рута” вийшов уже восени 1971-го. Фільм ще раз підтвердив, що Буковина стала життєдайним невичерпним джерелом сучасної української естрадної пісні.
А вже у грудні того ж 1971-го у фіналі “Пісні-71” – телеконкурс проводили вперше – українська “Червона рута” у виконанні солістів “Смерічки” Левка Дутковського Василя Зінкевича і Назарія Яремчука та Володимира Івасюка стала переможцем “Пісні року”!!!
Фото з архіву Левка Дутковського.
