Історія культових платівок, які пережили радянську епоху
Михайло Маслій
Всесоюзну фірму грамплатівок “Мелодія” створили 1964 року. Минуло п’ять літ – і в Києві відкрили Українське відділення. Першим його керівником став український звукорежисер, диригент Юрій Вінник: людина з консерваторською освітою, бездоганним слухом і репутацією, здобутою роками роботи на радіо, Укртелефільмі та кіностудії Довженка. Він однаково вільно почувався у світовій симфонічній музиці, опері й джазі, в хорі та естраді. Ця рідкісна універсальність зіграла, мабуть, вирішальну роль у його призначенні.
Час для старту був обраний точно. 1969 рік – українська пісня звучала повсюдно, серця слухачів були відчинені, а держава вчасно збагнула: на цьому можна заробляти. “Мелодія” об’єднувала студії звукозапису, заводи грамплатівок і підприємства оптової торгівлі. Вона мала монопольне право на виробництво та розповсюдження платівок на всій території срср. Потрапити до її каталогу означало стати відомим від Ужгорода до Сахаліна. Якщо ти мав голос і шлягер, який народ уже наспівував, – перед тобою відкривалося велике майбутнє.
Саме тоді зароджувалася й розквітала національна естрадна пісня. Юрій Вінник ішов із нею в ногу – крок за кроком, запис за записом. Перші платівки Володимира Івасюка й Назарія Яремчука, тріо Мареничів, ансамблів “Смерічка”, “Кобза”, “Ватра”, “Арніка”, “Опришки”, квартету “Явір”, Софії Ротару – усе це пройшло через його руки і його слух.
З-поміж усього, що вийшло друком у радянські роки, три платівки-гіганти стоять окремо – і за тиражами, і за місцем у серці українського слухача. “Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару” (1977), “Співає тріо Мареничів” (1979), “Незрівнянний світ краси” Назарія Яремчука (1980) – кожна з них стала не просто популярним записом і культурним надбанням, а й відлунням, яке чути досі.
Окремим феноменом залишається Івасюк. За радянськими правилами право на випуск платівки мали лише члени спілки композиторів. А Володя був просто студентом Львівської консерваторії – буковинським хлопцем із неймовірним даром. Правила відступили перед талантом.
Серед малих форматів – міньйонів – особлива доля спіткала платівку “ВІА “Арніка” співає пісні Олексія Екімяна” 1975 року: вона здобула популярність, що далеко переросла скромні розміри конверта.
Юрій Вінник і золота доба української радянської естради
Чверть століття за пультом. Понад півтори тисячі грамплатівок, які зберігають у фондах Національного радіо. Золотий фонд українського музичного мистецтва – не почесна назва, а реальний масив звуку, врятованого від забуття. На звороті єдиної великої платівки Назарія Яремчука – “Незрівнянний світ краси” 1980 року – каліграфічним почерком наведено слова вдячності: “Дорогому Юрієві Павловичу – автору і натхненнику цієї платівки, фантастичному творцю – моя вдячність і низький уклін! Життя минає і проходить, а друзі залишаються. З пошаною, Назарій Яремчук”.
Від Вінника залежало багато – зокрема й те, хто отримав шанс на всесоюзну популярність. Платівка “Мелодії” відкривала двері щасливцям, для інших вони залишалися закритими. Американський біографічний інститут, відзначаючи видатний внесок у культурний поступ ХХ століття, вніс його ім’я до довідника “Життя славетних”. Але Юрій Павлович завжди говорив про своє покликання просто й без пафосу.
– З 1974 року поруч зі мною в штаті були редактори, з якими ми спільно вирішували все. Офіс – на Хрещатику, 6. Базовий майданчик – Будинок культури радіозаводу на Дарниці: чудовий зал, бездоганна акустика. “Мелодія” орендувала приміщення і забезпечила апаратуру. Записували вночі – щоб жоден сторонній звук не потрапив у фонограму. Техніка для якісного запису була відверто слабкою, доводилося хитрувати й вигадувати. До моїх обов’язків входили виїзди по всій Україні й за її межі. Пересувна міні-студія дозволяла робити багатоканальний запис будь-де, – розповідав Юрій Вінник. – Брав чемоданчик, сідав у поїзд – без охорони, без службового авта – і їхав. До Чернівців – записувати Левка Дутковського й Назарія Яремчука. До Львова – Ігоря Білозіра і його “Ватру”. До Луцька – суперпопулярне тріо Мареничів.
Їздив, слухав, підмічав нове й цікаве. На брак талантів в Україні ніколи не скаржився. Назарій Яремчук записувався чи не з першого дубля. Шкода, що разом ми встигли зробити лише одну велику платівку. З першого дубля писалася й Валентина Купріна – а це справжня рідкість. Ніколи не забуду охайних партитур завжди шляхетного Володі Івасюка. Запис платівки “Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка” був для мене особливо дорогим. Володя – перший в Україні у такому молодому віці. Якби не сталося трагедії – міг би стати першим у світі.
З великим задоволенням працював із “Кобзою” та “Явором”. Записував пісні вірменського самородка-генерала Олексія Екімяна – людини відкритої душі. Іванко Попович розумів мене з півслова. Траплялися парадокси. Я міг зробити запис, москва давала добро, платівки виготовляли – а місцева влада забороняла пускати їх у продаж. На певному етапі можна було чимось не догодити партії чи якомусь вождеві, і на твоє ім’я накладалося табу. Інколи – назавжди. Згадаймо заборону пісень Івасюка. А найбільше проблем виникало із записами духовної музики. Бувало й так: платівку, яку народ щиро полюбив, випускали мізерним тиражем і розсилали лише до магазинів “зі зв’язками”. Не я вирішував, кому дати маленьку платівку, а кому – гігант. Я просто жив і чесно робив свою роботу. Мені не соромно за жодну секунду з тих записів. Хіба це не щастя?
“Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару” (1977 рік)
Йому було двадцять вісім. Їй – тридцять. І вже тоді між ними існувало те, що не потребує пояснення: творча спорідненість, де кожна пісня – не замовлення, а одкровення.
“Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару” стала однією з найпопулярніших і найпопулярніших платівок тієї доби. Двадцять пісень – двадцять шедеврів. Кожна з них моновистава: модерна мелодія, вкорінена в рідний фольклор, одягнена в актуальний європейський звук. Аранжування робив ансамбль “Червона рута”, музиканти вдихнули в матеріал свіжість, яка не старіє.
Обкладинка теж була особлива. На раритетному гіганті ім’я генія сіяло синім, прізвище – жовтим. Як цензура пропустила такий “націоналістичний” дизайн? І як дозволила вихід альбому українською? Питання риторичні – і водночас красномовні: мистецтво іноді вміє те, чого не вміє влада.
Івасюк написав для Ротару двадцять дві пісні. Усі вони – діаманти її репертуару. І хто б їх після неї не виконував, у них назавжди живе її вперше, цнотливе прочитання.
– Я студенткою їздила з Володею на запис, – згадує Оксана Івасюк, молодша сестра композитора. – Думала собі: “Боже, це ж мій рідний брат! Він пише чудові пісні, малює, диригує симфонічним оркестром – і ще й наважується повчати саму Софію Ротару!”
– На запрошення Володі я був присутній на записі в Києві, – визнавав Левко Дутковський. – Соня дуже вимоглива до роботи в студії. Втім, вона вимоглива передусім до себе.
Сама Ротару доклала чималих зусиль, щоб платівка побачила світ: “Рада, що встигла й зуміла переконати “Мелодію” випустити великий альбом Володиних пісень. Не все вирішувалося в Києві – довелося їхати до москви. Але я домоглася свого. І скільки ж було радості! Протягом 1977-78 років платівка мала аж вісім перевидань. З вдячності, а Івасюк завжди був таким, запросив нас з Толиком до Львова. На порозі зустріла Галина – старша з його сестер. З нею ми були на Сопотському фестивалі 1974 року. “А де Володя?” – запитала я. – “Зараз прийде. Він тобі готує сюрприз!” – з особливою радістю повідомила вона. І сюрприз вдався: подарував мені перстень з діамантом! Володя багато писав для мене, влучно, завжди в “десяточку”, творив без промахів. Усе було близьке і рідне моєму серцю. А ще говорив: “А даймо твій портрет на обкладинку!” Я не погоджувалася: “Так не можна, це ж твої пісні!” На обкладинці помістили його фото – такого блакитноокого красеня. На зворотному боці – моє”.
22 травня 1979 року на вулиці Львова вийшли тисячі людей. Дерев’яного хреста нести не дозволили – озвірілий режим не міг допустити відкритого жалю. Та траурну процедуру очолила вродлива українка в національному строї: донька художника Володимира Патика, студентка медінституту Оксана – і на витягнутих руках несла портрет Володі у миртовому вінку. Його знали всі з обкладинки тієї самої платівки 1977 року – роботи львівського митця Романа Барана. Обличчя, яке дивилося з вінілу на мільйони людей, проводжало в останню дорогу свого творця.
Альбом, народжений із радості й любові, став прижиттєвим пам’ятником їхньої спільної праці. А відтоді – просто пам’ятником.
“Співає тріо Мареничів” (1979 рік)
Зима 1979-го видалася морозяною. У луцькому помешканні Мареничів пролунав міжміський дзвінок. “Нам сказали, що термінового потрібно зробити запис для випуску платівки і відправити в москву. Записували в Будинку культури радіозаводу на Дарниці – у просторому залі з чудовою акустикою, що правив за головний майданчик відділення. За традицією тих часів мікрофони вмикали вночі: лише тиша давала можливість зловити справжнє звучання. Нам пощастило з Юрієм Вінником, – каже Антоніна Маренич. – Він був звукорежисером від Бога. Все склалося легко і швидко. Хіба що відповідальний редактор української філії Микола Кузик на прощання кинув стримано: “Там така черга… мабуть, вийде років через п’ять”.
Та доля розпорядилася інакше.
Минуло два-три дні. Ми гастролювали у столиці, зупинилися в готелі “Україна”. Десята година ранку. Стукіт у двері – і на порозі фотограф із характерним російським прізвищем Дурнєв: “Мені дали завдання терміново сфотографувати вас для обкладинки платівки. Давайте швиденько одягайте костюми!” – сказав нам. Відверто кажучи, не дуже полюбляю це фото, ну хіба ж можна фотографувати артиста в 10 годині ранку для обкладинки? Заснули пізно після вечірнього концерту, організм після виступу надзвичайно збуджений, – розповідає Антоніна Маренич. – Але діватися не було куди. Швидко переодягнулися, “носики підпудрили, оченята легко підфарбували”, як жартуємо зі Світланою. Валерій умостився в крісло, ми присіли на підлокітниках. Фотограф закрив штори. Раз, два, три – клацнув затвор. І все”.
З того поспішного ранкового кадру народилась обкладинка, яку впізнаватимете вся країна.
“Співає тріо Мареничів” – дванадцять пісень, по шість на кожній стороні. Перша – суцільне розливне море народної лірики: “Ой у гаю при Дунаю”, “Сиджу я край віконечка”, “Посилала мене мати”, “Вже сонце низенько”, “Несе Галя воду”, “Бодай ся когут знудив” – усі в оригінальних обробках тріо, де старовинна мелодія дихає по-новому. Другий бік відкривала “Тиша навкруги” Олександра Богачука, далі – “Люби”, “Маки червоні”, і знову народне: “Чом ти не прийшов”, “Ой під вишнею”, “Місяць і зіроньки”. Ціна дива – карбованець дев’яносто копійок.
Відповідь слухачів не змусила чекати.
За кілька місяців до палацу “Україна” до Мареничів підійшов Назарій Яремчук – усміхнений, майже збуджений. У руках тримав їхню платівку.
– Підпишіть, будь ласка, – попросив щиро, по-людськи.
– Яку?! – здивувалися артисти.
– Сьогодні зайшов у ЦУМ, – розповів він, – а там черга. Величезна. Виявилося – за вашою платівкою. Ледве протиснувся, щоб купити.
Платівка розлетілася блискавично – і це приголомшило навіть самих виконавців. “Мелодія” перевидавала її безліч разів.
Якось, уже під час навчання в Рівненському інституті культури, Антоніна зайшла до місцевого університету – і знову побачила чергу в музичному відділі. За своєю платівкою. Купила. Прослухала — і помітила: у пісні “Ой під вишнею” зникло її соло. Мабуть, стерлося з матриці від нескінченних тиражів.
А згодом надійшла звістка зі США: за стандартами американської музичної індустрії – за тиражами й продажами – платівка тріо Мареничів отримала статус діамантової.
Той морозяний київський ранок 1979-го, поспішний фотограф, нічний запис у залі на Дарниці – все це злилося в щось більше, ніж просто платівка. У голос епохи. У пам’ять, що не стирається.
“Незрівнянний світ краси” (1980 рік)
– Мене взяли на відділ музикознавства в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії – нині це Інститут імені Максима Рильського Національної академії наук України – з однією умовою: писати про пісенну творчість, естраду й виконавство. Бо ніхто з “серйозних” музикознавців не хотів торкатися того, що вважали темою бульварною, легковажною, негідною наукового пера. Коли естрада почала випускати платівки – хтось мусив писати анотації. Колеги відмовлялися. Мій чоловік Микола був спокійний: знав, що завжди має “запасний варіант”, – свідчила Валентина Кузик. – Багато платівок естрадних ансамблів і співаків у ті часи були з моїми передмовами. У плані “Мелодії” на 1979 рік значущою була платівка Назарія Яремчука. Він перебував на вершині популярності – і всі чекали його першого “гіганта”. Та першим він виявився й останнім. Запис робили після загибелі Володимира Івасюка. Важко було всім – невимовно, тяжко, по-людськи. Назарій вибирав пісні лише рідною мовою. Серед них – незабутня Володина “Золотоволоска”. Уся програма несла у собі високе естетичне начало – не як декларацію, а як внутрішній закон.
Назву платівки знали ще до початку запису. Її взяли з першої пісні – “Незрівнянний світ краси”, написаної спеціально для Назарія Левком Дутковським. Назва пасувала до всього, що було пов’язане з цим ім’ям. У ній відчувалася якась містична точність.
Дев’ять пісень поєднували задушевну лірику з пульсуючою ритмікою біг-біту – того самого, який Дутковський започаткував у Вижниці ще далекого 1966-го. У платівку ввійшли розкішні пісні. Взяти б “Коли заснули сині гори” Анатолія Кос-Анатольського, де мажор з мінором паралельно гуляють, обнявшись попід ручки. На відміну від творів Левка Дутковського (а їх на платівці – третина), у пісні Мирослава Скорика “Я не сумую за тобою” зачаровують джазові гармонії.
Запис тривав чотири зміни – чотири ночі по три роки.
Я ще не знала, що писатиму текстівку до цієї платівки. Якась сила підштовхнула мене поїхати на запис. Власне, нічого дивного: Микола пішов на роботу і взяв за компанію. Мене цікавий сам процес – як із тиші й напруги народжується звук.
Коли художня рада “Мелодії” в москві затвердила запис, на оформлення і статтю про співака відвели тиждень. Ніхто не питав – хочу чи ні. Микола сказав просто: “Ти знайома з Назарієм, пісні чула. Пиши!”
На щастя, Яремчук якраз прийшов на прослуховування. Зайшов до нас додому. Допоки чоловіки говорили, я встигла розпитати про своє. Назарій пережив тоді час творчого оновлення: попередній склад “Смерічки” розпався, очікував нової сторінки. У роботі над платівкою йому допомогли ВІА “Музики” Володимира Білоусова, ВІА “Жива вода” Юрія Шаріфова — з його “Осінню багряною” – і струнна група Київського камерного оркестру.
З болю, поспіху й любові народилася платівка, що стала документом епохи – і незгасним свідченням того, яким голосом співала українська душа на зламі сімдесятих і вісімдесятих.
“ВІА “Арніка” співає пісні Олексія Екімяна” (1975 рік)
1945 рік. Молодий вірменин Олексій Екімян приїхав до Харкова з групою однолітків – відбудувати місто, яке німці перетворили на руїни. Там важко захворів на запалення легенів. Його виходила українська жінка – проста, добра, самовіддана. Вона повернула йому життя.
Цю жінку Екімян пам’ятав до останнього подиху. При слові “Україна” в нього спалахували очі й підступали сльози. Він казав, що саме українцям завдячує не лише здоров’ям, а й усім своїм становленням. Коли ж досягнув успіху й захотів віддячити своїй рятівниці – її вже не було серед живих.
– Якщо я напишу українську пісню, вона навіть на тім світі її почує, – говорив він.
Тому шукав тих, хто міг би з ним скласти українські твори. Дуже хотів познайомитися з Володею Івасюком. Коли в 1970-х роках пісні буковинця звучали по всьому радянському союзу, стало популярним писати саме так, як творить він. Завдяки Івасюку в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Володі створив кілька популярних пісень на українські тексти. Він хотів, щоб кожна домогосподарка співала їх по всій країні.
Щоб відчути дух і українську мелодику, вирішив познайомитися через Юрія Рибчинського з Володею Івасюком, якого безмежно шанував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали вірші, і попросив, щоб Володя знайшов виконавця. Той був радий допомогти і порадив Олексієві Екімяну звернутися до одного із найкращих українських гуртів тих часів – львівського ВІА “Арніка”. І вони записали у 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень. “Екімян зателефонував мені і сказав, що хоче написати зі мною справжній український шлягер, – розказує Юрій Рибчинський. – Спочатку народився “Сонячний дощ” – вона відразу стала піснею року. Її чудово заспівала львівська “Арніка” Володимира Васильєва. Згодом з’явилася “Вишнева сопілка”.
А ось що найбільше запам’яталося Вікторові Морозову, колишньому вокалісту львівського ансамблю “Арніка”: “Автор музики суперхіта “Снєгапад” по-білому заздрив успіху Івасюка. Попросив його знайти “класних музикантів, які ще не задерли носа”. Так тоді джекпот виграла “Арніка” Львівського аптекоуправління. Екімян приїхав до міста Лева, ми зустрілися на квартирі Володі. Генерал прослухав наші пісні, йому все сподобалося. Написання віршів доручив Богданові Стельмаху і Юрієві Рибчинському. Запис проводили у Києві. Вірменин приїхав до столиці України у вишиванці. З нами був і Володя Івасюк. Композитор уважав, що зумів вловити українську мелодику, але в нього “паразитували” вірменські мелізми.
Івасюк сперечався, підправляв. На одній з пісень (“Вишнева сопілка”) як бек-вокаліст заспівав і Володя. Тільки ми записалися, як уже через місяць щасливий Екімян привіз готові плити. Наші пісні звучали повсюди. Зробити це генералові вдавалося дуже легенько. Саме так з’явилася платівка-міньйон з чотирма піснями українською мовою (“Сонячний дощ”, “Вишнева сопілка”, “Довга дорога” (з Богданом Стельмахом) і “Катерина” на вірш Катерини Морозової, нині – Немири). Вона мала шалену популярність. Дивно усе виглядало – вірменин писав українські пісні! І як!”
