20 жовтня відзначаємо 80-літній ювілей майстра спорту з гімнастики, яка стала музою Ігоря Поклада в легендарній “Мрії” та Бориса Монастирського – автора “Кленових віконниць” і “Клич мене”.
Михайло Маслій
Гнучке тіло, вихоплене з художньої гімнастики привело її, як не дивно, не на подіум, а на сцену. 1965 рік поставив крапку в естрадно-цирковій студії й одразу відкривав нову главу: вже у травні 1966-го доля вручила їй головну партію: Ліна стала провідною солісткою “Мрії” – першого в Україні жіночого вокального ансамблю, що заговорив мовою нової естради. Диригував експериментом молодий Ігор Поклад, і саме тут, у ритмі репетицій та концертів, народилося те, що не вписати в жоден нотний стан, – кохання. Він писав так, наче кожна нота була листом, адресованим лише їй. Пісні летіли зі сцени у світ голосом Ліни, і важко сказати, хто кому дарував крила: композитор голосу чи голос композиторові.
На жаль, шлюби митців можуть бути тихими гаванями. Після розлуки з Покладом і “Мрією” Ліна не зникла в тіні. Вона впевненою ходою пішла далі, крізь мюзик-хол, крізь оркестрові програми, крізь перший власний міньйон, що став наче автографом на новому етапі. 1973 рік приніс визнання: третю премію конкурсу артистів естради. Тоді в історію її ввійшов інший чоловік – Борис Монастирський, композитор, з яким вони творили вже не окремі шлягери, а цілий цикл: “Віконниці кленові”, “Клич мене”, “Ти даруй”. До цього переліку приєдналися й пісні Володимира Івасюка – “Кленовий вогонь”, “Світ без тебе”.
Сцена не відпускала Ліну: ВІА “Кобза”, київське вар’єте “Хрещатик” (1974-1978), сумський ансамбль “Обрії” (1979-1980) – географія голосу, що ніколи не зупинялася.
З 1988 року почалася інша партія – без прожекторів, зате з довгим відлунням. Ліна Прохорова стала викладати естрадний вокал у музичному училищі імені Рейнгольда Глієра. Серед її учнів – імена, які сьогодні знає кожен: Оксана Кулакова, Євгенія Власова, Андрій Остапенко, відомий як Ель Кравчук. Пізніше – посада доцента кафедри естрадного співу в Київському національному університеті культури і мистецтв. Так голос, що колись підкорював зали, навчився підкорювати серця в іншому форматі – терплячим поясненням, повторюваною фразою, вірою в чужий талант.
Історія Бориса Монастирського – інша за ритмом, коротша, але не менш цікава. Життя відміряло йому лише 28 років, і в цю тісну раму він встиг вписати одразу два покликання: спорт і музику. Тенісист, майстер спорту, гравець збірної України – і водночас композитор, чиї мелодії, створені на початку сімдесятих для коханої дружини, стали чимось більшим за прості пісні. Вони – свідки епохи, її голос, її дихання.
У піснях Бориса немає нічого зайвого – жодних прикрас заради прикрас, лише щирість, вимовлена без страху бути надто відкритою. Живий оркестр, повний, теплий, дихаючий, який не замінити жодним електронним трюком – і саме тому його мелодії досі звучать так, ніби написані вчора. Слова для цих пісень часто народжувалися в родинному колі: брат композитора, поет Олександр Вратарьов, подарував рядки для “На лавочці”, “Клич мене”, “Ти даруй”, “Я про тебе мріяти хочу”.
Фінал цієї історії трагічний. Задовго до чорнобильської катастрофи на Уралі стався потужний радіаційний викид – і саме тоді там перебувала збірна Україна з тенісу. Смертельну дозу опромінення отримали всі, хто був поруч, зокрема й Борис. Ніхто з них не вижив. Гострий лейкоз забрав композитора і спортсмена, чиє серце вміщувало і ракетку, і ноти водночас.
“Вдома у мене розмовляли лише рідною мовою”
“Я післявоєнна дитина. Народилася і виросла на Подолі. Тоді молоді було мало, і її залучали до спортивних секцій, танців, ігор-розваг. Співала в хорі Палацу культури “Арсенал”. Усюди встигала й добре навчалася. Хоч прізвище у мене російське, я українка. Усі кажуть, що в мене незвичне ім’я, – розповідає Ліна Прохорова. – Мама молодою була інтернована до Німеччини, там їй сподобалося це ім’я. Коли мене хрестили у церкві, то імені Ліна не знайшли і мене записали Леонілою. У дитинстві чомусь соромилася свого імені – звикла тільки до Ліни.
На початку 1960-х років скрізь лунали дворові пісні, переважно російською. Тепер це називають шансоном. Хоч вдома у мене розмовляли лише українською мовою. Перші гроші заробила у Жовтневому палаці – біля ялинки танцювала молдавський жок (у перекладі з молдавської та румунської мов “жок” означає “гра”, а також “танець” чи “веселощі”). Там мене побачили студенти першого набору естрадно-циркової студії: як гарно танцює й співає ця красива дівчина! Коли вже навчалася в училищі, ще займалася спортом, але він відійшов під час гастролей на задній план. Так плавно перейшла з гімнастики до співу. Але ще рік працювала в театрі Лесі Українки поруч з Юрієм Лавровим, Адою Роговцевою”.
“Поклад – музикант від Бога, закоханий в українську пісню”
“На моїй життєвій дорозі з’явився молодий і талановитий Ігор Поклад. Він тоді був студентом Київської консерваторії і підробляв на хореографічному відділенні естрадно-циркової студії. Він не міг мене не помітити. Якось Ігор зустрів мене на вулиці й повідомив, що він при філармонії створює вокальний ансамбль. Запросив мене солісткою. Поклад – музикант від Бога, закоханий в українську пісню, – каже співачка. – До Ігоря пішла із задоволенням, як до людини, котра знала мене в роботі.
У нас була дуже гарна команда, й ми разом відпрацювали в “Мрії” чотири роки.
Окрім вокального складу, з нами їздив квартет: контрабас, бас-гітара, ударні інструменти й піаніст. На своїх піснях Ігор виходив на сцену і сідав за рояль. У Тернополі, як і повсюдно, “на ура” співала його суперхіт “Кохана”. Першим його виконавцем був Костянтин Огнєвий, я ж виконувала цю пісню в естрадному варіанті.
У той час у нас з Ігорем спалахнула іскра кохання. Весілля було і в Києві, де я жила з мамою, і в Кривому Розі, де мешкали батьки Поклада.
Зять Микити Хрущова пообіцяв Ігореві виділити квартиру й дотримав слова. Ми жили на вулиці Нєкрасівській (тепер – Івана Драча), а рояль займав майже усю кімнату.
Ігор був не тільки талановитий, а й надзвичайно талановитий. Сидячи біля рояля, зранку до ночі добирав потрібні акорди”.
“Малюю я очі, що схожі на давню,
На зоряну осінь.
А море, а море ці синії очі
В безодню відносить…”
“21 серпня 1968 року війська СРСР і країн-членів Варшавського договору спровокували операцію “Дунай”, боялися виходу Чехословаччини з “соціалістичного табору”. Ігоря забрали до війська. Дуже ми всі перенервували, боялися, що мобілізують на ті чеські події. Господь змилостивився й саме в армії звів його з поетом Юрієм Рибчинським, – веде мову про той час Ліна Прохорова. – Ось тоді вони й написали “Очі на піску” – я першою виконувала її разом з “Мрією”.
“В армії всі розмовляли російською, – розповідає Юрій Рибчинський. – Тут я вперше відчув, що не маю з ким спілкуватися рідною мовою. І ось настав час нагальної потреби писати вірші українською. Ігор Поклад награв мелодію, яка мала стати пісенною з моїм віршем. У мене відразу народився початок:
“Розлуку до моря в долонях
Самотньо і сумно несу я.
Щоденно, щоночі
Я очі на березі моря малюю…”
У цих словах уже була музика. Прочитав його Ігореві. Успіх був такий, що авторських гонорарів я почав отримувати вдвічі більше, аніж на редакторській роботі. Я відчув смак і з 1970 року пішов на творчу роботу. А до того короткий час працював спочатку на Українському радіо і телебаченні, а потім у журналі “Будівництво і архітектура”, де була пожежа і де згоріла моя трудова книжка, яку я навіть не поновлював”.
“Маленьке справжнє щастя мала з Борисом Монастирським, котрий казав, що такого тембру голосу, як у мене, немає ні в кого”
“Після розлучення з Покладом я на певний період втратила голос… – твердить Ліна Прохорова. – Господь подарував справжнє. Ось маленьке справжнє щастя мала з Борисом Монастирським, котрий казав, що такого тембру голосу, як у мене, немає ні в кого. То було мовлено з великого кохання”.
У війську, при Київському військовому окрузі, Борис служив у спортроті. У вільний від служби час він сідав за піаніно і грав. Його можна було почути в різних київських ресторанах. Борис – добра і лагідна людина з великими чорними очима – виділявся серед загалу. Якось він побачив вродливу співачку Ліну Прохорову, яка була солісткою ансамблю “Мрія”. Закохався в неї з першого погляду.
“Ми познайомилися з Борисом на одній вечірці, – свідчить Ліна Прохорова. – Я якраз розлучилася з Ігорем Покладом. Йшла весна 1969 року. Ми були в різних компаніях. Борис сів за рояль і зіграв. Я тоді співала популярні пісні. Пізніше ми зустрілися через два місяці. І, як виявилося, жити одне без одного не могли. Від великого і справжнього кохання у нас 23 травня 1971 року народилася Юлечка (доньку батько просто обожнював). Він виношував мрію створити разом з Юрою Рибчинським цілий цикл для десятикласників”.
Борис і Ліна (всі казали, що вони не лише подружжя, а й схожі, неначе брат і сестра) виступали разом з ВІА “Кобза”. Композитор скрізь з’являвся зі своєю чарівною дружиною. У свої останні гастролі у вересні 1974-го вони поїхали разом.
Невиліковна хвороба підкралася несподівано і швидко прогресувала.
Одного дня безсилого митця швидка допомога відвезла до лікарні. Помер Борис Монастирський 5 жовтня 1974 року. Прожив всього 28 років…
“Клич мене, клич мене,
Кажи мені: “Моя ладо”
День у день…”
Від кохання до Ліни Прохорової в Бориса Монастирського народжувалися шедевральні твори. “Романтика була неймовірна, – пригадує брат Бориса Олександр Вратарьов. – Видавалося, що лише двоє існують на білому світі, навколо – більш нікого”.
“Брат якось попросив, щоб ми з ним разом зайшли в гості до Ліни Прохорової. Вона не тільки була красивою жінкою, а й також красиво співала. Борис з нею лише познайомився. Вона з мамою жила на Подолі, навпроти помешкання Юрія Рибчинського, – зауважує Олександр. – У Ліни не було вдома піаніно, тож вони з братом домовилися зустрітися біля інструмента. Так все і починалося в них. А далі Борис сказав, що одружується. У них справді було неземне кохання”.
Бориса тягнуло на творчі подвиги. Попросив Олександра: “Дай мені щось таке, чого тобі не жалко, чого ніхто з композиторів не хотів брати”. Той дав вірша, “Клич мене”. Вратарьов втрапив у ціль з приспівом, а Борис з красивою мелодією. Пісня відразу ж стала шлягером. Хто її тільки не співав: Ліда Відаш, Тетяна Русова, Тетяна Кочергіна, різні ВІА “України”. А найкраще вдавалося першій виконавиці. Тій, для кого була написана.
Вище броду брала воду,
Щоб була чистенька,
Задивилася на вроду
Свою молоденьку.
Нижче броду легінь ходить,
Поглядає скоса.
Каже щось про мою вроду ,
А вода відносить.
Клич мене, клич мене,
Кажи мені:“Моя ладо”
День у день.
Клич мене, клич мене,
На мовчання нема ради
У людей.
“З першого ж уроку в нас діяло непорушне правило: співати тільки рідною мовою!”
“Мені випала рідкісна доля – навчатися в першому наборі столичного музичного училища імені Глієра, у ті дні, коли Україна тільки-но здобула незалежність. Дякую Богові, що привів мене в клас Ліни Володимирівни, – з теплотою згадує той далекий вересневий день 1992 року Андрій Остапенко, більше знаний як El Kravchuk. – Вона була вчителем від Бога. Усе, що виносила в собі за життя, віддавала нам, своїм учням, без залишку. Вона була берегинею рідної пісні – і цього слова тут не замінити жодним іншим. Я тоді майже не знав історії нашої естради – просто нізвідки було дізнатися, не було де послухати пісні молодості самої Ліни Прохорової. Доводилося вирушати в бібліотеки, розшукувати пожовклі видання 1960-х з її піснями та шлягерами тієї епохи. Пізніше співав їх на екзаменах і концертах – і їм справді не було ціни. Саме вона відкрила мені Ігоря Поклада, говорила про нього з якимось особливим трепетом. Він писав пісні на віки – і учні Прохорової несли їх далі. Вона навчила мене культури виконання кожного рядка. З першого ж уроку в нас діяло непорушне правило: співати тільки рідною мовою. Мене одразу зарахували на другий курс”.
“Ліна Володимирівна вчила не просто співати – вона вчила жити піснею, сценою, мистецтвом. Ніхто з її учнів, і я в тому числі, ніколи не зловживали спиртним, не палили: вона показувала, як має тримати себе співак серед людей. 18-річним хлопцем я вперше опинився в товаристві, де був сам Юрій Рибчинський, – і знав своє місце. Так я потрапив у те вибране коло творців пісні й відчув із ними справжню, щиру спорідненість. Назавжди в пам’яті залишились блакитні очі Ігоря Поклада – тієї миті він видався мені молодшим за мене самого.
Коли вперше заспівав “Наречену”, вона сказала лише: “Співай так, як підказує серце, у тій манері, яку відчуваєш сам”. Займалася зі мною за методикою Карузо – і саме вона відкрила в мені верхні ноти, виліпила з мене ліричного баритона. До того я взагалі не брав низьких нот. А тепер навіть говорю баритоном.
Якби не Ліна Володимирівна, я ніколи не став би співаком – дорога в цю професію лишилася б для мене назавжди зачиненою. Дякую вам, моя Вчителько. Вклоняюся низько за науку”.
“Слабкий – не той, хто впав, а хто не зміг піднятися”
“Мені не соромно за жодну мою пісню, – розповідає Ліна Прохорова. – “Три поради” і “Клич мене”, “Кохай мене” ще в кінці 1960-х уже звучали далеко у світі, у США та Канаді. І перша платівка “Українська естрада” вийшла там з моїми піснями.
Пісень у мене чимало, шкода, що все це у минулому залишилося. А я ще так хочу співати, – акцентує ювілярка. – Життя у мене йде то вгору, то вниз. Після певних злетів обов’язкове падіння. “Слабкий – не той, хто впав, а хто не зміг піднятися” – ось у цьому все моє життя. Щодня прошу Бога дати сили вистояти. Не думала, що війна прийде до нас. Молюся щоденно і вірю, що збережемо рідну неньку. Іншого не дано! Слава Україні!”.
