Народна артистка України не хоче полишати Київ, зберігає свою афішу з театру “Ла Скала” і захоплено розповідає про Анатолія Солов’яненка
Богдан Бондаренко
Вона – одна із найяскравіших українських оперних співачок. Народна артистка, лауреат Шевченківської премії, Герой України. (Останнє звання вкрай рідко присвоюють представникам творчих професій). Майже п’ятдесят років Марія Стеф’юк виходила на сцену Національної опери. Проте почути її голос мали можливість також у США, Франції, Аргентині, Швейцарії…
Аплодували нашій зірці й італійці: вона виконувала одну з головних партій у “Сорочинській ярмарці”, яку поставили у легендарному міланському театрі “Ла Скала”. До того такої честі удостоювалась лише Соломія Крушельницька. Цікаво, що обидві співачки – із Західної України. Тільки, якщо перша з Тернопільщини, то друга – з Франківщини. Якщо бути точним – з села Рожнів поблизу Косова.
Я не раз записував інтерв’ю з Марією Стеф’юк. Вона – людина настрою. Іноді спілкується охоче, іноді – не дуже. Цього ж разу мені поталанило: артистка була налаштована на щиру бесіду. Ми говорили про повномасштабну війну; її знаменитих колег – Дмитра Гнатюка й Анатолія Солов’яненка; три шлюби (не кожен чоловік витримував поруч із зіркою), а також – про дієти, стреси, діаманти і… КДБ.
“МЕНЕ ОБЗИВАЛИ “БАНДЕРІВКОЮ”
– Маріє Юріївно, коли ви крайній раз були у рідному селі на Прикарпатті?
– На превеликий жаль, цьогоріч ще не була. Раніше ж двічі на рік – на Різдво і Великдень – їздила обов’язково. Там збереглася наша хата, живе моя рідна сестра, в саду ростуть вишні та виноград. І вино з нього, звісно, найкраще. (Усміхається). Так хочеться пройтися стежкою, якою я гуляла в дитинстві… Знаєте, там усе інакше: від повітря до енергетики. Дуже хочу додому, але наразі не можу вирватися через проблеми з ногою. (Зітхає).
– А коли почалася велике війна, не було думок полишити столицю?
– Усі мої знайомі кудись поїхали, а я – ні. Вирішила, що маю залишатись у Києві та за жодних обставин не полишати Україну. Не раз було страшно, але… Пригадую, тоді, 2022 року, один знайомий привіз мене на Хрещатик, а там – жодної людини. Буквально вчора вирувало життя, тепер же ж стояла мертва тиша. Це ще більше зміцнило в думці, що треба залишитись… Знаєте, якби я була молода, то сама б пішла на війну. Те ж саме каже мій чоловік. На жаль, все, що ми можемо сьогодні робити, це – молитися. Щоночі, під час обстрілів, я читаю псалми.
– Скажіть, коли свого часу ви приїхали підкорювати Київ, вступивши до консерваторії, місто легко вас прийняло чи не одразу?
– Це був дуже складний момент. По-перше, тут усі говорили російською мовою – і студенти, і педагоги. А з мого гуцульського акценту насміхалися. Або їдеш у тролейбусі чи трамваї, просиш передати на квиток, а тебе обзивають “бандерівкою”. По-друге, я жила у невеликому гуртожитку, де в одній кімнаті було восьмеро осіб. Можете собі уявити? По-третє, мама виділяла щомісяця 30 карбованців – виходило по одному на кожен день. Тому треба було економити. На щастя, в нашій їдальні хліб та гірчицю давали задарма. Намастиш окраєць, наллєш окропу (на чай грошей не було) і вважай, що поснідала… Одне слово, було всяке.
– Кажуть, ви навіть втікали додому?
– Так. (Усміхається). Через декілька днів перебування у Києві я вирішила повернутися. Зі сльозами розповіла про все мамі. Вона нічого не сказала, а на третій день розбудила о шостій ранку: “Прокидайся, Марічко… Не всім дається щастя вступити в такий вуз. Тому збирайся та їдь назад!” Можливо, в душі вона мене жаліла, але не показувала цього… Потихеньку я втягнулась у студентське життя. Ми ходили у театр і філармонію дивитись хто та як співає. Бігали купатися у Дніпрі (яка тоді була чиста вода!). Я знайшла роботу – спочатку у бібліотеці, потім – у ресторані. Попри труднощі, було весело. Тому що – молодість, тому що – цікава професія. (Усміхається).
– Ця професія дозволила вам потім побачити пів світу. Чи я перебільшую?
– Ну як пів світу… Я об’їздила багато країн. Наприклад, була не тільки в державах Європи, а й Америки та Азії. Від Австрії й Іспанії до США і Японії. Виступала також в Австралії та Новій Зеландії. Щоправда, коли в радянські часи виїздили за кордон, то у колективі обов’язково був хтось з “органів”. Маю на увазі КДБ… До того ж артисти не отримували всього гонорару: 88 відсотків забирала держава і лише 12% залишалося нам. Звичайно, це дуже мало!
– Не можу не спитати про “Ла Скала”. Яка історія вашого запрошення в уславлений італійський театр?
– Мене вибрав його директор, який проводив прослуховування. До того ж не лише у Києві. Інші партії виконували досвідчені співаки, а я – зовсім юна. Це було чудом. (Усміхається). Хоча я думала, що Москва не пропустить (одного разу мене зняли з літака, коли летіла на міжнародний конкурс у Париж), але, як не дивно, пропустили. Тож це було велике щастя. Тим більше, що я була друга українка, після Соломії Крушельницької, яка співала у “Ла Скала”.
– Знаю, що зберігаєте афішу “Сорочинського ярмарку” зі своїм прізвищем…
– Так. Вона висить у мене вдома. Бо це такий гарний спогад! Виставу тоді ставили з нуля. Тому репетиції були дуже інтенсивні: з ранку до вечора, а не так, як буває у нас. (Усміхається). Був прекрасний диригент і взагалі чудова атмосфера. Хоча напруга все ж відчувалася, бо зібрались різні співаки. Ясна річ, я страшенно хвилювалася… Нині ж, озираючись назад, можу сказати, що вдячна Господу, що був такий моменту житті.
“ПУБЛІКА НАСПРАВДІ – БЕЗЖАЛЬНА”
– Ваші творчі стежки перетинались, зокрема, з Анатолієм Солов’яненком. Який він залишив слід у вашій пам’яті?
– Він був фанатично відданий професії та неймовірно працював над собою. Всім би так! Організований, пунктуальний, дисциплінований. Солов’яненко блискуче співав. З такими сильними партнерами завжди легко, бо це й тебе якось підтягує. Поза тим – Анатолій був дуже закритою людиною. Ніби мав внутрішню скриньку, до якої нікого не пускав. І правильно робив, а то ми ляп-ляп язиком, а наступного дня це всі знають. (Сміється).
А ще він не дозволяв собі розслабитися. На бенкеті, до прикладу, міг випити трохи вина з водою і піти відпочивати. Адже знав, що завтра чи післязавтра знову вистава і треба бути у формі. До речі, Солов’яненко займався щодня йогою. Пригадую, ми були на гастролях у Канаді. Я прокинулась о п’ятій ранку від того, що з сусіднього номера, де, власне, поселили Анатолія, хтось “бухав” ногами об стіну. Коли ж запитала потім удень у колеги, що це було, виявилось, що він робив вправи з йоги. (Усміхається).
– У вас таких захоплень не було?
– Ні… Проте я дотримувалась певних правил у харчуванні. Завжди співала на голодний шлунок. Зранку добре поїм (як правило, це були не білки, тобто не м’ясо, а вуглеводи, себто макарони чи щось подібне) й до вистави більше нічого. Хоча дехто з моїх колег, навпаки, набиває шлунок перед виступом. І навіть в антракті перекушує. (Усміхається). Ну – кожному своє.
– А потім, прийшовши додому, ваша душа компенсували недобір калорій?
– Потім моя душа хотіла тільки одного – пити. Я не маю на увазі алкоголь. Йдеться про звичайну воду. Бо під час великих і важких вистав – наприклад, “Травіати”, “Гугенотів” чи “Царевої нареченої” – дуже багато витрачається сил. Ти худнеш на декілька кілограмів… Знаєте, публіка хоче бачити на сцені красу, тож я весь час мала стежити за фігурою. І це було складно… Зате тепер можу не дотримуватися дієт і їсти все, що хочу. Уявіть собі яка то радість. (Сміється).
– Як часто у вас виникали проблеми з голосом і доводилося звертатися до фоніатра?
– Не можу сказати, що це було часто. Але з фоніатрами ми всі дружили – а як же?! Вони навіть їздили з нами на гастролі. Коли застуда чи грип, тоді доводилося робити “заливки”. Та я не була фанатом тих речей й весь час на тому не сиділа. На щастя, не виникало професійних хвороб: крововиливів або вузлів на зв’язках… Звичайно, я берегла свій голос. І у 66 років ще співала в театрі!
– А стреси позначаються на голосі?
– Ясне діло. Сталося щось удома чи виникли якісь негаразди – це одразу впливає на голос. Кажу, в житті всіляке бувало. (Зітхає). Зрештою, навіть вихід на сцену – коли треба переступити лінію – це вже стрес. Проте слід взяти себе в руки і йти співати.
– Невже з досвідом хвилювання не минає?
– Навпаки, воно стає ще більшим. По-перше, ти вже краще розумієш, де твої недоліки. По-друге, знаєш, що публіка насправді – безжальна. Ти можеш сто разів співати добре, а на сто перший – погано. Але глядачі запам’ятають останнє. Це – закон!
“БОГ ДАВ ГНАТЮКУ ВСЕ”
– Скажіть, Дмитро Гнатюк, з яким ви теж багато працювали, був генієм?
– Він напевно геніальний, знаєте, в чому? В українській пісні й романсі. Просто неперевершений! Бо так, як Гнатюк, ніхто не виконає “Летять, ніби чайки” або “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”. В оперному співі він був трішки інакший, я би так сказала. Знаєте, Бог дав Дмитрові все: красу, фігуру, зріст (стопроцентовий козак!), голос розкішного тембру. І співав він з душею. А як розведе руки в різні боки… А-а-а, що й говорити!
– У нього було довге життя…
– Так. Пригадую, зустріла якось Гнатюка. Йому було, здається, уже під дев’яносто, тому ходив з паличкою. Розговорилися і він раптом каже: “Ти не думай, Марічко, в душі мені лишень двадцять п’ять”. А я відповідаю: “Так і мені стільки ж!” (Сміється). Дмитро до кінця хотів бути молодим. Та це й закономірно. Всі так хочуть.
– Якщо не помиляюсь, у вас нині – третій шлюб?
– Так. Мій чоловік – режисер-документаліст. Багато зробив дуже гарних фільмів. Наприклад, про Голодомор, а також про Чорновола. Тепер відзняв стрічку про мене. Вона змонтована, але я ще не дивилися. Хронометраж дещо більший, ніж має бути, щоб можна було потім скоротити. (Усміхається). Мій чоловік – досить цікава людина. Ми познайомилася ще в молодості. Він ні з ким не одружувався і чекав поки я до нього не прийду. Каже, що все життя кохав і що нині кохає. (Довго сміється).
– Чи змінювалися сенси, які ви вкладали у слово “любов”?
– Ні, не змінювалися. Любов – це прекрасно. Хоча водночас – і непросто. Знаєте, то ж велика відповідальність та велика праця. Задля того, щоб це почуття збереглося. Інколи треба вміти вчасно закрити рота (сміється), щоб не бовкнути чогось зайвого. Краще нічого не сказати, ніж зронити дурницю. А ще дуже важливі терпіння й повага одне до одного. Власне, останнє, напевно, найголовніше. Тоді кожного разу вам хотітиметься йти додому, а не навпаки – не буде бажання повертатися. Думаю, що в сімейному житті це справді на першому місці.
– Вам притаманні кулінарні таланти?
– Ви й це про мене знаєте. (Усміхається). Я готую, як вчила мама, а всі кажуть, що щось там вигадую. Нічого я не вигадую! Просто щоразу роблю це від душі, а не так – бігцем, туди-сюди, лиш би було. Ні, в мене має бути дуже добре. Тобто або я нічого не готую, коли не хочу, або готую так, шоб вийшло смачно… Ой, я справді люблю куховарити.
– На YouTube можна послухати чимало ваших записів та переглянути уривки з фільмів. Ви любите це робити?
– Ні, не люблю. Ні дивитись, ні слухати. Бо щоразу критикую себе. Можливо, я занадто самокритична, але не правда. Єдине, що мені подобається, так це фотографії з молодості. Деякі з них доволі вдалі. (Усміхається).
– Заглядаєте час від часу до старих фотоальбомів?
– У мене дуже багато світлин. І сценічних, і побутових, і всяких. Якраз тепер їх перебираю. Вирішила більше половини знищити. Залишу тільки те, що мені дуже дороге й цінне. А решту – поллю бензином та спалю. Коли помру, нікому це не буде потрібно. Тож не хочу, щоб сталося, як у Гнатюка, коли весь його архів викинули на смітник.
– Маріє Юріївно, шанувальники, робили вам розкішні подарунки?
– Ой, співачки і актриси люблять розповідати байки, що їх часто засипають коштовними подарунками. (Усміхається). Проте у мене був лише один такий випадок: у Канаді багатий чоловік, який не мав сім’ї, хотів подарувати діамантову брошку, але… Представники “органів” одразу сказали: “Ні, наші артисти такі дорогі презенти не беруть!” Почувши ті слова, чоловік встав з-за столу, оплатив рахунок (усе відбувалось під час прийому в ресторані) та пішов. Він дуже образився! Опісля ж ні коштовностей, ні якихось машин мені ніхто вже не пропонував. Не буду брехати. (Сміється). Якщо й робили подарунки, то це були звичайні букети. Ну нічого – теж приємно. Я люблю будь-які квіти. До речі, біля нашої хати на Прикарпатті росте їх чимало: чорнобривці, гладіолуси, троянди. Мені так хочеться бодай ще раз на них глянути!
БЛІЦ
– Марія Каллас чи Рената Тебальді?
– Я вибрала б Ренату Тебальді.
– “Ла Скала” чи “Метрополітен-опера”?
– “Ла Скала”.
– Париж чи Лондон?
– Лондон.
– Бізе чи Пуччіні?
– Пуччіні.
– Марчук чи Мурашко?
– Марчук плюс Мурашко. (Сміється).
– Річка чи озеро?
– Річка.
– Рано встати чи пізно лягти?
– Рано встати.
– Квас чи молоко?
– Ні те, ні те.
– Вітер чи штиль?
– Вітер.
– Метро чи трамвай?
– Трамвай.
– “Травіата” чи “Мадам Батерфляй”?
– “Травіата”, звичайно.
НАШЕ ДОСЬЄ
Марія Юріївна Стеф’юк народилась 16 липня 1948 року в селі Рожнів Івано–Франківської області. У дитинстві з ініціативи мами навчалась грати на баяні. Проте завжди мріяла співати. Тож після музпедучилища вступила до столичної консерваторії, диплом якої отримала 1973 року.
На сцену Національної опери України вийшла ще студенткою. Відтоді – майже пів століття – її кар’єра нерозривно пов’язана з цим театром. Пройшла шлях від стажистки до солістки (читай – прими). Сьогодні ж працює там репетитором, а також викладає у консерваторії.
Записала два диски-гіганти українських народних пісень, один із них – з Державною капелою бандуристів. Знімалась у кіно – в музичній комедії “Запорожець за Дунаєм”, де зіграла Одарку, а Богдан Бенюк – Карася. Її голос також звучить у фільмі “Наталка Полтавка”.
Товаришувала з В’ячеславом Чорноволом, Аллою Горською, Віктором Зарецьким та іншими дисидентами. Наслідком цього стала підвищена увага до співачки відповідних “органів”. Не дивно, що потім її не завжди випускали на зарубіжні гастролі. Тим більше, що мала родину в Канаді.
Тричі одружувалась. Перший чоловік – музикант, другий – інженер, третій – режисер. Дітей немає. Хобі – колекціонування… свинок. Усе почалось з чийогось випадкового подарунка, а потім співачка сама стала докуповувати іграшкові фігурки. Нині їх налічується понад тисяча.
