Ми зустрічали осінь у наметах на березі Дністра. Як правило, у п’ятницю, гамірними циганськими роями з кількох сімей впихалися до приміського потягу аби через кілька зупинок вийти і розкласти недалеко від ріки намет. Підозрюю, що місцеві вважали нас слабими на голову.
В мої обов’язки входило обслуговувати татів ліхтар з приймачем. Уявляєте, який то був шик на ту пору? Наш ліхтар був виготовлений десь у Фінляндії, і його подарували татові на ювілей. З жовтим пластмасовим корпусом, з жарівкою спереду, десь 15 см у довжину і по боках сантиметрів по 10. Він займав половину мого невеликого наплічника. Якщо, крім тонкого спортивного костюму і рушника, запихали ще і светр, то приймач стирчав з наплічника, і тоді до автобуса я йшов перед дорослими – щоби ніхто не витягнув.
Він лапав тільки Маяк, по якому слухали новини, та Промінь, де було багато музики. Залежно від погоди, іноді пробивалися поляки. Були ще якісь радіостанції незрозумілими мовами, але лише декілька. В основному, його динамік видавав дуже багато різного електронного шуму. Підозрюю, що його власником став через те, що він не лапав Свободу або Голос Америки.
За теплих осінніх ночей – тих, що ближче до літа, – ще міг лежати на землі і під пульсуючі електронні звуки незрозумілого походження розглядати зірки. Чим більша зірка, то яскравіше вона пульсувала. Я, на ту пору невиліковний прихильник фантастики, уявляв, що то з сузір’я Андромеди надсилає з побитого зорелету сигнали SOS останній зоряний корсар, який задихається через ушкоджений скафандр.
Я чув його важке дихання. Як тріщать, спалахуючи, кабелі і кнопки на пульті управління. Як навколо підбитого зорелету крутяться літальні апарати гуманоїдів. Як з роздертого скафандру корсара виходять останні клуби кисню і він більше не має сил дотягнути руку, щоби ще раз натиснути червону кнопку. Мені робилося моторошно і страшенно цікаво, аж до мурашок на шкірі. Я завмирав в очікуванні, що буде далі. Тоді до звуків “пульсарів” долучався шурхіт листя, потріскування вогню і ще мільйони інших звуків, з яких складалася тепла осіння ніч.
На рибу ми виїжджали суто чоловічими компаніями, з купою різного причандалля, хитрими приспосібленнями, з допомогою яких лапали коропів та карасів, і хмарою свіжих анекдотів. Вечорами, коли після наваристої ухи всіх гіпнотизував вогонь, починалися дорослі бесіди – робота, жінки, політика. Я дуже пишався тим, що мені дозволяють бути поруч, за моїм розумінням, біля ознак справжньої дорослості.
Правда осіння романтика виглядала не завжди мило аж до зітхань. В одну з осінніх субот бабця трубіла сімейний збір і ми з величезними клунками штурмували приміський автобус, який вщент набитий людьми і сумками, якимось чудом, надриваючи від розпачу кардан і загрозливо нахиляючись на ямах, все-таки довозив нас у село. Там під стодолою стояли приперті до стіни рескалі, вила, відра, стопка витріпаних мішків. Все се моментально розхапували, немов військові зброю під час тривоги, і мчали на город.
Причин могло бути багато. Хороша погода – без дощу і вітру, вже пора – “бараболі перезрівають”. Прогноз погоди сказав, що будуть заморозки. Але вони не мали такої сили впливу, як найбільша, – “сусіди вже копають”, та найстрашніша – “в сусідів вже викопана”.
До ударної сили десанту з Станіслава добігало кілька місцевих свояків та сусідів. Зі своїм реманентом. Чоловіча частина вишиковувалася з рискалями вздовж рядів, а жіночо-школярська – з відрами навпроти них, бабці регулювали біля мішків – які бараболі куди висипати. Вони за цим стежили немислимо пильно і помилка каралася розпачливим криком.
Найкращі бараболі зсипали у яму край городу – на розсаду. Коли картоплі в ній набиралася потрібна кількість, її вкривали сухим картоплинням. Картоплиння притоптували дошками, на дошки клали шматки руберойду і ще раз все це накривалося великою купою сухого картоплиння та прикопувалося землею.
Друга яма, походюща, була ззаду хати і мала дах з руберойду, який вкривався кукурудзинням, а по ньому клали шматки шиферу. У неї висипали картоплю, яка призначалася на їдження. До цієї ями тре було дійти через город та подвір’я. Цей шлях чоловіки жартома називали відпочинком, бо їм припадало носити мішки, якщо збиралося багато. Після одноманітного викопування бараболь у тому занятті таки було щось трохи веселіше.
Ближче до вечора дорослі, після “фітнесу”, відправлялися на гощення. Серед подвір’я розкладали довгий стіл, над ним підвішували жарівку, нарізали сала, ковбаси, смажилася картопля з нового урожаю, розігрівалася тушкована, пахло квашеною капустою, маринованими вогерками та помідорами. І все інше, що швидко знімало втому. Ми встигали розпалити вогонь, наїстися печеної картоплі, помитися, лягти спати (впасти мертвим сном), а на подвір’ї ще реготали.
Нас теж переповнювали непідробні емоції. Ми викочували печену картоплю із золи недогорілими паличками і нетерпляче, обпікаючи пушки, зривали спалену скоринку, добираючись до м’якої теплої середини. Іноді скоринка так гарно відривалася, що на картоплі лишалися припечені боки – смакота! Бабці виносили нам на газеті солі, нарізаного сала і часнику.
Поки догорав вогонь, ми, діти, розлігшись навколо нього, спиралися з одного боку на лікті і апетитно барствували, споглядаючи, як засинають зірки. Мені з дитинства немислимо подобається їх миготіння. В цьому дуже багато наркотичної і навіженої краси, від якої не мож відірватися. Ця краса доводила і доводить мене до сказу.
Якось, під час вилазки на осінні шашлики, коли всі хропіли у наметах, пізньої ночі побачив, як по небі пролітає зірка. Вона навіть миготіла так само і швидко рухалася між зірками. Мене охопив шал, більше не пам’ятав себе – переклинило у роздумах: там сидять наші чи чужі гуманоїди? Дуже боявся, щоби та зірка не впала недалеко від нас, бо начитався про тунгуський метеорит і пам’ятав, що там вигоріло лісів на десятки кілометрів навколо.
– Дивіться! Дивіться! – закричав я своїм хлоп’ячим фальцетом. – Косміти! Вони летять на нас! Дивіться!
Першим зі свого намету вискочив вуйко Никола зі своєю мисливською рушницею. За ним показали голови цьотка Ірка та їх заспані Надька та Оксанка. З нашого намету вибігли тато з мамою.
– Що? Вовків немає, – заспано зіваючи, пробурмотів вуйко Никола і, розчарований, пішов досипати.
– То – супутник, – пояснив мені тато, – він літає навколо землі і його корпус зараз відбиває світло сонця.
– Але ж сонця немає?! – промовив я і був трохи розчарований, що сенсації не буде.
– Сонце є завжди. Просто воно зараз сховалося за землю, – сказав тато і забрав мене в намет спати…
