Руслана Данілкіна мріяла вступити до університету, закінчити його, жити простим і щасливим життям.
Проте у 18 років добровольцем пішла на війну.
На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну батьки їй радили виїхати закордон, але вона відмовилась. Не могла стояти осторонь, тим паче, що виросла у родині військових. Дівчина стала оператором-зв’язківцем, працювала на Запорізькому та Херсонському напрямках. І була зовсім близько до позицій ворога.
Того дня вони з побратимами потрапили під артилерійській обстріл біля лінії фронту, коли змінювали позицію. Касетний снаряд ліг дуже близько. Його уламки пробили їхнє авто наскрізь. Руслана в автівці сиділа спереду, її оглушило, пролунав страшний дзвін у вухах, відчула запах пороху і людської плоті, втративши багато крові. Руслана відчувала, як життя покидає її тіло, як німіє кожна кінцівка. Відчувала як втрачає свідомість. Їй казали – не заплющуй очей, єдине, чого хотіла дівчина у цю мить – знепритомніти і більше ніколи не розплющувати їх. Вона думала, що так тихесенько засне. Ніхто не помітить, як не доїде до шпиталю – і все. Дівчина одразу зрозуміла, що може втратити ногу, а жити з однією кінцівкою не хотіла. Таким пригадує 10 лютого 2023 року одеситка Руслана Данілкіна.
Поранену ногу довелося ампутувати. Нестерпні болі і великий розпач… Найбільшою підтримкою у ці дні для Руслани були брат Влад та його дружина Ліна, усвідомлення того, що на неї чекає маленька племінниця і кішка Пуля, яку возила з собою на передову. І велика сила духу, яка допомогла Руслані пройти цей шлях. Зараз – Руслана Данілкіна є прикладом для багатьох українців, яким показує, що все можливо… І з ампутованою кінцівкою можна жити щасливо.
– Руслано, ти відчуваєш, що є джерелом натхнення для багатьох зараз? Як тобі з цим?
– Я відчуваю неймовірну відповідальність! Коли я вирішила боротись за своє життя, через якийсь час зрозуміла – мушу показати іншим, що вони не самі! Зрозуміла, що моя місія в тому, щоб дати людям розуміння іншого життя, наповненого силою, гармонією та щастям.
– Звідки ти черпаєш силу?
– Джерело сили змінювалось час від часу, але коли я долучилася до команди “Superhumans Center”, то зрозуміла, ось воно! Ось те, заради чого я готова щодня вдягати протез та рухатися далі… Коли ти бачиш людей, чиї тіла відчули наслідки війни; людей, які крокують попри біль; людей, які роблять усе можливе заради себе та своєї родини – з’являються сили!
– Як тебе змінила війна?
– Можу відповісти коротко – я залишилась без кінцівки… Можна копнути глибше…Війна змінила погляд на життя! Під час служби я зрозуміла, що таке бути обмеженим та виконувати свою роботу, коли не можеш встати. Війна дала розуміння родини та власного життя, коли ти починаєш цінувати кожну мить, бо розумієш, що цей день може бути останнім! Війна навчила мене бути собою та приймати рішення, тримати себе та свої емоції в руках.
– У 18 років піти на війну – наскільки це був усвідомлений вибір?
– Втратити власне життя – страшно! Ще страшніше бачити, як гинуть цивільні, ні в чому не винні люди! Одного дня я вирішила, що вступлю до війська, незважаючи на досить юний вік. Це було правильне і остаточне рішення. Зараз я розумію, що робила його свідомо та обмірковано. Я прагнула допомогти своїй країні! Розуміла, що мене не пустять на нуль убивати орків, але мріяла вкладати сили у нашу Перемогу. Зараз я пишаюся собою і своїм вибором! Досі згадую той рік служби зі сльозами на очах. Тішуся, що побувала там, пишаюся своїм досвідом та силами, які я вкладала.
– Які завдання ти виконувала у війську?
– На момент початку служби була на посаді оператора-зв’язківця, прикомандирована до кадрів. Не так довго мені потрібно було перебирати папери, я потрапила до першої лінії зіткнення. Цікаво було побачити, що таке війна, як саме там живуть люди, що там відбувається. Коли мені вдалося приїхати туди, я одразу зрозуміла – моє місце тут. Мені знадобилося небагато часу, аби переконати свого керівника, що я хочу та мушу бути поряд з ними. Коли я вступила до їхньої команди, одразу взялася до навчання, і все доволі швидко опанувала. Моя робота полягала в тому, щоб фіксувати усі звуки та переміщення, кожен вибух похвилинно, кількість випущених мін, снарядів, куль на наш напрямок. Треба було фіксувати переміщення техніки, піхоти, авіації. Моїм завданням було дбати про наших 300-х та 200-х, аби їх змогли вивезти з поля бою, дізнаватись обстановку та передавати координатори ворога, по яких треба відпрацювати. Можна сказати, що я була “вухами” війни!
– Руслано, ти часто згадуєш той день, коли потрапила під обстріл і втратила ногу?
– Так, я справді часто згадую той день. Може через набуту медійність та регулярні питання про це; може тому, що це дуже змінило моє життя; може тому, що ця картина доволі часто з’являється перед очима; може через постійні згадки в розмові з пацієнтами, а може через всі ці факти водночас. Пам’ятаю, перший тиждень після поранення, найбільше лякало розуміння, що ця картинка завжди буде перед моїми очима. Пам’ятаю кожну деталь, кожне слово, шматки м’яса на обличчі свого побратима, пам’ятаю кількість крові та запах горілої плоті. Вже зараз мене це не лякає! Тепер я розумію, це – мій досвід, це – моє життя! Цей найстрашніший період – я вдячна йому, бо він змінив мене та моє життя, надав мені більше цінностей та сили. Досі шокована від того, що мені вдалося пережити та того, що я переживаю зараз. Але це не ламає мене, а лише загартовує!
– Що відчувала після поранення?
– Почувалася розбитою! Здавалося, що я сама, попри те, що поруч була родина, розуміла, що далі тільки мені жити та боротися. Розуміла, що саме я буду відчувати постійні болі та незручності у своєму житті, і це найбільше лякало мене. Я не була готова далі жити. Не хотіла уявляти свого життя через тиждень, місяць, рік, бо чітко усвідомлювала, що я і далі буду жити без ноги, і це не залишало мене в спокої. Але тут велику роль зіграла моя родина! Дивлячись на їхні розбиті, заплакані, розгублені (вони ж не розуміли, що буде далі) очі, я вирішила, що буду пробувати щось робити, хоча б вдаватиму, що докладаю зусиль заради свого життя. Досі не розумію, як я могла посміхатися щодня, незважаючи на ті нестерпні болі, які відчувала. Але пишаюся тим, що змогла пережити.
– Що було найскладнішим у прийнятті себе нової?
– Не можу виділити чогось конкретного, було складно навіть просто дивитися в дзеркало. Було складно уявити своє подальше життя, не хотіла сприймати реальності.
– На шляху від численних операцій і до протезування що було найважчим?
– Повірити в те, що зможу жити. Жити активним та щасливим життям. Не могла уявити іншу себе.
– Ти описувала своє одужання в соціальних мережах як Незламна Руся. Як реагували люди?
– Справа в тому, що люди почали мене так називати в коментарях та особистих повідомленнях. Уже після цього я подумала – чому б мені не підписати себе саме так…
– В Україні багато людей – і військових, і цивільних – з різними травмами та ампутаціями. Часто вони не знають, як жити далі. Що б ти їм порадила?
– Дати собі шанс на інше нове життя. Почати займатися тим, що подобається, чого боялись, на що не наважувались. Зрозуміти, що ви живете для себе, перестати звертати увагу на те, що зупиняє та що демотивує.
– Наскільки ти близько до своєї мрії покататися на ковзанах?
– Я не женуся за нею, знаю, що це станеться тоді, коли буде потрібно.
– Руслано, що б ти хотіла зараз сказати світу?
– Хочу сказати нашому народу, що ми маємо підтримувати один одного та в жодному разі не засуджувати. Ми живемо у надскладні часи, важко всім. Ми мусимо боротися за нашу країну та за людей, які живуть у ній!
