Розстріляна і знищена родина Крушельницьких

Це фото стало символом знищення комуністами української інтелігенції

Розстріляна і знищена родина Крушельницьких

Сидять (зліва направо):

Володимира Антонівна – лікар-дерматолог, публіцист, редактор, громадська і культурна діячка, вбита Радянською владою імовірно в Ленінградській області 8 грудня 1937 р.,

Тарас Антонович — український письменник, перекладач, вбитий Радянською владою 17 грудня 1934 р. в підвалах Жовтневого палацу у Києві,

Марія Степанівна Крушельницька (в дівоцтві – Слобода, мати) – українська акторка, письменниця, громадська діячка, після арешту членів її родини і страти її синів Івана й Тараса тяжко захворіла, померла в одній із лікарень Харкова від хвороби серця 28 серпня 1935 р.

Лариса Іванівна, дочка Галі та Івана – всесвітньо відомий археолог, врятована від загибелі мамою.

Антін Владиславович, батько – український письменник, літературний критик і літературознавець, педагог, міністр освіти УНР, вбитий Радянською владою 3 листопада 1937 в урочищі Сандармох.

Стоять:

Остап Антонович – український дослідник кіно, журналіст, вбитий Радянською владою в 1937 р. в урочищі Сандармох.

Галина Левицька (дружина Івана) – визначна піаністка і педагог, декан фортепіанного факультету Львівської консерваторії, з дочкою Ларисою врятувалися від знищення Радянською владою.

Іван Антонович – український поет, драматург, графік, мистецтвознавець і літературний критик, вбитий Радянською владою разом з братом в підвалах Жовтневого палацу у Києві 17 грудня 1934 р.

Наталя (дружина Богдана),

Богдан Антонович – економіст, педагог, вбитий Радянською владою разом з братом та батьком 3 листопада 1937 в урочищі Сандармох.

Галина з дочкою врятувались дивом.

Коли родина, внаслідок утисків в Польщі та зробивши трагічну помилку, переїхала до Харкова, Галина затрималася у Львові в очікуванні операції.

Після арешту в 1934 р. в Харкові всієї родини від початку 1935 року мама маленької Лариси почала через Міжнародний Червоний Хрест шукати свою доньку. Вона звернулася до удови Пілсудського Александри, яка влаштувала їй зустріч у Женеві з Катериною Пєшковою – головою радянського Червоного Хреста. У приватній розмові пані Галина благала розшукати свою донечку, семирічну Ларису. Пєшкова знайшла дівчинку в Курську. Дитина була хвора й виснажена, потребувала лікування і належного харчування, дуже затиналася. Чотири місяці Катерина Пєшкова переховувала Ларису нелегально у своїй квартирі, туди до неї приходив лікар. Пєшкова, як і обіцяла, сама потягом відвезла Ларису до мами у Варшаву й просила Галину Левицьку не повідомляти про це в пресі.

Коли у 1990­х роках Лариса Іванівна Крушельницька почала писати спогади про ті жахливі роки, з нею сталося непередбачуване. Вона знову, як у дитинстві, коли її повернули до мами, почала затинатися. Очевидно, пам’ять – це те, що не зникає. Минуле не минає, це наша ілюзія. Спогади з нами постійно, навіть тоді, коли ми їх не усвідомлюємо.

Джерело: peaceinukraine.livejournal.com