Українська мова… Протягом чотирьох століть її забороняли, намагалися витіснити, а тих, хто розмовляв чи писав нею, карали. Найбільшою трагедією для розвитку української культури був сталінський терор кінця 1920-1930-х років. Тоді визначних мовознавців, учених, діячів театру, письменників, поетів, художників висилали на каторгу або розстрілювали лише за те, що вони розвивали українську мову та культуру. В історію ця подія увійшла під назвою “Розстріляне відродження”.
“… Йшлося про те, щоб зламати хребет нації. У випадку України не випадає говорити лише про втрати у культурі, треба говорити про смерть цілої культури 20-х років минулого століття, котра тоді переживала свій найвищий злет”, – зазначає письменниця Оксана Забужко в інтерв’ю польській журналістці Ізі Хруслінській.
Та нація вистояла, понівечена культура продовжує розвиватися, а українською мовою говорять мільйони людей. Однак, досі не всі знають і розуміють трагедію тих заборон та репресій. В Україні і на тридцятому році незалежності є люди, які ностальгують за СРСР і водою з сиропом за 3 копійки. Часто ці люди формують світогляд українських дітей, а, відповідно, наше майбутнє.
Тож у сьогоднішній статті ми вирішили зробити екскурс в історію заборон та утисків української мови та культури, щоб українці знали та розуміли справжню історію свого народу, не замовчувану, не викривлену і не переписану.
Яких заборон та утисків зазнала українська мова протягом віків?
- Заборона на доступ до українських книг та їх друкування
З боку польської влади:
1569 – після Люблінської унії (угоди про об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського) – гоніння на українські книги, надруковані на території, підвладній польському королівству;
1672 – указ про заборону в усіх містах тримати вдома та на території Польщі відкрито чи таємно книги українського друку. Тим, хто має такі книги, наказано їх приносити і здавати воєводі, місцевому правителю.
З боку російських царів:
1626 – наказ Синоду Московської церкви Київському митрополитові позбирати з усіх церков книги старого українського друку, а замість них завезти московські видання;
1627 – указом царя Михаїла Федоровича та його батька Патріарха Філарета-Федора (який був його співправителем), звелено спалити на пожежах у Московському царстві всі примірники надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” К. Ставровецького;
1689 – Київській лаврі було заборонено друкувати книги без дозволу московського патріарха;
1690 – засудження й анафема Московського Собору на книжки тогочасних київських учених та церковних діячів – П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радивиловського, Є. Славинецького,
І. Галятовського;
1693 – лист Московського Патріарха Андріана до Києво-Печерської лаври про заборону друку будь-яких книг українською мовою;
1720 – указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг;
1721 – введення в Україні цензури книжок;
1759 – синод російської церкви видав розпорядження вилучити зі шкіл українські букварі;
1863 – Валуєвський циркуляр: таємна заборона міністра внутрішніх справ росії Валуєва видавати українською мовою підручники та літературу для народного читання, видавати книжки релігійного змісту, ввозити і розповсюджувати львівську україномовну газету “Мета”.
1876 – таємний Емський указ Олександра II. Окрім повторення заборон
Валуєвського циркуляра 1863 року, Емський указ забороняв:
- ввозити на територію російської імперії з-за кордону книги, видані українською мовою;
- видавати українською оригінальні твори та робити переклади з іноземних мов;
- друкувати будь-які книги українською мовою.
1892 – заборона перекладати книжки з російської мови на українську;
1895 – заборона видавати українською мовою книжки для дітей, “хотя бы по существу содержания они и представлялись благонамеренными”;
1914 – заборона в Галичині друкувати книжки, газети й журнали українською мовою, знищення матеріалів товариства “Просвіта”.
більшовиками:
1920-ті – масове вилучення та знищення (перероблення на папір) “шкідливої” літератури з усіх українських бібліотек, книгарень, книжкових складів, навчальних закладів;
1922 – заборона розповсюджувати в УСРР і конфіскація близько тисячі пудів книжок М. Грушевського “Ілюстрована історія України” та “Історія України, прикладена до програм вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх”. Також усі інші праці Грушевського конфісковано й перероблено на папір.
- Закриття українських шкіл, університетів, спілок та товариств
російськими царями:
1775 – зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях;
1817 – закриття Києво-Могилянської академії. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія;
1847 – розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших;
1862 – закриття безкоштовних недільних українських шкіл для дорослих у підросійській Україні;
1914 – закриття у Галичині всіх українських шкіл, інтернатів та курсів.
польською владою:
1789 – розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл української мови;
1925 – остаточне закриття Львівського (таємного) українського університету.
владою СРСР:
1930-1937 – у РСФРР на заселених українцями землях ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та видавництва (на Кубані, у Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями);
1939 – початок комуністичного терору на західноукраїнських землях: закрито всі українські часописи, заборонено всі українські партії та громадські організації, зокрема “Просвіту” та Наукове товариство ім. Тараса Шевченка;
1960-1980 – масове закриття українських шкіл у Польській Народній Республіці та Соціалістичній Республіці Румунія.
- Заборона української мови в офіційних установах
російськими царями:
1729 – наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження;
1881 – заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою;
1888 – указ Олександра IIІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.
польською владою:
1696 – ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України;
1817 – запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України;
1869 – запровадження польської мови як офіційної мови освіти й
адміністрації Східної Галичини;
1947 – операція “Вісла”; розселення радянською владою частини українців з етнічних українських земель “урозсип” між поляками у Західній Польщі для прискорення їхньої полонізації.
1924 – закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.
1930 – проведення польським санаційним урядом акції “пацифікація” у Галичині з метою фізичного знищення українських вчителів, священників, професорів, шкіл та осередків Просвіти.
владою СРСР:
1914, 1916 – кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви;
1933 – створення українського правопису з відвертим російським ухилом; скасування літери Ґ з ідеологічних міркувань;
1938 – постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) “Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей”, відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У;
1978 – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках”;
1983 – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”;
1984 – початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української;
1989 – постанова ЦК КПРС “Про законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної”;
1990 – прийняття Верховною Радою СРСР “Закону про мови народів СРСР”, де російській мові надавався статус офіційної.
- Репресії проти українських мовознавців, укладачів словників, письменників, журналістів та перекладачів
1929-1930 – перші арешти учасників Всеукраїнської правописної конференції, що відбувалася у Харкові 1927 року і результатом якої стало затвердження нового українського правопису – “скрипниківки”.
Серед них:
- Григорій Голоскевич – український мовознавець, укладач Правописного словника, де вперше використано “скрипниківку”; засуджений на 5 років позбавлення волі; потім висланий у Тобольськ, де загинув 1935 року за нез’ясованих обставин.
- Всеволод Ганцов – український вчений-мовознавець, лексикограф. Перебував 22 роки в концтаборах ГУЛАГ СРСР.
- Григорій Холодний – український вчений, редактор термінологічних словників; був засуджений до 9 років таборів, після закінчення терміну – розстріляний.
- Андрій Ніковський – український мовознавець, літературний критик, укладач словника, журналіст; перебував 8 років у концтаборах, загинув 1942 р. у блокадному Ленінграді.
- Василь Дем’янчук – український мовознавець та діалектолог. Засуджений до 5 років ув’язнення, 1937 року заарештований повторно, убитий комуністами 1938 року.
1933 – Друга хвиля репресій проти української творчої інтелігенції.
Серед них учасники Комісії для впорядкування українського правопису, створеної 1925 року, зокрема:
- Михайло Яловий – український поет, прозаїк і драматург, найближчий однодумець Миколи Хвильового. Засуджено до 10 років виправно-трудових таборів, розстріляний 1937 року.
- Після арешту Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій 1933 року в Харкові, покінчив життя самогубством український прозаїк, поет, публіцист Микола Хвильовий (Фітільов).
- Сергій Пилипенко – український прозаїк, байкар, літературний критик, громадський діяч. Розстріляний 1934 року.
- Андрій Річицький (Анатолій Пісоцький) – журналіст, економіст, літературознавець. Розстріляний 1934 року.
1937-1938 – Третя хвиля репресій українських мовознавців та словникарів, учасників Всеукраїнської правописної конференції.
Серед них:
- Олекса Синявський – український мовознавець, педагог, професор, редактор остаточного тексту “Українського правопису” (1928). Убитий у в’язниці 1937 року.
- Борис Ткаченко – український мовознавець-україніст, перекладач класичної літератури; співупорядник “Українського правопису”, забороненого радянською владою. Розстріляний 1937 року.
- Олена Курило – українська мовознавиця, діалектологиня, авторка підручників з української мови, творець української наукової термінології. Засуджена до 8 років таборів, подальша доля невідома.
- Майк (Михайло) Йогансен – український поет, прозаїк, професор. Розстріляний 1937 року.
- Петро Бузук – український і білоруський мовознавець-славіст, педагог, доктор філологічних наук. Був арештований тричі – 1930 р., 1934 р., 1937 р. Розстріляний 1938 року.
- Овсій Ізюмов – український мовознавець. Розстріляний 1937 року.
1972 – арешт українського літературознавця, літературного критика, громадського діяча, дисидента Івана Дзюби за його працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, яку він написав 1965 року.
1972-1974 – політичні репресивні процеси проти українських шістдесятників та дисидентів.
У ці роки були засуджені:
- В’ячеслав Чорновіл;
- Євген Сверстюк;
- Іван Світличний;
- Василь Стус;
- Ігор та Ірина Калинці;
- Надія Світлична;
- Юрій Шухевич та інші.
1977 – арешт членів Української Гельсінської групи (Миколи Руденка, Олекси Тихого, Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Мирослава Мариновича).
Владою СРСР:
1923-1924 – перший політичний процес проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів, засуджено до різних строків тюремного ув’язнення;
1926 – початок переслідування діячів “українізації” (зокрема, Олександра Шумського);
1932-1933 – масове переселення росіян у вимерлі та напіввимерлі після Голодомору українські села;
1933 – телеграма Сталіна про припинення “українізації”;
1937 – розстріл діячів української науки та культури в урочищі Сандармох (Республіка Карелія, РФ). Серед них:
- літератори (Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Микола Зеров, Василь Вражливий, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Андрій Панів, Павло Филипович);
- театральний режисер, актор, драматург, перекладач Лесь Курбас;
- етнограф, мистецтвознавець та художник Борис Пилипенко;
- географ та етнограф Степан Рудницький;
- видавець-редактор, письменник літературний критик, літературознавець, педагог Антін Крушельницький;
- історики (Олександр Бадан-Яворенко, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський).
1937 – розстріл у Києві художників Михайла Бойчука, Івана Падалки та Василя Сідляра;
1939-1941 – перша хвиля депортацій мешканців західних областей України до Сибіру та Центральної Азії;
1946-1949 – Ждановщина – ідеологічна кампанія в СРСР, розгорнута у галузі науки, літератури, культури та мистецтва, під час якої були піддані нищівній критиці діяльність Інститутів історії України та історії української літератури, творчих спілок, редакцій газет і журналів, видатних діячів української культури;
1960-1970-ті – заборона українських документальних (“Освідчення в коханні” (1966), “Соната про художника” (1966), “Зйомки у Бабиному Яру” (1966) та художніх фільмів; переозвучка українських фільмів російською мовою (“За двома зайцями” (1961), “Сон” (1964) та інші);
1972 – заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві;
1973 – заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського “Енеїда”;
1978 – на Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України;
1989 – постанова ЦК КПРС про “законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної”;
1990 – прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
Тільки 25 квітня 2019 року було ухвалено Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, який забезпечив пріоритетність української мови у понад 30 сферах суспільного життя: у державному управлінні, ЗМІ, сфері освіти, науки, культури, реклами, послуг.
