Мама Героя, Наталія Тарабалка, на честь сина заснувала центр медично- психологічної реабілітації для військовослужбовців на Прикарпатті.
Уже більше року у небі над Україною (щодня!) чутно гул бойових літаків. Ось так мимоволі, щоразу піднімаючи очі ввись, подумки дякуємо далеким відважним пілотам за їхні щоденні подвиги… І так не хочеться вірити, що найвідданіші сини України іноді відлітають до неба назавжди…
Торік на початку лютого льотчик-винищувач Степан Тарабалка вже розумів, що з дня на день матиме бойовий виліт. Він був у постійній бойовій готовності.
Степана Тарабалку назвали “Привидом Києва”. Хоча в Збройних силах України підтвердили, що цей образ збірний, який характеризує багатьох українських пілотів-винищувачів, зокрема і Степана.
Легендарний пілот загинув у бою 13 березня 2022 року. Востаннє родина бачила його в січні у час різдвяних свят. 9 січня українському льотчику-винищувачу, який літав на МіГ-29, виповнилось 29 років.
“Він був льотчиком екстра-класу. До бойових чергувань ставився дуже відповідально. У бойовому літаку сам сидів і чекав на виліт, допоки його не змінив інший. Він майстерно володів літаком у повітрі. Був дуже відповідальним до роботи. Хто піднявся раз у повітря, той вже там і проведе все життя. Це така залежність: хочеш постійно літати. Коли довго не літаєш, то це мучить, тягне у небо. Тільки Степана називали “Привидом Києва”. Треба бути дуже відважною людиною, щоб виходити проти двох-трьох ворожих літаків”, – розповідає про Степана Тарабалку бойовий пілот М.
Коли вперше перечитувала біографію Степана Тарабалки, чомусь одразу пригадався популярний французький письменник, теж військовий льотчик – Антуан де Сент-Екзюпері. Автор всесвітньо відомого “Маленького принца” здійснив свій останній політ у 1944-у , Степан Тарабалка – 2022-го. Обидва – захоплювалися мистецтвом та мали “крилату душу”…
Однак чи зможе хтось виміряти біль матері, що втрачає на війні сина? І чи має уже значення, чим він захоплювався, у що вірив, чим переймався…? Адже світ для мами – затьмарився… Материнське серце – невиліковне од того болю, історії життя українських матерів після непоправних втрат вражають…
Мама Наталія часто навідується до сина на могилу. Похований Степан Тарабалка у рідному селі Королівка Коломийського району Івано-Франківської області.
“У перші дні після загибелі було таке відчуття, що він поруч. Він просто є, живе у моєму серці. Був трішки тут і полетів туди…”, – каже Наталія Тарабалка, показуючи очима у небо.
“Неподалік був аеродром. Так і зацікавився польотами. Виховання вдома, у садочку, у школі. Навчався в Коломиї у гімназії, а потім чотири роки у військовому ліцеї. Мав ціль, мету, мрію, якої ніхто йому не нав’язував. Це настільки було щиро. Коли вступив у Харківський національний університет повітряних сил, говорив, що там навчаються переважно діти військових. Навіть викладачі у ліцеї не вірили, що він вступить. Його ровесники проводили час у дозвіллі, а він вчився у ліцеї, сам був у Харкові. Я лише хвилювалась, бо чули розмови, якщо у Харкові відповідаєш українською, то можуть не поставити оцінки. Але син сказав, що це неправда, головне, щоб хотів вчитись”, – розповідає Наталія Тарабалка.
“Він до кінця не казав всієї правди. Я його в літаку ніколи не бачила. Все просила, щоб мене взяв до себе на роботу. Він розумів, що я емоційно переживатиму. Ніколи від нього не чула слова про небезпеку, а казав: “Не панікуй, не випереджай події”. Я тільки недавно дізналась про його чергування, наряди, що сидів постійно у літаку перед вильотом. А він мені у телефон жартував: “Дивлюсь фільм, граю у теніс””.
“Коли почалась війна 24 лютого, я була в Португалії на роботі і почала одразу ж шукати можливості повернутись в Україну. Розуміла, що телефонувати до сина не можу, не можу його турбувати, бо це відволікає. Ми востаннє бачились з ним у січні, тоді приїхали з чоловіком на Різдво. Були всією родиною. І вже тоді були розмови про початок війни. Під час спілкування відчувала, що син не з нами, що прокручує в голові різні ситуації. Настільки вмів чітко відпрацювати всі кроки наперед, передбачити наслідки. Я тепер розумію всі ці моменти. Перші вильоти, перші дні. Тоді хтось відмовився вилітати, не був психологічно готовий. Степан у перший день війни виконував бойове завдання. Я колись молилась: “Боже, допоможи мені виховувати так дитину, щоб я не нашкодила твоєму плану”. Я ніколи не була готова до цієї ситуації”, – говорить Наталія Тарабалка.
У березні Степан Тарабалка ще приїжджав в Івано-Франківськ, де живуть його дружина і син. Був лише одну ніч вдома. З мамою спілкувався по відеозв’язку.
“Я побачила іншу людину. На його обличчі була картина цілої війни. Ми багато не говорили, обоє розуміли, що не можна. Розумію, що нічого змінити не можу. Можливо, я не до кінця знала про мрію сина. Бо тепер, коли спілкуюсь із військовими, то вони кажуть, що нема більшої честі для льотчика, як загинути в бою при виконанні завдання”, – згадувала ту останню розмову з сином Наталія Тарабалка.
Центр медично-психологічної допомоги та реабілітації
“Тепло крилатої душі”
Щоб зберегти пам’ять про Степана, допомогти іншим військовослужбовцям, Наталія Тарабалка частину грошей, які отримала від держави після загибелі сина, віддала на створення реабілітаційного центру у сусідньому селі, а також на купівлю автомобіля для військових. У колишній занедбаній віллі відремонтували кілька кімнат, встановили тренажери, облаштували кабінет для масажу. Наталії Тарабалці в облаштуванні оздоровчого центру допомогло багато людей, котрі полагодили електропостачання, печі, почистили парк. Неподалік є ставки. Сюди приїжджають на реабілітацію військовослужбовці після поранення або ж просто відпочити. Реабілітолог, психолог, масажисти працюють зараз на волонтерських засадах. Наталія Тарабалка шукає можливості, щоб центр для воїнів працював повноцінно.
“Ми старались створити у Центрі домашній затишок. Це приміщення колись було польським маєтком. Територія велика. Нині ми впорядковуємо ставок, щоб хлопці могли рибалити, створюємо спортивний майданчик. Степан любив рибалити, але найбільшим його захопленням були літаки”, – розповідає пані Наталія.
Наталія Тарабалка невтомно працює над вдосконаленням центру медично- психологічної реабілітації для військовослужбовців, а також збирає допомогу для ЗСУ. Постійні дзвінки, вирішення якихось проблем, спілкування з військовими допомагають їй трішки забутись. А розуміння, що може комусь допомогти, додає сили.
Степан Тарабалка посмертно отримав звання Герой України із орденом “Золота Зірка”. Його мама Наталія зізнається: “Я до цього часу не можу в це повірити. Навіть не хочу в це вірити. Бо ця реальність вбиває… ти просто хочеш у цей момент померти разом із ним…”. Тому й не дозволяє собі опускати рук.
Наталія Тарабалка працює задля Перемоги України у пам’ять про свого Сина.
А ми – втомились?
