Надвечір’я бабиного літа (в американців “індіанська осінь”) – лагідне і тихе. Сутінки поступово згущуються, як кисіль у бабиних тарелях з вишнями, які вона так любила їсти з хлібом. Різкими, приємними аж до запаморочення, хвилями накочуються на мене запахи мокрої землі, трави і квітів. Небо затягнули табуни негрізних хмар, через які від часу до часу прориваються промені сонця, що вже втікає за горизонт.
В якомусь певному віці ми вже не задираємо голови до неба в роздумах про дощ, а просто в очікуванні якогось дива, насолоджуючись дивним поєднаннями кольорів Господньої палітри.
Несподівано підкрадається темінь й огортає мене теплою ковдрою. Тільки й чути пиляння по невидимих струнах настирливих цикад. “А у нас ніжно сюркотіли коники,” – порівнялось одразу.
І тут як накрило з головою…
Пам’ять видала на поверхню суміш запаху парного молока, коров’ячого гною, пережованої трави… По селу вже тарабанять порожніми відрами газдині, чи то набираючи води з криниці, чи то поспішаючи доїти корів. Дідо, почухавши тепле, напасене, коричневе в білих латках черево, переймає корову біля хвіртки і неспішно веде до стайні. Баба з чистою запаскою подріботіла з відром – доїти.
Господи, як, глибоко укорінилися в нас ці запахи, звуки й образи… По селу подає голос худоба, чиясь невидима рука розсипає по небу намистинки срібних зірочок, а з хати струменить неймовірний запах варених бараболь, смаженої цибульки зі шкварками й мізерії. І я мало не з закритими очима йду на той запах, як пес Павлова, і знаю, що мені до бараболь, які тануть у роті як скалки розтопленого цукру, буде горнє з квасним молоком, а дідові – покоцаний металевий кухлик зі свіжим, з пінкою, прямо від корови…
До слова – бабина хата-мазанка під солом’яною стріхою була простою й “живою”. Вона пахла глиняною долівкою, м’ятою, любистком і чебрецем, печеним хлібом, сіном у старому бамбетлі та достиглими ябками. Під стелею на сволоці сушилося зілля. Трави баба збирала на Трійцю, бо вірила, що тоді вони мають цілющу силу. Перед святами або перед “святою неділенькою” баба мастила підлогу якимось своїм “спеціальним” розчином і устеляла пахучими травами. Хату знадвору баба теж часто білила, тому вона завжди виглядала чепурною і усміхненою. Бабина комора видавалася мені такою собі печерою зі скарбами – там було повно смаколиків та різних цікавих речей. Коли шлунок вимагав чогось поживнішого, ніж черешні та зелений “агрис”, а баба поралась на городі, можна було відрізати грубу скибку свіжого хліба, помастити її сметаною і посипати цукром. Нічого смачнішого я більше не куштувала у житті.
Знадвору хата мала призьбу, де ціле літо сушили мак – на спасівські паляниці та на Різдво, вінки цибулі й часнику, кукурудзу та багато іншого добра. На зиму на призьбу ставили загату, щоб у хаті було тепліше. Моя пам’ять ціпко тримає образ баби Юстини і діда Петра, які у неділю, у святковому вбранні сидять на призьбі і тихо про щось “балакають”. На подвір’ї мирно прогулюється з десяток курей, у м’якому рум’янку пильно слідкує за пухнастими курчатами сердита квочка, а в стайні сумно зітхає корова Нуська. Мабуть, у такі хвилини над хатою літали щасливі ангели, розсипаючи на оселю любов та злагоду.
Баба вірила, що усе, що росло у саду і на городі – на здоров’я і на поживу. Тому раділа кожному овочу й кожній ягоді, а земля, ніби відчуваючи її добре серце, з року в рік щедро дарувала добрі урожаї. Баба розпочинала кожний день із молитви і подяки, і тим же ж його закінчувала. Перед сном вона довірливо вручала Господу свою душу до нового дня. Мені здається, що, незважаючи на усі випробування й тяжкі часи, баба Юстина жила у тихій радості.
Дякувати Богу, що були в нашому дитинстві бабусі й дідусі, корови і хати під стріхами, що пахли зіллям, грибами і сушеницями, наша рідна земля, корінь якої, як пуповина, міцно тримає і не дає пропасти у світах.
