Світло рідного слова Марійки Підгірянки

До 145-річчя з дня народження української поетеси та освітянки Марії Домбровської (псевдонім Марійка Підгірянка)

Ірина Садула,

учителька української мови та літератури,

дослідниця видатних імен

с. Тязів Івано-Франківської області

Марійка Підгірянка прийшла навчати дітей далекого 1900 року… Не віриться, що аж 126 років сьогодні відділяє нас від того часу. Прийшла із чистим серцем, великим ентузіазмом, щоб світити для кожного свого учня. Невисокого зросту, з короткою зачіскою, великими блакитними очима, як весняне небо, милим поглядом. Та, котру доля обрала стати Учителькою з великої літери, і вона теж обрала цю долю. Попереду чекало чимало випробувань, а ще – зошити, кольорові крейди, допитливі очі дітлахів і постійні пошуки. Тисячі рядків залишила для нас учителька, котра несла слово і знання. А ще вона ненастанно вірила в Україну.

Українка я маленька,
Українці батько й ненька
І сестричка, братик милий
На Вкраїні народились.

Не забуду я ніколи
Знак мій – тризуб в синім полі.
Україна – край мій рідний,
Що був славний і свобідний…

Вірші Марійки Підгірянки прості, зрозумілі, однак у тому й прекрасні. На рядках цієї авторки виростало не одне покоління дітлахів. Авторка вірша “Складаємо присягу”, який став вчительським гімном, разом з чоловіком написала і видала “Буквар для українських шкіл”.

Видатна українка, учителька, письменниця, перекладачка й громадська діячка Марія Підгірянка жила у бурхливу й трагічну епоху. На її долю випали зміни політичних режимів, війни, вимушена тимчасова еміграція до Австрії, де вона навчала дітей, не полишаючи свого покликання. Це був час великого болю і втрат: на її очах гинули тисячі українських дітей – від хвороб, голоду, воєнних лихоліть. Цей досвід не міг не вплинути на її світогляд і педагогічну місію – виховувати, берегти, формувати майбутнє покоління.

Як дізнаємося зі спогадів її близької подруги, педагогині й письменниці Осипи Заклинської, Марія Підгірянка не надто дбала про публікацію власних творів. У центрі уваги завжди залишалася дитина – її розвиток, навчання, виховання. А учительській праці вона присвятила понад 40 років свого життя.

На жаль, через війни, постійні переїзди та життєві труднощі було втрачено значну частину її творчої спадщини – рукописи, зошити, тексти, які так і не побачили світ.

Водночас ця жінка випереджала свій час у педагогіці. Використовувала новаторські методи навчання, зокрема, кольорову крейду, щоб зробити уроки цікавішими й доступнішими для дітей. Вона також укладала навчальні матеріали для своїх учнів, писала букварі і читанки.

Між школою і поезією

Марія Ленерт народилася 29 березня 1881 року на Івано-Франківщині, в селі Білі Ослави, у сім’ї німця та українки. Батько працював лісничим. Марійка вчилася самостійно. У дідуся-священника Миколи Волошина була велика бібліотека, він навчив онуку читати і писати українською та кількома іноземними мовами. Закінчила лише два класи у місцевій школі, надалі зайнялася винятково самоосвітою. Відтак екстерном склала іспити у Коломийській восьмикласній жіночій школі, а 1900 року – і у Львівській вчительській семінарії. Опісля працювала у різних школах і водночас займалася літературною працею.

Перша збірка “Відгуки душі” вийшла друком 1908 року, далі – “Краплина крови”, “Збірник віршів для дітей”. Збірка “На чужині” пропала у редакції видавництва у Відні. Чимало видань побачили світ аж з проголошенням Незалежності України, серед них: “Розповім вам казку, байку”, “Гарний Мурко мій маленький”, “Безкінечні казочки”, “Зіллюся з серцем народу”, “Краю мій, рідний”, “Учись, маленький”, “Три віночки”, “Мелодії дитинства”, “Мати-страдниця”. Учителювала у селах Закарпаття, Прикарпаття, зокрема у таких як: Білі Ослави, Уторопи, Рибне, Антонівка та інших.

1 вересня 1928 року Марійка Підгірянка розпочала свою учительську працю в селі Антонівка Львівської області. Працювала там сама і, як відомо, за власною ініціативою ділила класи на групи, щоб досягти кращих результатів у навчанні. Робила це допоки в селі не відкрили чотирикласної школи.

Марійка Підгірянка, безперечно, була новаторкою в тодішній системі освіти. Цікаві факти про неї, як про педагога, дізнаємося зі спогадів учнів, учителів та людей, які її знали. Цікавим є й те, що Марійка Підгірянка часто проводила уроки на природі: водила дітей до лісу, влаштовувала для них різноманітні забави, новорічні та інші свята. Разом із учнями вони виготовляли прикраси, читали твори Лесі Українки, Тараса Шевченка та Івана Франка.

Дивовижно, але вже тоді учителька досягнула того, що її учні майже не пропускали занять, а це в ті часи було великою рідкістю. Зі спогадів сучасників дізнаємося, що діти настільки любили свою вчительку, що прагнули якомога більше часу проводити в школі: інколи навіть не хотіли йти додому, а навпаки – тікали з дому до школи.

Чоловік Марійки – Августин Домбровський також був учителем, послом УНР, громадським діячем. Вони разом виховали чотирьох дітей: три сини і доньку.

Бувало, що Марійку Підгірянку звільняли з учительської праці за надто активне відродження української мови та культури, тож їй доводилося рятуватися приватними уроками. Так вона стала учителькою для онуків Івана Франка.

“Хоч я в такому віці, коли сили швидко і невмолимо покидають людину, але мені дуже хочеться творити. Бо хіба можна мовчати, не висловлювати своїх думок, вражень, коли навколо бруньчиться нове життя, відбуваються вікопомні діла. Хочеться писати багато і від щирого серця про чудовий розквіт рідної землі”, – сказала пані Марія львівським літераторам, що прийшли у гості до знаної авторки 1959 року.

“Я ніколи не вважала себе поетесою, була вчителькою, що своєї цілі домагалась також при допомозі літературної праці…”, – казала письменниця.

Прожила Марійка Підгірянка 82 роки і похована у Львові на Личаківському кладовищі. У містах – Тлумач і Білі Ослави, де народилася і жила поетеса, є музеї Марійки Підгірянки. Її ім’я має Івано-Франківський театр ляльок. 2 червня 1992 року у селі Білі Ослави створено музей Марійки Підгірянки.

Мережка спогадів

Про першу зустріч з Марійкою Підгірянкою її майбутній чоловік, Августин Домбровський, писав:

“В 1904 році у Львові відбулось крайове учительське віче, на якому я теж був присутній. У третьому ряді я завважив учительку з чорним пухнастим підстриженим волоссям. Це мене заінтригувало, бо в тих часах не було ще звички, щоб дівчата підстригали волосся. Я став уважніше переглядатися до цієї симпатичної особи: личко рум’яне, непудрене, брови вузькі, гарні, природні, очі великі і сині, як весняне небо, глибокі, вдумливі, майже непорушно вдивлені у промовця на сцені…”.

У квітні 1929 року у журналі для плекання домашньої культури “Нова хата” вийшла друком надзвичайно світла і цікава стаття авторства щирої товаришки, письменниці та учительки Осипи Заклинської про її посестру Марійку Підгірянку. Зокрема, йдеться про їхнє знайомство та спільне перебування у таборі для біженців (Гмінд, Австрія):

“Поетка зробила на мене враження людини великої духом, сильної індивідуальности і жіночої лагідности. Пам’ятаю, як сиділа вона на бараковому ліжку у спільному бараці, де жило разом 26 осіб, із філософічним спокоєм вишивала сорочечку для своєї дворічної донечки Одарки, солодко усміхаючись, пояснювала мені, що цей час все ж таки треба чимось забити. Цілий місяць перебували ми в тих бараках…”.

Особливо зворушує подячний лист до улюбленої учительки від учня Михайла Ороса, датований 18 вересня 1959 року, цитуємо уривок:

“Пробачте за сміливість, але я не зміг стриматись, щоб не написати Вам. Я Вас знаю дуже давно. Ви у моєму житті відіграли не останню роль. Ні, не те слово! Ви були першою моєю вчителькою, провідницею в рідну літературу. Перший вірш, який у своєму житті я вивчив напам’ять, будучи ще в першому класі сільської школи, це був Ваш вірш. У закарпатських шкільних читанках було багато Ваших віршів, і досі пам’ятаю деякі стрічки:

Ой вже літо минуло,

Зимним вітром подуло…

Часто згадуючи свої перші кроки в освоєнні знання, повторяв ці дорогі рядки, які привели мені любов до рідної мови і літератури. Мені вже 39 років, не зовсім молодий, багато пережив, були в мене і радості життя, і зневіра в свої сили. І тільки книга була моїм вічним другом і порадником. Ви були тою чарівницею, доброю чарівною чарівницею, яка зачарувала мене рідним словом на все життя. Велике вам спасибі”.

Власне, про ті часи письменниця Марійка Підгірянка напише твір-зойк “Мати-страдниця” з глибокою та розлогою передмовою. Цитуємо уривок:

“Коли почалася світова війна, ніхто з нас не уявляв, як виглядає війна та як довго вона потриває. Дехто представляв собі, що зійдуться два ворожі війська, поб’ються день-два, тиждень, котресь військо переможе, котресь втече. Далі зберуться в другім, третім місці, знов трохи поб’ються, а там котресь сторона побідить, котресь піддасться, та й кінець війні. Утім, щоб війна могла продовжитись цілі роки, ніхто не думав. Мабуть, і самі австрійські генерали — ні… Ніхто не передбачував, що в кров наших героїв зродить нам нову…”.

І напрочуд актуально звучать нині слова, бо бачимо у них сьогодення:

В удовичій одежі йдеш
Через сей світ
І ноги на терни кладеш
Вже сотки літ…

(З вірша “Україно”)

Коментар Ольги Деркачової, сучасної української письменниці, професорки Карпатського національного університету імені Василя Стефаника про Марійку Підгірянку:

“Її можна назвати зіркою, тому що якби було інакше, ми б не стояли тут і не говорили б про неї, ми б не вшановували її пам’ять різноманітними заходами, її книги не передруковувалися би. Чи була вона простою сільською вчителькою? Найперше, вона була українською вчителькою. Вона віддала вчительській праці більше 40 років. При чому головним у системі її виховання було національно-патріотичне виховання найменших учнів. Вона запровадила багато нового в українському шкільництві. Те ж навчання через гру, навчання через художнє слово. Коли Марійка Підгірянка опинилася у таборі для переміщених осіб, де були наджахливі умови, там були діти, які хотіли вчитися. І була вчителька, яка готова їх вчити, яка готова була з ними жартувати, римувати, вигадувати. Зрештою, один з її учнів, Стефан Терлецький, став членом Британського парламенту і був радником Маргарет Тетчер…”.

Добре було б кожному йти за покликом власного серця, любити так свою землю, як це робила видатна українка Марійка Підгірянка. Жінка, котра сама творила свою долю і стала прикладом для багатьох. А ще – пам’ятати своїх незабутніх учителів, бо саме такі люди творять людину…

Фото: Центральний державний архів України м. Львів