Лісабонський протокол до договору СНО-1, який підписала Україна у 1992 році, зобов’язав новоутворену країну до 5 грудня 2001 року ліквідувати всі стратегічні засоби доставки ядерної зброї. Тож 2000-й став вирішальним щодо рішення про ліквідацію стратегічної авіації в Україні, яке було ухвалено в жовтні цього ж року.
Контракт на проведення робіт зі знищення дальніх бомбардувальників Ту-22М ВПС України та їх озброєння підписали у липні 2002 року між Агентством зі зменшення загрози міністерства оборони США та американською фірмою Rayteon Technical Service. Субпідрядником ліквідаційних робіт стало державне підприємство Міноборони “Українська авіаційна транспортна компанія”.
Ліквідація відбувалася у два етапи. Спочатку літаки вивели зі стану бойової готовності – було знято обладнання, озброєння, двигуни, злито пальне, а потім розпочинався другий етап, під час якого планери розрізали на три частини.
За перебігом знищення останнього українського дальнього бомбардувальника спостерігали: заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України контр-адмірал Ігор Тенюх, заступник командувача Повітряних Сил генерал-лейтенант Сергій Онищенко, Джон Хербст, посол США в Україні, а також представники міністерства оборони США на чолі з заступником помічника міністра оборони Інгландом Дагом.
До квітня 2006-го ліквідували 59 “Бекфаерів” та утилізували 423 ракети Х-22 до них. Роботи відбувалися в рамках “Програми спільного скорочення загрози” з допомогою американської фірми “Рейтеон” і за фінансування США.
27 січня 2007 року на авіабазі “Полтава” ліквідували останній 60-й стратегічний бомбардувальник Ту-22М.
У 1992 році на території України перебувало 4 повітряні армії, 10 авіаційних дивізій, 49 авіаполків, 11 окремих ескадрилій, навчальні та спеціальні установи і заклади. На базі штабу 24-ї Повітряної армії у м. Вінниця було сформовано Командування ВПС України.
Дивізії дальньої авіації поєднали в авіаційну групу дальньої авіації. Приблизно 360 важких бортів ракетоносіїв та їхніх повітряних заправників були розташовані на величезній матеріальній базі трьох авіадивізій: 13-ї – у місті Полтава, 15-ї – у смт Озерне, і 106-ї дивізії з місцем дислокації у місті Узин.
Для успішного керівництва полками стратегічної (дальньої) авіації у складі Повітряних Сил ЗС України створений в Узині штаб Авіаційної Групи Дальньої Авіації (АГДА) на базі 106 вбад. Командиром АГДА призначено генерал-майора М. М. Башкирова, командира 106 вбад.
У новостворену групу стратегічної авіації України входило 45 військових частин по всій країні.
До складу ВПС України передали 3 повітряні армії (1100 бойових літаків), серед яких були 30 Ту-16 (ракетоносців), 30 Ту-22КД (ракетоносців), 30 Ту-22Р (розвідників), 36 Ту-22М3, 23 Ту-95МС-16, 19 Ту-160, 21 літак-заправник Іл-78, а також великі арсенали авіаційних крилатих ракет Х-55 (1068 одиниць) і Х-22 (423 одиниці).
У той час, за чисельністю військових літаків Україна поступалася США, росії та Китаю. За якісним складом літакового парку – лише США та росії.
У 1992 році Україна також отримала більшу частину авіації Чорноморського флоту СРСР, в тому числі дивізію (три полки) морських ракетоносців Ту-22М2 і Ту-16К, і розвідувальний полк на Ту-22Р.
Рішення про поступове виведення з бойового складу Ту-22М3 було ухвалено в жовтні 2000 року. До квітня 2006-го ліквідували всі 60 “Бекфаерів” та утилізовано 423 ракети Х-22 до них. Роботи відбувалися в рамках “Програми спільного скорочення загрози” з допомогою американської фірми “Рейтеон” і за фінансування США.
Операція “Знезброєння”
14 січня 1994-го президенти Клінтон, Єльцин та Кравчук підписали у Кремлі так звану тристоронню угоду, за якою Київ зобов’язався віддати Москві за безцінь стратегічні бомбардувальники, турбореактивні та турбогвинтові двигуни до літаків та крилаті ракети повітряного базування великої дальності. Того ж дня підписали “Тристороння заява Президентів України, США та росії”.
5 грудня 1994 року Україна підписала міжнародну угоду під назвою Будапештський меморандум – серію гарантій наданих Україні, Білорусі та Казахстану, щоб переконати ці країни відмовитися від своїх ядерних запасів, які в них залишилися, і вивезти їх до росії. Угода, яку контролювали США, росія і Велика Британія, передбачала гарантії недоторканності кордонів цих трьох країн.
У 1998 році Міністерства оборони України та США підписали угоду про ліквідацію 44 важких бомбардувальників і 1068 крилатих ракет Х-55 повітряного базування.
16 листопада 1998 року Україна почала знищувати Ту-160 за програмою Нанна-Лугара (“Програма спільного зменшення загрози”). У присутності американських сенаторів Ричарда Лугара і Карла Левіна розрізали Ту-160 з бортовим номером 24, його випущено у 1989 році і він мав 466 годин нальоту. Другим знищили Ту-160 з бортовим номером 13, що побудований у 1991 році і мав наліт менше 100 годин.
Довідково:
Стратегічний ракетоносець Ту-160 (серед пілотів отримав ім’я “Білий лебідь”). За класифікацією НАТО – “Блек Джек” (Blackjack). Надзвуковий стратегічний бомбардувальник-ракетоносець зі змінною стрілоподібністю крила. Розробили його у 1970-х, перший політ здійснив у 1981 році. 1987 року прийнятий на озброєння в СРСР. Носій ядерної зброї. Перші серійні машини надійшли у 184 Гвардійський Полтавсько-Берлінський Червонопрапорний ВБАП, що базувався у Прилуках Чернігівської області, 25 квітня 1987 року. Це була група з двох Ту-160. Один з літаків належав до дослідної другої серії, а другий був головним у військовій серії.
У 1991 на авіабазі у Прилуках в УРСР було угруповання з 19 літаків Ту-160. Після розпаду СРСР літаки перейшли до Повітряних Сил України. Проте, стратегічна авіація не відповідала військовій доктрині керівництва України й тому в 1999-му вісім літаків Ту-160 віддали росіянам “за газові борги”.
8 вересня 1999 року в Ялті підписано міжурядову угоду між Україною і росією про обмін восьми Ту-160, трьох Ту-95МС, близько 600 крилатих ракет Х-55 і аеродромного обладнання в рахунок сплати українського боргу за поставлений природний газ на суму $285 млн.
Довідково:
Ту-95МС – турбогвинтовий стратегічний бомбардувальник. За кодами НАТО – “Ведмідь”. Теж носій ядерної зброї. В Україні їх було 25, багато нових.
5 листопада 1999 року Ту-160 з бортовим номером 10 став першим, який перелетів до росії, на авіабазу “Енгельс-2”. Ось як описує в своїй статті “Перегон Ту-160 з Прилук в Енгельс” технічний спеціаліст С. Воронов, який брав участь у підготовці Ту-160 до перельоту в росію :
“Першим відібраним до приймання та підготовки для перельоту в Енгельс став Ту-160 з бортовим номером “10”. Літаки Ту-160 ВПС України не піднімали в повітря по три-чотири роки, винятком була якраз “десятка”, яка брала участь у параді 1998 року… Треба сказати, що в цілому стан літаків Ту-160 був хорошим. Залишковий ресурс становив 90% від встановленого. Всі літаки укомплектовані необхідним обладнанням та документацією. На них сумлінно виконували роботи зі зберігання – видно було, що робили це “на совість”.
21 лютого 2000 року два останні Ту-160, продані росії, вилетіли курсом на авіабазу “Енгельс-2”.
30 березня 2000 року Ту-160 ВПС України з бортовим номером 26 перелетів у Полтавський музей дальньої авіації. Згодом бомбардувальник привели в небоєздатний стан. Це єдиний Ту-160, який залишився на території України.
11 серпня 2000 року відбулася церемонія прощання з прапором 184-го полку. Прапор передано на збереження до Міністерства оборони України. Останній Ту-160 залишив гарнізон 30 березня 2000 року, а в листопаді того ж року 184-й Гвардійський важкий бомбардувальний авіаполк було остаточно розформовано.
2 лютого 2001 року розрізали десятий Ту-160, останній зі стратегічних бомбардувальників ВПС України, які повинні були знищити за домовленістю зі США.
Станом на 2012 рік авіабаза Прилуки занедбана, майже все обладнання демонтовано (знято радіолокаційне та світлотехнічне обладнання, розібрано дальні стоянки). На вимогу США також знищили земляні капоніри, бомбосховища, два склади пально-мастильних матеріалів та інші об’єкти на авіабазі.
Кілька Ту-22/Ту-22М було приведено в нельотний стан і передано в Державний музей авіації України і Полтавський музей дальньої авіації, який створила група офіцерів-ентузіастів на базі колишнього військового аеродрому у 2007 році.
Сьогодення
Минули роки. 23 квітня 2022-го, вночі, напередодні Великодня, турбогвинтові стратегічні бомбардувальники Ту-95 вдарили з акваторії Каспійського моря ракетами по Одесі. Загинуло вісім цивільних, зокрема тримісячна дитина.
Наразі військова та фінансова допомога США Україні, яка зазнала російської агресії, потрібна як повітря.
А тридцять із лишком років тому саме Штати виступили драйвером ядерного роззброєння новонародженої суверенної держави, чиї перспективи здавалися американцям незрозумілими.
На відміну від перспектив ельцинської росії з “ядерною валізкою”, повноправною спадкоємицею Союзу. росія брала участь у СНО-1 (Договорі про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, підписаному між США та СРСР у 1991 році). І з наснагою взяла роль помічника-координатора “знезброєння” Києва.
Ряд авторитетних українських експертів у сфері міжнародної безпеки, зокрема Юрій Костенко, автор книги “Історія ядерного роззброєння України”, міністр охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки у 1992-1998 роках (він очолював українську делегацію на відповідних переговорах із рф у 1992-1994), називають процес ядерного роззброєння України “спецоперацією росії”.
Утім, одразу після здобуття незалежності офіційний Київ наголошував: військова доктрина країни – суто оборонна. Але ядерна зброя на території держави (йшлося про 176 пунктів розміщення ракет стратегічного призначення) – безумовно українська власність, до того ж дуже цінна.
Питання “чому Київ погодився порізати весь парк стратегічної авіації, тоді як умови Лісабонського (1992 р.) протоколу вимагали ліквідації лише 36 відсотків ядерних носіїв?” українські військові експерти вважають риторичними. Найімовірніше, американські партнери навели бронебійний аргумент: навіщо вам носії ядерної зброї, якщо боєголовок уже немає?
За матеріалами українських ЗМІ
