Він був творцем і засновником першого в Україні вокального жіночого естрадного ансамблю “Мрія”. Важко перелічити не тільки пісні, а й мелодії до фільмів, вистав, мюзиклів, які написав. Пригадаймо декілька найвідоміших творів: “Кохана” (“Кохана! Сонце і небо, Море і вітер – це ти, це – ти…”), “Пісня про матір” (“Мамо, вечір догоря…”), “Чарівна скрипка” (“Сіла птаха білокрила на тополю…”), “Наречена” (“Наречена – моя лада, наречена їде садом…”), “Дикі гуси”, “Колискова” (“Тепле сонечко сідає, синій вечір на порі…”), “Тече вода”, “Зелен клен”, “Як я люблю тебе”, “Тиха вода”, “Скрипка грає”, “Хай щастить вам, люди добрі!”, “Краю мій лелечий”. Музику до найулюбленіших українських мультфільмів про козаків також створив Ігор Поклад! Народився 10 грудня 1941 року в місті Фрунзе (нині Бішкек, Киргизія) у родині військового. Сім’я через кочове батькове життя якийсь час проживала в Івано–Франківську (тодішньому Станіславі, там минуло повоєнне дитинство), Чорткові (де митець провчився у початкових класах), Тернополі (там навчався у старших класах і в музичній школі, а на вихідні добирався до Львова, де набирався азів мелодики у Бориса Шейка). Далі був Київ, де він назавжди оселився і приніс славу столиці (як і всій Україні), як один з найкращих композиторів.
“Дуже люблю Чортків і Тернопіль, які мені дали старт у світ музики”
– Дитячі роки провів у Станіславі, тож у мені, мабуть, закладений і прикарпатський колорит. Багато років приятелював я з тернопільським поетом Борисом Демковим – автором вірша “Квітів ромена”, а з автором музики цього хіта Владиславом Толмачовим разом навчався у початкових паралельних класах у повоєнному Чорткові. У шостому класі я вже навчався в Тернополі, куди перевели батька на військову службу (тато Толмачова, до речі, також був військовим).
У Тернополі навчався у середній школі №4, і в музичній уже прийшли перші, хай пробні, а все ж успіхи. Моя дружина Світлана лише нещодавно дізналася, що у Тернополі я мешкав у тому ж будинку, де і її мама: на вулиці Гоголя, 3! Дотепер пригадую охайні алейки до Тернопільського ставу. Пригадую човни, рибалок, острів закоханих…
“Хочеться бодай на мить до Львова, до пам’ятного періоду своєї незабутньої юності”
– Я завжди був зачарований і закоханий у Львів. Й досі він переді мною таким, яким був у другій половині 1950-их.
Першою мій мелодичний талант побачила та відчула моя вчителька. Вона підійшла до моїх батьків та сказала: “У вас росте талановита дитина – музикант. У нього має бути гарне майбутнє. Він повинен займатися музикою, а ви маєте йому в цьому допомогти!” Так я опинився в музичній школі. Правда, було це вже у дев’ятому класі, але весь курс музичної семирічки я пройшов лише за два роки. Батьки знайшли мені у Львові викладача, в якого навчався приватно. Професор Львівської консерваторії Борис Шейко дав мені все необхідне. Я вивчав теорію музики, аналіз музичних форм, гармонію. Тепер же ж мушу сказати: тих знань, отриманих у “консерваторії Бориса Шейка”, мені вистачило на всі роки мого навчання і в музичному училищі імені Глієра, і в столичній консерваторії. Саме вони стали тим фундаментом, на якому будувалася моя творчість. Моє життя без тих двох років навчання у Львові було б не таким яскравим і самобутнім.
Ось так у моєму житті з’явився мій Львів. Щосуботи сідав у потяг, який віз мене з Тернополя у славне місто, яке вже тоді мало не лише європейський, а й світовий дух. Як правило, після занять я мав дві-три години, аби прогулятися вулицями міста. Велична архітектура, старовинні церкви і костьоли, вишукані пам’ятники, вузенькі середньовічні вулички, затишні львівські кав’ярні, в яких неквапливо ведуть бесіду за філіжанкою знаменитої на весь світ львівської кави. А які люди, які містяни!? Інтелігентні, освічені, культурні, благородні! Здавалося, все навкруги завмирало, коли вони починали розмовляти з тобою шляхетною рідною мовою! Тут хотілося жити і творити. Творити і жити!
Як і в моїй далекій юності, й досі над містом пливе аромат кави, що надихає на дружню і теплу бесіду львів’ян та їхніх гостей. Все такі ж величні споруди прикрашають місто Лева, яке й надалі несе горде звання найінтелігентнішого не тільки в Україні, а й у Європі. Так хочеться бодай на мить до Львова, до того пам’ятного періоду своєї незабутньої юності.
Першою українською піснею, яка прозвучала на міжнародному конкурсі, була “Кохана”
– Ігорю Бараху дуже подобалися мої мелодії. І він, лікар за фахом та поет за покликом серця, як це звично роблять автори слів, зателефонував мені сам. Ми зустрілися. Я тоді винаймав у Києві кімнату на вулиці Горького. Було там таке, що рояль до помешкання не входив через двері, то довелося його просувати через вікно. А Барах працював лікарем на швидкій допомозі і у вільний від роботи час пописував собі віршики.
Я глянув на них і запропонував послухати мелодію, яку написав у 18 років, тобто в 1959-му. Ми прослухали дивовижну річ й Ігор запропонував: “Напиши вірша”.
Надворі було літо 1962-го. Як пізніше визнавав Ігор Барах, мелодія зачарувала і звучала в ньому звідусіль. Деякі частинки народилися навіть в автобусі, в якому повертався від мене. Спочатку – приспів: “Кохана, мрій кришталевих цвіт, Кохана, тобі дарую світ, Кохана, сонце і небо, Море і вітер – це ти, це ти…” Ніякого імені не було, у світлому образі “Коханої” Барах бачив свою дружину Поліну. Відтак за кілька годин написав весь вірш. Я ж у “Коханій” не підправив жодного слова. Першим виконавцем став Костянтин Огнєвий. А першою в жіночому варіанті, тобто “Коханий”, заспівала Ліна Прохорова. Згодом пісню хто тільки не ніс у світи: Муслім Магомаєв, більшість популярних вокально–інструментальних ансамблів, які щойно зароджувалися. Радянська влада дозволила заспівати нашу пісню на Міжнародному пісенному конкурсі. 1969 року на фестивалі “Золотий Орфей” Юрій Богатиков за задушевне виконання “Коханої” отримав другу премію. Уперше українська пісня ввірвалася на міжнародний пісенний олімп.
Історики і біографи кажуть, що Назарій Яремчук з’явився на українській сцені зі своєї першої пісні “Незрівнянний світ краси” з музикою Левка Дутковського та віршем Анатолія Фартушняка. Вирішальною для нього була моя “Кохана”, яку буковинець вибрав для прослуховування при вступі у “Смерічку” восени 1969 року.
“Мамо, вечір догоря, вигляда тебе роса, тільки ти, немов зоря, даленієш в небесах, даленієш, як за віями сльоза…”
– Ще до вступу в київське музичне училище імені Глієра, мені пощастило написати кілька пісень, які стали популярними. Перша з них – “Пісня не загубиться” на прекрасний вірш Бориса Олійника. Він – найбільш професійний зі всіх поетів, з якими мені пощастило працювати. І я це відчув, коли доля нас звела докупи під час роботи над піснею “Мамо, вечір догоря”. Хоч мене ніяк не влаштовував перший варіант вірша, і я про це сказав поетові відкрито та чесно: “Борисе, подивися, ось тут неспівпадіння музики та слів”. Він спокійно та врівноважено послухав ще раз мелодію і погодився: “Так. Я все зрозумів…” А через кілька днів приніс ідеальний вірш, який став ще однією прекрасною піснею у репертуарі Ніни Матвієнко.
“У наших піснях все було нове, свіже, красиве, той простір дихав Україною”
– Коли на початку 1960-их років я почав працювати в ансамблі “Мрія”, з’явилися пісні, близькі до європейського рівня, але інтонаційно вони завжди нагадували народні. Однак, треба було працювати, щоб довести, що це не випадковість, і ти завжди чогось вартуєш у цьому житті.
Тим шляхом йшли Левко Дутковський, Володя Івасюк, на творчості і піснях яких формувався Назарій Яремчук. Ще прийде час для глибоких досліджень “Смерічки” і творчого поступу Назарія. Якщо прислухатися до “Червоної рути”, “Водограю” чи тієї ж “Незрівнянний світ краси” зразка початку 1970-их і порівняти їх з записами початку 1980–их, відразу чути вишкіл Левка як Академіка вокалу, і Назарія, – як здібного і працелюбного учня. Яремчуку не треба було закінчувати вишу, він не мав консерваторської освіти, але став тим, ким Господь йому призначив стати. І Левко підніс його виконавську майстерність на найвищий щабель. Назарій записувався з першого дубля, і це знали всі. Ось результат багатолітньої копіткої праці Дутковського. Левко був фірмачем: таких ніхто не мав костюмів, як його “Смерічка”, таких співаків не було ні в кого з ВІА, і таких пісень, такого репертуару. Ми з Вадимом Ільїним і Юрою Рибчинським приїжджали в гості до Володі Івасюка у Чернівці, а коли він перебрався до Львова, то й туди. Спільно переживали за долю української пісні, розмовляли про виконавців.
“Ми з Мирославом Скориком написали музику до улюблених мультфільмів “Козаки”
– Навіть тоді, коли вже навчався у столичній консерваторії і освоював ази класичної та симфонічної музики, до мене назавжди прилип імідж композитора-пісняра. Найпліднішим, мабуть, був період початку 1970-их років, коли щомісячно чергувалися незабутні і неповторні шлягери Володимира Івасюка та мої. У той час писав багато серйозної музики для театру і кіно.
Я ж написав цілу серію музики до козацьких мультфільмів. Ця робота дуже і дуже складна та відповідальна. У 20 хвилин доводилося “втулити” понад кілька десятків різних музичних тем. Назва кожної серії починається словами “Як козаки…” Зародилося все 1967 року з первістка “Як козаки куліш варили”. Одні лише назви перехоплювали дух, і не тільки в малечі – “Як козаки у футбол грали”, “…наречених визволяли”, “…сіль купували”, “…олімпійцями стали”, “…Мону Лізу шукали”, “…на весіллі гуляли”…
Складно було спочатку, але навчився підкреслювати певні характерні козацькі рухи героїв зміною ритму, темпу, а то й гучності. Уже в наступних серіях наловчився передавати скрегіт шабель, іскри та дим від зброї, удар булави, гарматні постріли, стрибок з висоти на землю, замріяність закоханого козака, тугу за рідною домівкою. У кожній серії намагався влучно вцілити з інтонаціями наших народних пісень, звичаїв, традицій, танців. Додавав марші, благо у нас їх чимало. У першому мультику музику писав Мирослав Скорик, він мав свій почерк, свою уяву, мав свою родзинку – вокаліз. У серії “Як козаки футбол грали” музика Бориса Буєвського. А я відчув, що треба використовувати народну пісню. Справа від цього тільки виграла. Легендарний мультик увійшов до списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
2022 року, в День українського козацтва, в Ужгороді відкрили бронзову мініскульптуру “Наші козаки” – козакам Оку, Граю й Туру, які мають сучасні джавелін, каску та автомат, а на їхніх плечах є номери: 1,2,8. Це номер 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади, чиї підрозділи дислокувалися на території Закарпатської області і нині захищають нашу землю від рашистського іга в зоні бойових дій.
Час від часу люблю і сам переглянути наші дива про козаків. Не набридають. Так і з піснею має бути, вона не має права ніколи набриднути. Тоді їй суджено довге життя. Тоді вона – справжня. Як кажуть, хіт чи шлягер.
“Чарівна скрипка” з голосом Ніни Матвієнко не має віку”
–“Чарівну скрипку” писав на вірш Юрія Рибчинського, мелодій було дві: заспіву і приспіву. Поет спочатку написав вірша на заспів, обминаючи приспів. Прийшов до мене і сказав: “Ти знаєш, у цій пісні приспіву не треба”. “Як може бути пісня без приспіву!” – заперечував я. “Існує така форма, як балада, нехай одна з наших пісень буде баладою”, – підсумовував і переконував мене Рибчинський. Замість приспіву я придумав так, щоб кожний наступний куплет мав модуляцію на півтону до останнього куплету, який повторював перший. А та модуляція робила повернення назад. Пісню вперше виконав жіночий вокальний ансамбль “Мрія”, як і всі інші з нашого циклу співпраці з Юрою. Вона писалася для того, щоб було багатоголосся. Найкраще звучить, коли є розклад мінімум на три голоси: нижній, середній, верхній. Щоб отримати популярність, “Чарівна скрипка” мала отримати і солістку. Ми вгадали з Ніною Матвієнко. Хоча багато виконавців співало і переспівало цю пісню, краще передати канонічно і точно задум авторів від Ніни, нікому не вдалося. Коли її слухаєш з народним і тужливим голосом співачки, – здається, що в цієї пісні немає віку, що вона ніби завжди була.
“Тепер не дихається і не співається, як колись”
– Летять роки, підросла молодь. Мені подобаються всі, хоч ближчими для мене є ті співаки, з якими починав: Назарій Яремчук, Ніна Матвієнко, Василь Зінкевич, Соня Ротару. Тепер дуже важко передати ту інтонацію, ту щирість, яка була колись.
У мій час не було стільки плагіату, як тепер. Стільки навкруги краденого! Тепер усі пісні, в основному, пішли “в ноги”. Вони адресовані не серцю, а ногам, якимсь фізіологічним потребам. Я згідний, що танцювальна музика також повинна бути, але ж не поголовно і всюди. Коли в пісні зовсім не чуєш музики, це біда.
Хоча нині маємо технічно всі можливості осучаснити будь-яку пісню, але духу того періоду повторити не вдасться ніколи. Біда теперішнього покоління в тому, що матеріальні блага відтіснили духовні.
