Заслужена артистка України брала участь у благодійних турах, перенесла не одну травму, а у вільний час захоплюється… пілатесом.
Богдан Бондаренко
Вона присвятила себе одному з найвишуканіших і найзворушливіших мистецтв – балету. У десять років стала на пуанти (оце було радості!) й відтоді, ось уже понад три десятиліття, їм не зраджує. Нині Ірина Борисова – перша солістка Національної опери України, до того ж – заслужена артистка. Почесне звання їй присвоїли цієї весни.
Де тільки не гастролювала киянка за ті роки: від Франції й Іспанії до Японії і Австралії. Виступала також у США та Канаді – в рамках благодійних турів “Надія України”. Тоді українські артисти відвідали понад два десятки найбільших міст, збираючи кошти на допомогу та відновлення рідної країни, охопленої повномасштабною війною.
Попри все, сьогодні театр працює, тож Ірина Борисова разом з колегами виходить на сцену. Доволі часто вистави переривають сирени й доводиться ховатись в укриття. Проте потім – коли ворожі атаки на столицю вщухнуть, злітає догори завіса, лунає музика й дівчата, як ті казкові русалки, знову заманюють глядачів у свій чарівний світ…
ЕКСТРІМ
– На жаль, “повітряні тривоги” вносять свої корективи в нашу роботу, – розповідає “Ukranian People” Ірина Борисова. – Добре, коли вони тривають недовго, тоді виступ можна продовжити, а якщо більше двох годин, виставу скасовують і переносять на інший день. Найважче ж було взимку: з семи “Снігових королев”, в яких я виконую головну партію, тільки однієї вистави не переривали… Такі ось реалії, в яких нам доводиться сьогодні працювати. Зрештою, як усім українцям.
– За чотири з половиною роки, що триває велика війна, ви стали сильнішою чи, навпаки, вразливішою?
– Цікаве питання. (Після паузи). Думаю, що сильнішою. Принаймні так мені видається. Головне – змінилося ставлення до життя. Деякі речі, що раніше були важливими, тепер я сприймаю інакше. Це стосується і роботи в театрі: нині мною керують не так егоїстичні цілі – чогось досягнути та комусь щось довести (це відійшло на другий план), як бажання допомогти людям. Адже ті дві-три години, що вони проводять у театрі, дозволяють переключитися, відпочити, набратися інших емоцій та іншої енергетики. Тож я по-новому глянула на нашу професію та її завдання. І це, думаю, справді робить мене сильнішою.
– Під час гастролей за кордоном ви можете бодай на деякий час перевести подих. Куди крайнього разу пролягали ваші маршрути?
– У Париж, де ми виступали на сцені Theatre des Champs-Elysees. Звичайно, представляти Україну з виставою під час війни – це дуже відповідально і, як би не звучало пафосно, велика честь. Крім того, це можливість нагадати західній аудиторії, що в нашій країні триває війна. Як не безпосередньо через медіа (мені доводилося багато давати інтерв’ю), так через мистецтво, що здатне привернути увагу іноземців та викликати інтерес до української проблематики. Тобто я взяла на себе певну культурну місію, яку й намагаюсь виконувати.
– Знаю, що в Японії глядачі приходили на вистави з жовто-блакитними прапорами. Часто таке буває?
– Доволі часто. Особливо – після початку повномасштабного вторгнення. Як правило, це представники української діаспори. Вони потім приходять до нас за куліси – подякувати за виступ і щось подарувати. Це можуть бути якісь дрібнички, наприклад, листівочки, але все ж приємно. Так було два роки тому, коли ми гастролювали у США. Побували тоді в Нью-Йорку, Вашингтоні, Маямі… Про той тур, що відбувся за підтримки міжнародної гуманітарної організації Humanite, залишились якнайкращі спогади.
– А які гастролі за кордоном ви згадуєте як найекстремальніші? З тих чи інших причин…
– У Китаї. Вони відбувалися взимку і на місці з’ясувалося, що їхніх театрів не опалюють. Працюють тільки кондиціонери, які прогрівають приміщення лише під вечір. І зранку, коли ми приходили на репетиції, було ду-у-уже холодно.
Тому займатися доводилося у рукавичках та в шапках. (Сміється). Це зараз усе згадую з усмішкою, а у той момент було жахливо!
– Ви раптом не “Снігову королеву” привозили китайцям?
– Ні. (Усміхається). Тоді цієї вистави ще не було в репертуарі нашого театру. Потім уже ми попросили, щоб нам за кулісами хоча б поставили тепловентилятори. Той досвід навчив, що все треба прописувати в контракті. Втім, іноді виникають ситуації, які неможливо передбачити. Скажімо, в Тунісі, навпаки, було доволі спекотно. І через різницю температур на спеціальному лінолеумі, на якому ми танцюємо, став збиратися конденсат. Ближче до кінця вистави утворилися просто калюжі, які треба було обходити. При цьому не порушуючи хореографії. Ніхто з нас не очікував такого!
Як і випадку, що стався у Литві, куди я їздила на фестиваль. Його “фішкою” було те, що глядачі сиділи на березі озера, а сцену облаштували на воді й потрапити туди можна було через місточок. Усе б нічого, але раптом пішов дощ. Точніше – справжня злива. Організатори вирішили не скасовувати шоу. Публіці нормально, бо мають парасольки, а що робити нам? Виступати в пуантах неможливо, тому взули балетки. Мокрі, змерзлі, але відпрацювали. Добре, що це була одноактна вистава, що триває менше, ніж повноцінна… Ось такий був цікавий досвід. (Усміхається).
ХАРАКТЕР
– Які стереотипи про балет і балерин викликають у вас усмішку, коли чуєте з уст людей, далеких від мистецтва?
– Стереотипи? Те, що балерини майже нічого не їдять. (Усміхається). Якби так було, ми не змогли б працювати. Тож насправді, коли багато роботи, нам доводиться і чимало їсти. Інша річ, що це не тістечка, торти чи ще якісь смаколики. У меню мають домінувати м’ясо та овочі, тобто те, що дає сили. А щодо геть смішного: коли десь у товаристві, довідуються, що я балерина, перше питання, що спадає людям на думку: “А на шпагат сідати вмієш?” Ну, звісно, що вмію. (Сміється).
– Денис Черевичко, коли був прем’єром Віденської опери, казав мені в інтерв’ю: “Іноді публіці здається, що наша професія – це щось дуже легке й просте. Насправді – це криваве мистецтво і треба чимало сил і завзятості, щоб чогось досягнути”. Згодні з ним?
— Так, на сто відсотків. Ми багато працюємо саме для того, аби глядачам видавалось, що все дуже легко. Але, щоб досягти подібного ефекту, треба буквально гарувати в залі. Це виснажливо (репетиції тривають годинами) й іноді справді криваво. Ніхто ж не думає про травми, що супроводжують нашу роботу. Коли стається щось серйозне, ти не знаєш, чи повернешся в професію. Тобто психологічно це дуже важко. Уже не кажучи про фізично, адже процес відновлення тривалий і непростий. Усе для того, щоб потім хтось, дивлячись виставу, зронив: “Боже, це так легко. Що там робити?!”
– У вас травми траплялися чи Бог милував?
– На жаль, траплялися. Перший раз це сталося на гастролях у Канаді, й то була дуже складна травма – надрив литкового м’яза. Тоді мою ніжку на місяць заклали у гіпс, після чого виявилося, що скоротився ахіл, тому я не могла навіть стати на п’ятку. Довелося вчитися діставати нею до підлоги, потім елементарно ходити, а далі… Якщо чесно, не дуже приємно це згадувати.
Проте я не єдина така. Не хочу, щоб мене жаліли, чи, щоб хтось подумав, ніби жаліюся. У людей бувають гірші травми. Від них взагалі ніхто не застрахований. Особливо в балетному середовищі. Інколи все вирішує одна секунда і… У мене, скажімо, була вистава “Віденський вальс”, на якій я послизнулася. Пуант поїхав, і я впала всією вагою на підйом. Як наслідок – одну зв’язку порвала, іншу дуже пошкодила. (Зітхає).
– Проте допрацювали виставу?
– Ні, не змогла. Це сталося, коли ми з партнером танцювали адажіо. І йому довелося імпровізувати на сцені. Відтак дали завісу. Далі ж пішла частина, в якій я не задіяна… Потім я пів року відновлювалася. Думала тоді, що не буду вже танцювати, бо не могла ні натягнути підйом, ні встати на пуант, ні… Але завдяки реабілітологу, який займався зі мною, вдалося повернутися у форму. Це завжди колективна праця, бо самостійно дати собі раду після важких травм не можеш.
– Які риси допомагали вам у кар’єрі, а які заважали?
– Допомагали завзятість, терпіння, любов. Власне, любов до професії допомагала переступити через себе у моменти, коли було важко і здавалося, що в тебе ніколи й нічого не вийде. Не знаю, як інші, а я дуже критично до себе ставлюся. Коли після вистави переглядаю запис, багато чого мені не подобається. Думаю: ні, так – погано, треба краще. Кажу, якби не любов до професії, хтозна, чи я не кинула б усе.
А що заважало? Мабуть, норовливий характер. Буває, що хочу саме так, як я хочу. (Усміхається). Знаєте, вистава вимагає від артиста перевтілитися у той чи інший персонаж і передати його переживання. Глядач не має бачити на сцені мене. Нікому не цікава Ірина зі своїм характером. (Сміється). І ось та норовливість мені заважала, бо здавалося – так буде краще. А потім дивишся на результат й виявляється – гірше. Моє “я” було зайвим.
СОН
– Вам доводилося стикатись із заздрістю і в якій формі вона проявлялася?
– Ну, звичайно. Вона є в будь-якому колективі й у нашому також. А як же ж без того? Така людська натура! Зрештою, це – конкуренція. Інша річ, що без неї немає розвитку. Бо конкуренція дає змогу ставати кращою. Ну, якщо вона здорова. З проявами підлості я не стикалася, але представники старшого покоління, які мають регалії, з певних партій мене “посували”. Мовляв, ти їх виконаєш, але пізніше. (Усміхається).
– Один актор сказав мені таку фразу: “Співчуття дається людині задурно, а от щоб тобі заздрили, треба ще попрацювати”.
– Так. Знаєте, заздрять тим, хто попереду. Ми ж, коли йдемо вперед, не озираємося. Відповідно – бачимо тільки людину, що перед нами, а не десь там позаду. Який сенс заздрити останнім? Ти навіть не знаєш, хто там за тобою. (Сміється).
– При стресах людям, які не пов’язані з балетом, дещо простіше: вони можуть його “заїсти”. А що робите ви у таких ситуаціях?
– Що роблю я? Іноді також “заїдаю”. (Усміхається). Але найчастіше просто сплю. Коли дуже виснажена, можу заснути у будь-якому місці. Навіть попри обстріли. Ну, так працює моя психіка. Іншими словами — це не я, а моя природа. (Сміється).
– Ваша колега Анастасія Шевченко розповідала мені, що займається двічі на тиждень йогою. А ви щось знайшли для себе?
– Ой, я люблю пілатес. Належу до його фанаток. І захопилась ще до того, як це стало мейнстрімом та набуло популярності в Україні. Для мене це таке спокійне відновлення. Мені дуже подобається. Всім раджу. (Сміється). Крім того, раз на місяць ходжу займатись до реабілітолога. За допомогою різних вправ він коригує мій м’язовий стан.
БРЮНЕТ
– Хто чекає Ірину Борисову вдома після вистав?
– Коханий чоловік і два коти. Одному – чотирнадцять років, іншому – два. Вони безпородні. Я їх підібрала на вулиці, бо вважаю, що тваринам треба допомагати. Він – чорний із зеленими очима, вона – “черепахового” окрасу й дуже схожа на мейн-куна.
– Чудово, але повернімось до чоловіка: наскільки я розумію, це той брутальний брюнет, фото якого можна знайти у вашому інстаграмі?
– Так. Але я б не сказала, що він – брутальний. (Усміхається). Чоловік працює зі мною в театрі. Він дотичний до мистецтва, але не артист балету.
– Чим дивуєте чоловіка на кухні й чи любите готувати?
– Ви знаєте, мені пощастило: готує чоловік. (Сміється). Ні, я теж вмію, але йому вдається краще. Особливо всілякі страви з м’яса. Давно маємо електрогриль, на якому Олександр експериментує. Тож кулінарія – це його парафія. І коли я приходжу з театру, чоловік щоразу дивує мене чимось смачненьким. (Усміхається).
– Ірино, виберіть те, що найбільше вам відповідає і найкраще характеризує: романтична, сентиментальна, меланхолійна?
– Я сентиментальна людина, так. Сльоза може з’явитись на моєму обличчі при перегляді якогось фільму чи коли згадаю те, що навіює приємний смуток. Що вже казати про щоденні новини. Коли читаю про чергові обстріли, стає так шкода людей (особливо – дітей), які втратили свої оселі. Для мене дім – дуже важливий! Тому надзвичайно співчуваю всім, хто постраждав під час війни… Втім, відчаю немає, адже я вірю, що рано чи пізно над Україною знову буде мирне небо.
БЛІЦ
– Париж чи Лондон?
– У Лондоні я не була, тому – Париж.
– “Гранд-опера“ чи “Ла Скала“?
– “Гранд-опера“.
– Роберто Болле чи Марсело Гомес?
– Роберто Болле.
– Міні чи максі?
– Якщо сукні, то максі. Я люблю все довге. (Усміхається).
– “Прада” чи “Скіапареллі”?
– Нехай буде “Прада”.
– Мінералка чи томатний сік?
– Мінералка.
– Бізе чи еклери?
– Бізе.
– Дзвінок чи звукове?
– Звукове.
– “Океан Ельзи” чи “Антитіла”?
– “Океан Ельзи”.
– Сонце чи місяць?
– Місяць.
– Любов чи кар’єра?
– Любов.
НАШЕ ДОСЬЄ
Ірина Борисова народилася 15 липня 1983 року. Батько – військовий, мати – бухгалтер. З відзнакою закінчила київське хореографічне училище. Має диплом університету культури і мистецтв. Понад двадцять років – у балетній трупі Національної опери України ім. Т. Г. Шевченка. Сьогодні – перша солістка.
На початку повномасштабного вторгнення росії разом із колегами реалізувала проєкт Ukrainian ballet says stop to russian bullets. Відеокліп було знято на руїнах будинку культури в Ірпені. Кадри дівчат у вишиванках, які танцюють на згарищі, розлетілося соцмережами і мало суспільний резонанс.
Чоловік – заслужений працівник культури України Олександр Різоль. Знак зодіаку – Рак. За натурою – інтроверт. Улюблена книга – “Перша людина в Римі” Коліна Маккалоу. Улюблені серіали – старі екранізації детективів Агати Крісті. Більш як десять років водить машину. З алкогольних напоїв віддає перевагу білому вину.
