Жила собі дівчина. Дожила до двадцяти п’яти років і померла. Що говорять у таких випадках?
Що була вона вродлива. І розумна. Що любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене. Якось, коли вона звалила в одну купу цих світочів музики й вашого покірного слугу, я спитав, за яким усе-таки принципом мають розподілятись її лаври, й вона, всміхнувшись, відказала: “За алфавітним”. Я тоді, пригадую, теж усміхнувся. А тепер – сиджу й гадаю: а як, власне, мене в тому списку було записано? Якщо на ім’я, то я стояв за Моцартом. Якщо ж на прізвище – то десь між Бахом та бітлами. І так і так виходить не перше місце, й це чомусь страшенно мене гризе: я ж бо звик скрізь бути першим. Гени, фамільна спадковість!
….Одружилися ми в неділю. Родичів Дженні не запрошували тому, що, знехтувавши Бога-отця, і Сина, і святого Духа, ми боялися вразити релігійні почуття цих щирих католиків. Шлюбна церемонія відбувалася в корпусі Філліпса Брукса, старій будівлі на північ від університетського двору. Керував церемонією Гімоті Блаувелт, унітаріанський капелан нашого коледжу. Певна річ, був там і Рей Стреттон. Запросив я і Джеремі Нахума, свого шкільного приятеля з тих часів, коли ми ще вчилися в Екзетері, – він віддав перевагу Амхерсту над Гарвардом. Дженні запросила свою подругу з Бріггс-хола, а також – мабуть, із сентиментальних міркувань – довготелесу напарницю з бібліотеки. І, звичайно, Філа.
Філа я доручив Реєві Стреттону. Мені хотілося, щоб Філ почував себе трохи вільніше. Але Стреттон теж був сам не свій! Вони стояли поряд, зніяковілі, і кожен із них усім своїм виглядом підтверджував упереджену думку іншого, що це “саморобне одруження” (як називав його Філ) буде (як передбачав Стреттон) “жахливішим за фільми жахів”. І все через те, що ми з Дженні мали намір проказати одне одному кілька слів! Подібну шлюбну церемонію ми бачили два-три місяці тому, коли подруга Дженні, музикантка Марія Рендол, виходила заміж за студента-дизайнера Еріка Левенсона. Церемонія була пречудова, і ми вирішили запозичити її.
– Ви готові? – запитав містер Блаувелт.
– Готові, – відповів я за себе й за Дженні.
– Друзі мої, – звернувся містер Блаувелт до присутніх, – ми прийшли сюди, щоб стати свідками єднання двох сердець. Послухаймо ж рядки, які молодята вибрали, щоб прочитати у цю священну хвилину.
Перше слово – нареченій. Стоячи обличчям до мене, Дженні прочитала вірш, що його обрала для цієї нагоди. Вірш був зворушливий, надто для мене, бо це був сонет Елізабет Берретт-Браунінг:
Коли ці дві душі устали на весь зріст,
Докупи їх звела якась мовчазна сила.
Зійшлись вони, і спалахнули вмить
Їх розпростерті крила.
Краєчком ока я бачив Філа Кавіллері: він стояв блідий, губи розтулені, а очі світилися від подиву й захоплення.
Настала моя черга. Мені важко було знайти вірш, який я міг би прочитати зі щирим серцем, бо не люблю солодкої поетичної жувачки. Не люблю та й годі. Повагавшись, я обрав уривок з “Пісні відкритої дороги” Уолта Уїтмена. Дарма що він короткий, в ньому було все, що я хотів би сказати своїй коханій:
…Я даю тобі руку!
Я даю своє кохання, цінніше за гроші,
Я даю всього себе перед олтарем і законом.
Чи даси мені себе? Чи підеш зі мною в дорогу?
Чи ми йтимемо поряд аж до краю й кінця?
Я закінчив, і хвилину в кімнаті стояла дивовижна тиша. Потім Рей Стреттон простягнув мені обручку, і ми з Дженні – самі – дали шлюбну обітницю, присягаючись любити одне одного й піклуватись одне про одного, поки нас не розлучить смерть.
Владою, даною йому від громади Массачусетса, містер Тімоті Блаувелт проголосив нас чоловіком і дружиною.
Як подумати, наш “бенкет після матчу” (так назвав його Стреттон) був претензійно непретензійний… Ми з Дженні рішуче відкинули ідею влаштувати вечірку з шампанським, і, оскільки нас було так мало, що все наше товариство могло розміститися в одній кабіні, пішли до Кроніна випити пива. Пригадую, сам Джім Кронін почастував нас з пошани до “найвизначнішого гарвардського хокеїста від часів, коли в компанії грали брати Клірі”.
– Отуди к бісу! – вигукнув Філ Кавіллері, стукнувши кулаком по столу. – Він визначніший, ніж усі на світі Клірі.
Гадаю, Філіпп (йому ніколи не доводилося бачити гру гарвардської команди) мав на увазі ось що: хоч як досконало каталися на ковзанах Боббі й Біллі Клірі, а проте жоден із них не спромігся здобути руку і серце його, Філіппа, незрівнянної доньки. Одне слово, ми всі захмеліли і під цим приводом випили ще раз.
Я дозволив Філові заплатити по рахунку і згодом Дженні – рідкісний випадок – похвалила мене за це (“З тебе, Шпаргалето, ще, може, вийдуть люди”). Проводжаючи Філа, на автобусній станції ми трохи розкисли. Тобто пустили сльозу. І він, і Дженні, і я, здається, теж. Пригадую тільки, що очі в мене були на мокрому місці.
Благословивши нас безліч разів, Філ, зрештою, сів в автобус, і ми довго махали йому вслід, аж поки автобус зник з очей. І лиш тоді до мене дійшла жахлива істина.
– Дженні, ми з тобою законні чоловік і дружина!
– Еге ж. Тепер я маю право стати відьмою.
***
Наше щоденне життя протягом перших трьох років можна змалювати одним словом: скрута. Від ранку до ночі ми думали тільки про те, як нашкрябати грошей на найпотрібніші речі. У найкращому разі нам ледве щастило звести кінці з кінцями. І, до вашого відома, в такому житті немає ані краплі романтики. Пригадуєте славетні рубаї Омара Хайяма, зокрема, де йдеться-про місце в затінку, книжку віршів, хлібину, кухоль вина і таке інше? Замініть книжку віршів трактатом Скотта “Про види опіки”, і ви побачите, як чудово ця поетична картина накладалася на моє ідилічне існування. Райське життя? Хай йому біс такому раю! Хіба то рай, коли думаєш, чи дорого коштує книжка віршів (“може, купити її в букініста?”) і де нам дадуть у борг той хліб і вино? Та ще – як розжитися на гроші, щоб сплатити борги.
Життя змінилося. Навіть найпростіше рішення мало бути затверджене бюджетним комітетом, що безперестанку засідав у мене в голові.
– Слухай, Олівере, ходімо сьогодні на п’єсу Беккета.
– Але ж це коштуватиме аж три долари.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Я хочу сказати: півтора долара на тебе і півтора долара на мене.
– Що ти хочеш цим сказати? Так чи ні?
– Ні те, ні те. Я кажу лиш одне: це коштуватиме три долари.
Наш медовий місяць ми провели на яхті разом з дітьми, яких було двадцять одне. Я керував тридцятишестифутовим “родсом” від сьомої години ранку й аж поки моїм пасажирам не набридне кататися. Дженні була дитячою вихователькою. Працювали ми в морському клубі в Денніспорті (недалеко від Гейєнніса). Клубові належав великий готель, басейн і кілька десятків котеджів, що їх здавали в оренду відпочиваючим. На одному з менших будиночків я прикріпив уявну меморіальну дошку: “Тут спали Олівер і Дженні – коли не кохалися”. Треба віддати належне нам обом: хоча ми з Дженні цілий день чутливо ставилися до клієнтів – адже їхні “чайові” були не останнім засобом поповнення нашого бюджету – проте одне до одного ми ставилися теж чутливо. Я кажу “чутливо”, бо мені бракує слів, щоб змалювати, що означає кохати Дженніфер Кавіллері і бути її коханим. Пробачте, я хотів сказати Дженніфер Берретт.
Перед виїздом у Кейп-Код ми знайшли в Норт-Кембріджі дешеву квартирку. Власне кажучи, то був уже не Норт-Кембрідж, а містечко Соммервіл, і будинок перебував, як сказала Дженні, “в аварійному стані”. Будували його з розрахунку на дві родини, потім у ньому зробили чотири квартири, за які хазяїн правив чималі гроші, хоч сказано було: “здаю за дешеву плату”. Але куди подітися убогим молодятам? Ціни на ринку диктує продавець.
– Як на твою думку, чому пожежна інспекція не заборонила мешкати в цій халупі? – запитала мене Дженні.
– Мабуть, інспектори просто бояться зайти всередину, – відповів я.
– Я теж боюся.
– Але ж у червні ти не боялася.
(Ця розмова відбулася у вересні, коли ми повернулися з моря.)
– Тоді я ще не була одружена. А тепер, як заміжня жінка, вважаю, що це місце зовсім непридатне для житла.
– Що ж ти збираєшся робити?
– Поговорю з чоловіком. Він вживе заходів.
– Чоловік – це я.
– Справді? Доведи, що ти мій чоловік.
– Як саме? – запитав я, перелякано подумавши: “Невже тут, на вулиці?”
– Перенеси мене через поріг.
– Навіщо? Ти ж не віриш у забобони?
– Перенеси, а потім я вирішу, вірити чи не вірити.
Гаразд. Я схопив її, подолавши п’ять сходинок, виніс на ґанок.
– Чому ти став? – запитала вона.
– Хіба це не поріг?
– Звичайно, ні.
– Я бачу наше прізвище на табличці біля дзвінка.
– Це не справжній поріг. Ану, гайда вгору, індиче!
До нашої “справжньої” домівки було двадцять чотири сходинки, і на-півдорозі мені довелося стати, щоб віддихатись.
– Чому ти така важка? – запитав я.
– А що коли я вагітна?
Мені ще дужче забило дух.
– Справді? – зрештою вимовив я.
– Ага! Злякався?
– Ні.
– Не бреши, Шпаргалето.
– Таки злякався. На хвилину в мені щось похололо.
Я виніс її нагору.
То була чудова, але рідкісна хвилина, коли слово “скрута” здавалося зовсім недоречним.
Моє славетне прізвище відкрило нам кредит у місцевій крамниці, де звичайно не давали студентам нічого у борг. Зате воно завдало нам чималої шкоди там, де я найменше цього сподівався, – у Шейділейнській школі, куди Дженні влаштувалася викладачем.
– Звичайно, платня у нас нижча, ніж у державній школі, – сказала їй директриса, міс Енн Міллер Уїтмен, і висловила впевненість, що для члена родини Берреттів ця “обставина” не має ніякого значення. Дженні спробувала спростувати цю хибну думку, але на додачу до обіцяних трьох з половиною тисяч доларів на рік не дістала нічого, тільки слухала дві хвилини директрисине “хи-хи-хи”. Зауваження Дженні, що членам родини Берреттів доводиться платити за помешкання так само, як іншим людям, міс Уїтмен сприйняла за дуже дотепний жарт.
Коли Дженні переповіла мені цю розмову, я висловив побажання, щоб міс Уїтмен узяла свої – “хи-хи-хи” – три з половиною тисячі доларів і забралася з ними… самі знаєте куди. Тоді Дженні запитала мене, чи згоджуюсь я кинути університет і утримувати її, поки вона одержить такий диплом, який дасть їй право викладати в державній школі. Секунди дві я поглиблено обмірковував наше становище, а потім дійшов до виразного й стислого висновку:
– Розтак його!
– Ти висловлюєшся дуже красномовно, – сказала моя дружина.
– А що ж я іще маю робити? Теж хихикати?
– Ні. Ти маєш полюбити спагетті.
Я так і зробив. Полюбив спагетті, а Дженні, перечитавши всі куховарські книги, навчилася робити томатну приправу, що мала божественний смак. Враховуючи наші літні заробітки, її платню, гроші, що я одержував на пошті за нічну працю напередодні Різдва, ми жили непогано. Звичайно, ми не змогли побачити багато кінофільмів (а вона не побувала на багатьох концертах), зате нам щастило зводити кінці з кінцями.
Задля цього довелося покласти кінець мало не всім колишнім знайомствам. Життя наше зовсім змінилося. Ми, як і досі, жили в Кембріджі, і, по ідеї, Дженні могла й далі грати в тих самих музичних ансамблях. Але в неї не було часу. Вона поверталася зі школи вкрай утомлена, а ще треба було зварити обід (обідати в кафе чи їдальні було поза нашими можливостями). На щастя, мої друзі мали досить здорового глузду, щоб дати нам спокій. Вони не запрошували нас у гості, отож, самі розумієте, нам не доводилося запрошувати їх.
Ми навіть не ходили на матчі з регбі. Як член університетського спортивного клубу я мав право сидіти в найвигіднішому секторі біля п’ятдесятиярдної лінії. Але ж квиток коштував шість доларів, отже, треба було б викладати по дванадцять доларів щоразу.
– Ні, тільки по шість, – заперечувала Дженні. – Ходи без мене. Я нічого не тямлю в регбі. Знаю тільки, що глядачі горлають: “Так їх, отак їх!” Тобі це страшенно подобається, тому я й прошу тебе: ходи сам, ради бога!
– Справу вирішено, – відповів я. Зрештою я – чоловік і голова родини. – До того ж мені краще посидіти за книжкою.
Проте щосуботи я ставив біля себе транзистор, слухаючи ревище уболівальників, від яких мене відокремлювала одна-однісінька миля. І все-таки вони перебували у зовсім іншому світі.
***
Останній курс ми закінчили в тому ж порядку.
Ервін, Белла і я зайняла три перші місця серед випускників юридичного факультету.
Настала пора ужинків. Усі запрошували мене на роботу. Засипали пропозиціями. Манили й вабили. Скрізь, куди я заходив, переді мною, здавалося, розгортали прапор із написом: “Просимо до нас, Берретте!”
Але я чекав, щоб мені просигналили зеленим прапорцем. Я відмовився від посад, які давали змогу зробити кар’єру; відхилив пропозицію стати помічником судді, не схотів піти на державну службу – в департамент юстиції. Я шукав собі місце з високою платнею, щоб викинути з нашого словника прокляте слово “скрута”.
Ми вирішили залишитися на атлантичному узбережжі. У нас було на вибір десятків зо два чудових пропозицій з Бостона, Нью-Йорка, Вашінгтона. Дженні один час схилялася до того, щоб оселитися у столиці. (“Ти міг би влаштуватися на роботу в Білому Домі, Оллі”), але мене більше вабив Нью-Йорк. Отож, обміркувавши все і зваживши, я з благословення дружини прийняв пропозицію Джонаса і Марша, дуже солідної адвокатської контори (Марш був колись навіть генеральним прокурором), яка спеціалізувалася на справах, пов’язаних з порушенням громадянських прав. (“Ти можеш водночас робити добре діло і заробляти добрі гроші”, – казала Дженні.) Вони прийняли мене дуже ласкаво. Старий Джонас спеціально приїхав до Бостона, запросив нас на обід у “П’єр Фор” і наступного дня прислав Дженні квіти.
Цілий тиждень по тому Дженні мугикала пісеньку з приспівом “Джонас, Марш і Берретт”. Я порадив їй не поспішати, вона ж послала мене к бісу – адже у голові у мене, мовляв, та сама пісенька. Ну що ж, вона таки вгадала.
Дозвольте мені відзначити, що Джонас і Марш платили Оліверові Берретту IV 11800 доларів, – такої високої платні не спромігся одержати жоден із моїх однокурсників.
Отже, як бачите, я був третім тільки за успішністю.
***
Зачати дитину не так легко, як це, може, здається.
Іронія долі: молодята, які перші роки подружнього життя докладають усіх зусиль, щоб запобігти вагітності, згодом міняють курс на сто вісімдесят градусів і стають одержимі ідеєю відразу ж породити дитину.
Так, ця ідея може стати настирливою. І вона може зіпсувати найінтимніші хвилини подружнього життя, позбавивши їх природності й безпосередності. Адже коли програмуєш акт кохання (яке огидне слово “програмуєш”! Наче йдеться про машину), коли програмуєш акт кохання у відповідності з приписами медицини, календарними розрахунками і стратегією (“Може, краще завтра зранку, Оллі?”) він може викликати нехіть, відразу, а потім і жах.
І коли ти бачиш, що твоїх елементарних знань у цій справі й бездоганного (як тобі здається) здоров’я не досить, щоб породити нащадка, тебе починають мучити страхітливі побоювання.
– Ви, певно, розумієте, що потенція сама по собі не виключає безплідності, – сказав мені доктор Мортімер Шеппард, коли ми з Дженні вирішили проконсультуватися з ним як із фахівцем.
– Він це розуміє, докторе, – відповіла за мене Дженні, знаючи, що коли безплідним виявлюсь я, це буде для мене жахливим ударом. Навіть у її голосі відчувалася надія на те, що безпліддя виявиться вадою її власного тіла.
Лікар розтлумачив нам звичайні речі, готуючи до найгіршого, а потім сказав, що, цілком можливо, у нас все гаразд і ми невдовзі станемо щасливими-батьками. Але, звичайно, нам доведеться проробити цілу серію аналізів. (Не хочу вдаватися в деталі цих обстежень.)
Ми відбули аналізи в понеділок. Дженні вдень, я після роботи, бо вже з головою поринув у юридичну практику. Доктор Шеппард подзвонив Дженні у п’ятницю і попросив зайти ще раз: мовляв, його медсестра щось наплутала і йому треба повторити деякі аналізи. Коли Дженні сказала мені про це, я став підозрювати, що він виявив “ваду” в її організмі. В неї, мабуть, виникла та сама підозра. “Помилка” медсестри – був явно вигаданий привід.
Незабаром доктор Шеппард подзвонив мені на роботу. Чи можу я зайти до нього додому? Коли я довідався, що розмовляти ми будемо сам на сам (“я вже говорив сьогодні з місіс Берретт”), моя підозра змінилася впевненістю. Дженні не зможе мати дітей. Звичайно, таке твердження надто категоричне, – переконував я себе. Адже Шеппард сам говорив, що можна поправити діло хірургічним втручанням або іншими засобами. Проте робочий настрій у мене пропав. І навіщо чекати до п’ятої? Я зателефонував Шеппардові й запитав, чи можна зайти до нього зараз. Прошу, – відповів він.
– У кого дефект? – запитав я без передмов.
– Я б не назвав це дефектом, – сказав він.
– Гаразд. У кого з нас порушені функції організму?
– У Дженні.
Я був готовий до цієї відповіді, але її категоричність приголомшила мене. Лікар мовчав, очевидно, чекаючи, що я скажу.
– Нічого не вдієш. Доведеться взяти на виховання чужих дітей. Головне, що ми любимо одне одного, правда?
І тоді він сказав мені:
– Справа набагато серйозніша. Дженні дуже хвора.
– Як розуміти “дуже хвора”?
– Вона помирає.
– Не може цього бути.
Я сподівався, що лікар скаже: це просто жарт.
– На жаль, це правда, – відмовив він. – Мені дуже прикро, що я змушений сказати вам її.
Я почав сперечатися з ним: мабуть, він допустивсь якоїсь помилки, а може, дурепа-сестра знову щось наплутала – підсунула йому не ту рентгенограму абощо. Лікар дуже делікатно пояснив, що помилка виключена: аналіз крові був зроблений тричі. Отже, діагноз не підлягає сумніву. Ясна річ, він змушений послати нас – тобто мене, ну, і Дженні – до гематолога. На його думку, найкраще звернутися до…
Я урвав його, махнувши рукою. Мені потрібна була хвилина тиші. Просто тиші, щоб освоїтися з жахливою істиною. Потім я згадав іще одну річ.
– Що ви сказали Дженні, докторе?
– Що у вас обох усе гаразд.
– Вона повірила?
– Мабуть, повірила.
– Коли ж нам сказати їй правду?
– За даних обставин це маєте вирішити ви.
Маю вирішити я! Господи! За даних обставин мені не те що вирішувати, а й дихати не хотілося.
Лікар пояснив, що проти тієї форми лейкемії, на яку захворіла Дженні, немає ніяких засобів, і лікування буває тільки паліативним, тобто воно може полегшити страждання, уповільнити хід хвороби, але не може її вилікувати.
Тому за даних обставин маю вирішувати я. Тим часом можна обійтися без лікування.
Але в цю хвилину я думав тільки одне: до чого підло повелася з Дженні триклята доля.
– Їй же всього двадцять чотири роки! – сказав я лікарю. Ні, здається, не сказав, а крикнув.
Він терпляче кивнув головою, сам чудово знаючи, скільки Дженні років, але також розуміючи, як нестерпно я страждаю. Зрештою я усвідомив, що не можу без кінця сидіти в його кабінеті. Я запитав, що робити. Тобто, що мені слід робити. Він порадив якомога довше поводитися цілком нормально. Я подякував йому і пішов.
Нормально! Нормально!
***
Я став думати про Бога.
У мене зринув спогад про Верховну Істоту, що, як кажуть, існує десь там, у безконечному просторі. Ні, я не збирався затопити Богові в пику, відлупцювати його за ту кривду, якої він хотів завдати мені – тобто Дженні. Мої думки мали зовсім інше спрямування. Бувало так: я прокидався зранку і згадував – Дженні зі мною. Ще зі мною. Зрозумійте мене: стривожений і збентежений, я сподівався, що десь існує Бог, якому я можу подякувати. Подякувати за те, що він дав мені змогу прокинутись і побачити Дженніфер.
Я силкувався поводитись якомога нормальніше і тому дозволяв їй готувати сніданок і робити мені інші послуги.
– Ти побачиш сьогодні Стреттона? – запитала вона, наливаючи мені другу чашку “особливої” кави.
– Кого? – перепитав я.
– Реймонда Стреттона, свого найкращого друга. Колишнього товариша по кімнаті.
– Побачу. Ми збиралися грати в теніс. Але я, мабуть, відмовлюся.
– Дурниці.
– Що ти маєш на увазі, Дженні?
– Не відмовляйся грати в теніс, Шпаргалето. Я не хочу, щоб у мого чоловіка виросло черево.
– Гаразд. Але давай пообідаємо в ресторані.
– Чому?
– Що означає “чому”? – вигукнув я, намагаючись удати нормальне обурення. – Хіба я не можу повести свою дружину в ресторан, коли мені захочеться?
– Хто вона, Берретте? Скажи, як її звуть?
– Що таке?
– Послухай-но. Якщо у тебе виникло бажання повести свою дружину в ресторан у будень, це означає: ти согрішив із якоюсь жінкою.
– Дженніфер! – скрикнув я, щиро ображений. – Я не дозволю, щоб за моїм столом, коли я снідаю, заводили подібні розмови.
– В такому разі я вимагаю, щоб ти обідав за моїм столом. Згода?
І я сказав цьому Богові (хоч би хто і хоч би де він був), що погоджуюсь на статус-кво. Я згоден і далі мучитися, згоден знати – при умові, що Дженні не знатиме. Ти чуєш мене, о Господи? То скажи, яку ти вимагаєш ціну…
Повністю твір “Історія одного кохання” Еріка Сігела можна прочитати на сайті
