ТРАДИЦІЙНА ВЕЛИКОДНЯ ОБРЯДОВІСТЬ БУКОВИНСЬКИХ ГУЦУЛІВ
(на матеріалах етнографічних експедицій)
Тиждень перед Великоднем
Час перед Великоднем у народі надзвичайно багатий на різноманітні обряди та звичаї. На Гуцульщині підчас Сиропусного тижня кожен парубок прагнув узяти до танцю усіх присутніх дівчат, бо в нагороду від кожної отримував писанку на Великдень.
У перший тиждень Великого посту категорично заборонялося прясти чи виконувати інші традиційні жіночі роботи. При порушенні цього звичаю людині загрожувала небезпека, навіть смерть. Гуцули також вірили, що той, хто протягом цього тижня найшвидше приготує вечерю, найшвидше впорається і з весняними роботами.
У Великий піст страви заправляли лише олією, і тільки у два дні було дозволено їсти рибні страви, а саме: на свято Благовіщення й у Вербну неділю.
Тиждень перед Великоднем був особливим періодом приготування до свят, а дії, які виконувались у цей час, мали неабияке значення і вплив на господарський рік, добробут та щастя родини. У гуцулів навіть побутувало повір’я про зв’язок майбутнього благополуччя з першим відвідувачем на Страсному тижні. Щоб отримати від овець якнайбільше ялівок, намагались зробити так, щоб у середу або четвер перед Великоднем до хати навідалось якнайбільше дівчаток.
Вербна неділя
Провісником Великодня вважали Вербну неділю, коли за тиждень до Великодня освячували вербові гілочки – “бечку”. В українській обрядовості верба – це рослина, яка символізує весняне пробудження природи, сили вегетації, росту, здоров’я, а тому застосовується у багатьох народних звичаях. Так, повернувшись додому, злегка вдаряли освяченими гілочками верби всіх членів сім’ї, а також домашніх тварин, примовляючи при цьому:
Шутка ті б’є, не я б’ю,
Однині за тиждень буде Великдень.
Будь здоров, як вода,
а зелений, як верба,
а багатий, як земля!
Гілочкам свяченої верби приписували магічну лікувальну, захисну і відворотну силу. Їх не викидали, а зберігали у хаті за іконами до наступної “Бечкової” неділі, спалювали у печі при випіканні паски, використовували для захисту людей, домашніх тварин і всього господарства від хвороб і нечистої сили, ними виганяли вперше на пасовиська худобу, відвертали бурі. Навіть просто зберігаючи гілочку свяченої верби вдома, можна було захистити обійстя від грому.
Селяни Закарпаття вірили, що коли гримить і блискає, чорт перед ними ховається у пічній трубі чи димарі. Щоб не дозволити чорту увійти в хату, селяни ламали “шутку” (“мицьку”) і спалювали її у печі. У випадку великої бурі селяни вкидали поламану “шутку” у вогонь і промовляли: “Най хмари на небі розійдуться так, як розійшовся дим від цієї “шутки””.
Гуцульський звичай “гріти діда”
Найпоширеніший і найстійкіший із гуцульських звичаїв – “гріти діда”, на який свого часу звернули увагу Оскар Кольберґ та Адам Фішер. Виконувалось це обрядове дійство здебільшого у середу або четвер перед Великоднем, а місцями – і у Великодню суботу. “Вранці на Живний четвер на пагорбах поблизу хат роздмухують вогонь. Цей звичай називається “старого спалити” (“гріти діда”)”. Суть звичаю в тому, що у зазначені дні здебільшого діти ходили від хати до хати і під вікнами кликали: “Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички”, нащо хтось із хати відповідав: “Гріємо, гріємо, даємо!” Дітей обдаровували “кукуцами” – спеціально спеченими малими пшеничними чи житніми хлібцями. За “прости-біг” кукуци давали будь-кому з відвідувачів, які першими у ці дні заходили до хати. При цьому висловлювали такі самі побажання, як і “кукуцарі”.
Колись “гріли діда” також ритуальною ватрою біля церкви у великодню ніч. Коло вогню сиділи не лише діти, а й старі діди, кожен з яких приносив для ватри кілька полін. Нерідко ритуальний вогонь пов’язували з першим виходом з худобою на полонини, тобто запалену у Живний четвер ватру підтримували аж до того часу.
Живний четвер
Крім вогню, важливого значення у Живний четвер надавали й воді. Готуючись до свята, за звичаєм, купали дітей і вмивалися самі. Щоб бути привабливими, дівчата у Карпатах вибирали місце, де сходяться три потоки, і до схід сонця, допоки ворон своїх дітей не купав, і шли туди вмиватися. Воду після цього виливали на перехресті доріг – “щоб хвороба заблудила”, бо перехрестя завжди сприймалось як “нечисте” місце. Зважаючи на це, люди остерігалися ходити у четвер перехресними дорогами, щоб не “набратися” болячок.
На період від Живного четверга вводились заборони на певні види робіт, до прикладу: від Живного четверга до Зелених свят не можна було працювати на городі у четверги, бо “боженька покарає”; “бо град поб’є”; “аби тучя не била”.
Писанкарство
Загалом, Великодні свята в Україні важко уявити собі безколоритного писанкарського мистецтва. Писанку споконвіків вважали символом весняного відродження природи, радості і всепрощення. Яйця до Великоднярозфарбовувализдебільшогодівчатаабовміліжінки-майстрині, бралися до цієї роботи як заздалегідь, так і безпосередньо перед святом: “І старі, і дівчата, дітей маленьких навіть привчали та писали писанки. Така радісна робота”. На Гуцульщині цим займалися ще у середопістя (четверта середа, фактично – середина Великого посту).
Із самим писанням було пов’язано чи мало різноманітних вірувань. До прикладу, на галицькій Волині дівчата писали писанки на самоті, щоб ніхто не “врік”, подекуди навіть вночі. Тому, якою вийде писанка, надавали надзвичайно великого значення, адже писалися вони в основному на подарунок. Під час писання писанки не можна було нікому згадувати про померлих, бо це принесло б смерть тому, хто цю писанку отримає. У народних віруваннях розписане чи пофарбоване й освячене яйце (чи шкаралупа свячених яєць) наділялося надзвичайною здатністю оберігати людей від злих сил, сприяти любові, здоров’ю, берегти від пожежі, сприяти росту рослинності.
Свячене розфарбоване яйце було символом життя, тому й малювали на ньому безкінечник. Писанкою не грали у “навбитки”, не котили з пагорба, її дарували і берегли до наступного свята. Дарували дівчата парубкам як запоруку своєї вірності, дарували хрещеникам як оберіг, дітям на щастя. Після освячення у церкві старші люди обмінювалися між собою писанками, давали одні одним “за прости-біг”, а парубки відбирали писанки у дівчат: “Коли б дівчина сама дала писанку парубкові, це означало б, що вона хоче, аби він сватався”. На Волині у перший день свят господар роздавав кожному по писанці, яку треба було “з’їсти з шкаралупою, бо шкаралупа свячена”.
Випікання паски
Важливим і невід’ємним моментом у підготовці до Великодня було випікання традиційного обрядового печива.
Процес випікання паски на Гуцульщині супроводжувався різними ритуальними дійствами: особливою заготівлею дрів, очищенням діжі й учиненням тіста, розпалюванням печі “живим вогнем”, добутим шляхом тертя паличок чи кресива, тощо. На Бойківщині перед тим, як розчиняти тісто, господиня палила у ночвах пір’я, щоб тісто було легке. На Закарпатті, коли просівали муку на паску, на підлогу стелили гуню, під неї клали сокиру. Місячи тісто, господиня мусила стояти на гуні, вдягнена у новий одяг. Це робилося нібито для того, щоб забезпечити добробут сім’ї.
Допоки хліби випікалися, господиня не повинна була сідати. Цього дня намагались нікому не давати у борг, суворо заборонялося вилазити на піч. Беручись до готування паски, господині спеціально вмивались, одягались у святкове вбрання, промовляли молитву: “Старі люди говорили, шо раз щось не вдалося, значить вона або не помилася, або не перехрестилася. Для того, щоб спекти паску, треба було обов’язково помолитися, перехреститися, помитися”.
Пекли дві великі паски або кілька менших, а також перепічки. Бідніші пекли одну паску. Як правило, тісто місили на воді або на молоці, рідко додавали яйця. Окрім того, обов’язковим великоднім печивом на Гуцульщині була “баба”, “бабка”. Готували її з пшеничного чи кукурудзяного борошна, змішаного з незбираним кисляком чи молоком та маслом, яйцями, сметаною. Підготовлене тісто викисало від ранку до вечора, а вночі “баба” пеклась. Пекли її тільки на Великдень. Таку “бабу” готували також на Прикарпатті.
Спостерігаючи за процесом випікання паски, ворожили навіть про добробут сім’ї у майбутньому. Так, запала у формі паска віщувала зле. На Гуцульщині після того, як господиня посадила паску у піч, вона вимитими руками торкалася кожної дитини, кажучи хлопцеві: “Абис такий величний, як хліб пшеничний”, а торкаючись до дівчини, казала: “Абис така велична, як паска пшенична”.
Характерно, що колись паску несли святити у скатертині, яку зшивали, залишаючи з одного боку довший кінець (Бойківщина), у бесагах, веретах (Гуцульщина). Як правило, паску ніс на плечі господар, а господиня – яйця, хрін, сир, сало, “будз”, часник, сіль, полин. На Надсянні також носили святити паску в обрусі. На Буковинській Гуцульщині також “ранше несли одну паску, кождий ніс, та й то або на коня, або плечима несли”.
Освячення великодніх страв
Давні джерела має звичай ритуальних великодніх вогнів, які розкладали на пагорбах чи безпосередньо біля церкви у ніч з суботи на неділю і про які вже йшлося вище. Підготовкою великого багаття, яке мало горіти усю ніч, звичайно, займались парубки. У деяких карпатських селах хлопці навіть змагались між собою, намагаючись розкласти вогонь якомога вище у горах. “Кожний на городі уборку робив і старався в суботу Великодну, кругом горіли ті вогні”.
Надзвичайно важливого значення буковинські гуцули надавали святковій церковній відправі і ритуальному освяченню великодніх страв. “А святити несли паску, бабку, солодке таке печеня, бужениця у нас кажут – бужене, копчене м’ясо. Саме добре усе таке святили. Хрін з бурячком сікли, часничок, цибульку, сир, масло – усього по трошки у кошик”.
Одразу після Богослужіння жителі Карпат поспішали додому, щоб щасливо минув рік. Перш ніж сісти до Великоднього столу, на Лемківщині та Гуцульщині робили обхід господарства. Господар обходив хату, стайню, де заклинав худобу, щоб вона так швидко і щедро давала молоко, як швидко він вертався додому з усім свяченим. На Бойківщині (закарпатська частина) вважали, що посіви будуть рости так само швидко, як біг господар із паскою додому.
Святкування Великодня
Нарешті вся сім’я збиралася за святковим столом. Поширеним був звичай – після молитви споживання великодніх освячених продуктів починати з яйця, яке розрізали настільки частин, скільки було членів сім’ї, та паски. Кожен повинен був з’їсти свій шматочок, щоби панувала любов і злагода. Тільки після цього їли всі інші великодні страви.
По закінченні “розговин” починались розваги, що тривали три дні. Масове великоднє гуляння, на яке сходилися всі мешканці села, особливо молодь, за традицією відбувалося на подвір’ї коло церкви, а давніше – на кладовищі. У гаївках на Гуцульщині брали участь як хлопці, так і дівчата. Дівчата тут водили “білоданчика”, грали у перепілку, хлопці – у “третяка” або ставили “церковцю”.
Обливаний понеділок
На другий день свят, в “Обливаний” або “Волочільний” понеділок, парубки ходили по селі й стежили, яка дівчина вийде з хати, щоб облити її водою. Надзвичайно поширеним серед гуцулів був звичай, коли дівчата в “Обливаний” понеділок обдаровували хлопців писанками. Парубки навіть спеціально ходили за писанками по хатах, де були дівчата. Щоб ті не обливали їх водою, дівчата давали викуп – писанку.
Побутує повір’я, що весняна вода омолоджує людину, дає їй здоров’я, приносить радість. А тому дівчата не ображалися, радше навпаки – були втішені, якщо їх облили.
У Великодні свята були також парубочі спортивні змагання, що у давнину мали сакральне значення і присвячувались якомусь конкретному божеству. Такі ігри збереглися і в Україні, особливо у Карпатському регіоні. Тут на завершення гаївки третього дня Великодня хлопці робили “живу піраміду”, яка називалась “Башта”, “Дзвінниця”, “Оборіг”: п’ять хлопців брались за руки, утворюючи коло, а їм на плечі ставало четверо, потім троє, двоє і, нарешті, нагорі опинявся один учасник гри. “Башта” обходила церкву навкруги, і на тому гаївкові забави завершувалися.
