Пройшовши з гідністю важкий шлях, від арешту до звільнення, наш воїн не піддався на провокації, не зрадив присязі й зараз продовжує військову службу в Національній гвардії України та нагороджений орденом “За мужність”.
Віталій Марків провів за гратами в Італії три роки, чотири місяці та три дні, однак не відчував себе покинутим. Українська діаспора в Італії разом з головою християнського товариства Олесем Городецьким боролася за права нашого бійця. Він відчував підтримку родини, побратимів та друзів, офіційних представників України та омбудсмена з прав людини Людмили Денісової. Журналістка Ольга Токарюк разом з італійськими колегами зняла документальний фільм, в якому довела, в тому числі, й невинуватість Марківа. 30-хвилинний фрагмент фільму демонстрували у парламенті Італії.
Нагадаємо: італійський суд міста Павії 12 липня 2019 року визнав Віталія Марківа винним у загибелі італійського фоторепортера Андреа Рокеллі та засудив його до 24 років ув’язнення. Віталій Марків своєї вини не визнав, а Україна не погодилась з вироком і подала апеляцію.
Звинувачення італійських прокурорів
24 травня 2014 року у місті Слов’янську Донецької області, тоді підконтрольного терористам на чолі з відставним російським офіцером Ігорем Гіркіним, внаслідок артилерійського обстрілу загинули італійський фотожурналіст Андреа Рокеллі і його товариш, журналіст та перекладач, росіянин Андрій Миронов. Французького журналіста Вільяма Рогелона було поранено.
Журналісти знімали репортаж про промислові об’єкти Слов’янська, зокрема про фабрику “Зевс керамік”, і 24 травня о 16 годині виїхали до неї. З ними поїхав і Вільям Рогелон. Місцевий таксист Євген Кошман відвіз їх. Зупинились біля дерев, справа від дороги за перехрестям, біля початку огорожі за 250 метрів від залізничного переїзду.
Рокеллі зробив декілька світлин фабрики. Як згодом розповів Рогелон, раптом з’явився хлопець 20-21 років і попередив їх про снайпера. Як тільки почалася стрілянина зі стрілецької зброї, журналісти, водій та невідомий сховалися у триметровому рові, порослому великими деревами. Через 5 хвилин почався обстріл з мінометів. Осколками міни французу поранило ноги, а Миронов та Рокеллі загинули. Водій та невідомий вціліли та втекли на таксі, Рогелон до Слов’янська добирався самостійно.
Коли стався обстріл, Віталій Марків ніс службу у складі Національної гвардії України. Його підрозділ перебував на позиціях на горі Карачун у селі Андріївка на околиці Слов’янська.
Італійські прокурори, звинувачуючи Марківа, свою позицію обґрунтовують тим, що загиблий Андреа Рокеллі – є громадянином Італії. Нагадаємо, Віталій Марків чотирнадцятирічним хлопцем переїхав до Італії разом з мамою, яка вийшла заміж за італійця. Там закінчив технічний коледж, працював діджеєм та, окрім українського, отримав ще й італійське громадянство. Під час подій на Майдані у Києві у 2013-2014 роках Віталій приїхав до столиці України підтримати протести проти президента Віктора Януковича. З початком війни на Донбасі був волонтером, а потім пішов служити до Національної гвардії України.
30 липня 2017 року о 21.15 вечора Марків, який прилетів з України до Італії відвідати маму, був заарештований карабінерами в аеропорту Болоньї. Далі як підозрюваного у вбивстві його перевезли до слідчого ізолятора у Павію (саме в цьому місті проживав загиблий). Судовий процес щодо Марківа відбувався у цивільному суді за загальними юридичними нормами без врахування обставин міжнародного збройного конфлікту між збройними силами України та проросійськими збройними формуваннями терориста Гіркіна.
Слабкі докази італійського правосуддя
Одним з ключових доказів обвинувачення є стаття в італійській газеті “Corriere della Sera”, яка вийшла на наступний день після загибелі Рокеллі і Миронова. У статті процитоване телефонне інтерв’ю з Марківим, якого авторка Іларія Морані назвала “капітаном, що координував оборону міста”. “Зазвичай ми не стріляємо у напрямку міста і по цивільних, але щойно ми бачимо якийсь рух, ми застосовуємо важку артилерію. Так сталося і з автомобілем цих двох журналістів і перекладача. Ми стріляємо звідси у радіусі півтора кілометра. Тут немає чіткої лінії фронту, це не війна як у Лівії. Є дії по всьому місту, ми лише чекаємо на зелене світло для останнього наступу”, – наводить видання слова Марківа. Італійська прокуратора потрактувала їх як зізнання українця у вбивстві журналістів.
Спершу обвинувачення заявляло, що Марків командував підрозділом, який здійснював мінометний обстріл, особисто бачив журналістів і, усвідомлюючи, що йдеться про цивільних осіб, завдав удару. Утім, під час розгляду справи у суді першої інстанції документи українського МВС підтвердили, що у підрозділі Марківа не було на озброєнні мінометів, а лише автомати АК-74, а він – простий солдат, не наділений повноваженнями командира. На Карачуні перебувало 140 військових і Марків був одним із них. Після цього прокурори змінили обвинувачення, заявивши, що українець сам стріляв у журналістів з автомата і передав їхні координати мінометникам.
Крім цитати у газеті, ще одним доказом було “позасудове зізнання” українця у вбивстві. Затримавши Марківа, прокуратура прослуховувала його розмови у камері слідчого ізолятора. У розмові зі співкамерником підозрюваний буцімто сказав: “2014 року ми грохнули журналіста”.
Сумнівні докази були спростовані захистом у суді. Українська сторона надала експертизи, які підтвердили невинуватість Віталія Марківа.
З показів свідків ще під час розгляду у першій інстанції з’ясувалося, що журналістка, подавши в своїй статті цитату Марківа, яку прокурори вважають зізнанням у вбивстві, особисто навіть не розмовляла з ним. Журналістка пояснила, що, перебуваючи у барі в Донецьку з колегою Марчелло Фаучі, слухала через гучний зв’язок його телефонну розмову з Марківим. Водночас Фаучі, пригадуючи цю розмову, потрактував її як попередження журналістам не наближатися до гори Карачун через бойові дії.
Сумніви в апеляційного суду викликав і другий доказ – “зізнання у слідчому ізоляторі”. Адвокати Марківа зауважують: прокурори опустили в обвинувальному акті ремарку перекладача у дужках. Коли українець буцімто казав “ми грохнули журналіста”, звук запису був нерозбірливим через шум у коридорі. Враховуючи ці сумніви, апеляційний суд постановив зробити повну розшифровку розмови (50 хвилин) іншим перекладачем. У новій версії перекладу слова Марківа вже звучать так: “2014 року грохнули журналіста і тепер все хочуть повісити на мене”.
Дивним також є доказ стрільби Марківа з автомата по журналістах. Кому доводилось стріляти з АК-74 на тренуваннях та змаганнях, той знає: учасники виконують вправи у стрільбі по грудній мішені на відстані 100 метрів та по ростовій на відстані 200 метрів. Якщо у вправі на 100 метрів кулі лягають кучно, то на 200 – вони розлітаються. І це з пристрільної зброї на полігоні, захищеному від поривів вітру. Що вже казати про гору Карачун, де завжди вітряно. А відстань між позицією українських військових та місцем загибелі Рокеллі і Миронова сягає більше 1700 метрів. Тут не влучиш з АК-74 навіть з оптичним прицілом, адже куля на таку відстань вже не має вбивчої сили.
Атаки – не було, осколки – не такі
Суд заслухав тільки єдиного очевидця трагедії – пораненого в ноги фотожурналіста Вільяма Рогелона. 30 листопада 2018 року він звинуватив українських військових у навмисному полюванні за ними для вбивства з важкої зброї.
Рогелон вважає ідентичними осколки, що були вилучені з його ніг, та сфотографовані ним у руках проросійського бійця, які той показав як результат атаки їхніх позицій. На думку італійських спеціалістів, це осколки від міни. Придивившись, можна зрозуміти, що це не так. Підтвердженням є свідчення мешканки Слов’янська, пенсіонерки пані Тетяни. Мікрорайон, де вона проживає, добре проглядається з гори Карачун.13 червня 2014 року о 23 вечора у сарай сусідів влучила міна. Осколки суттєво пошкодили і її будинок. З форми вибуху видно – міна прилетіла з протилежного боку від гори Карачун, тому, вони певні, – їх обстріляли терористи Гіркіна. Жінка позбирала осколки та зберегла їх. Це рвані металеві предмети з гострими краями, які утворилися від розриву міни 120 калібру. Жодного такого осколка на фото Рогелона немає.
За показами Рогелона прокурор склав схему обстрілів, використавши супутникову карту. На ній жовтими зірочками показано мінометну атаку на потерпілих та автомобіль, а червоними плямами – місцезнаходження потерпілих у рові та автомобіля поряд, на дорозі. Однак, на місці подія не відповідає схемі обвинувачення. З супутника добре видно огорожу фабрики, яка простягнулась чорною лінією від перехрестя вздовж дороги та рову у напрямку залізничного переїзду. Це бетонні плити розміром 4 метри завширшки на 2 метри заввишки, закріплені між собою бетонними стовпами. Доволі міцна споруда загальною довжиною близько 200 метрів. Завдяки цьому на плитах огорожі відобразилась вся картина події. Так ось на вказаній схемі огорожа не ушкоджена. А це означає, що прокуратура помилилась у визначенні точного місця події, і як наслідок, умисної атаки українських військових на журналістів та обстрілів автомобіля не було.
Російський слід
Рокеллі і Миронов приїхали до Слов’янська 16 травня. Перший репортаж надіслали до російської “Нової Газети”, де у №36 від 19 травня 2014 року показують страждання від бойових дій багатодітних сімей Кущових та Карнаух. Зауважимо, що родини проживають у різних частинах Слов’янська: сім’я Карнаух – у селищі Мимовка, Кущові – у селищі Черевківка. Дивно, як швидко знайшли цих людей. У ті дні пересування містом було утруднене через велику кількість блок-постів сепаратистів на дорогах. Тим паче, що журналісти вперше приїхали у незнайоме для них місто.
Текст написаний у дусі російської пропаганди, і факти, вказані у репортажі, не відповідають дійсності. А фото прийомних дітей Кущових у підвалі постановочне. Адже воно фігурує у матеріалах судової справи Марківа на сторінці 18, як підтвердження діяльності Рокеллі у Слов’янську. І підпис під світлиною стверджує, що діти-сироти ховаються в одному із бомбосховищ Слов’янська.
До речі, після звільнення Слов’янська від збройних формувань Гіркіна голові сім’ї Сергію Кущову СБУ інкримінувала кримінальну відповідальності за тероризм. На сьогодні Кущових немає у місті – вони виїхали на постійне місце проживання у Росію.
Що ж до умисної атаки на журналістів, то доказом слугує і записка, яку знайшли у кишені потерпілого Миронова від прес-секретаря терористів Стелли Хорошової про домовленість зустрічі Миронова з Гіркіним. Саме це і стало вироком для журналістів. Власник фабрики Лука Майоккі, італієць З Павії, на суді заявив про мільйонні збитки, завдані фабриці внаслідок знищення готової продукції кераміки на відкритих складах. Ті цехи, які видно з позицій українських військових, не були ушкоджені. То хто ж знищив продукцію фабрики?
За словами власника, терористи використовували приміщення та цехи фабрики як територію для своєї бази. То ж саме бойовики могли слідкувати за журналістами та обстріляли їх з міномета. Тим паче, що з високих цехів фабрики місцевість проглядається навкруги як на долоні.
До речі, російське правосуддя під час розгляду справи Марківа у першій інстанції не виявляло інтересу до цієї справи. Натомість зразу після звільнення нашого бійця російські правоохоронці звинуватили його у скоєнні інших тяжких злочинів та наклали заочний арешт Басманним судом Москви.
Небезпечний прецедент або без вини винен
Адвокати Віталія Марківа називають вирок українцеві у першій інстанції небезпечним прецедентом, оскільки презумпцію невинуватості обернуто на “презумпцію винуватості”. Адже Марківа визнали винним, бо на фото у соцмережах на його автоматі видно оптичний приціл, “за допомогою якого він міг бачити журналістів”, а також рацію, за допомогою якої він буцімто “міг передати їхні координати” тим, хто здійснив мінометний обстріл. А версію, що стріляли не з українського боку, а збройні формування під командуванням росіянина Гіркіна, суд не розглядав.
Італійське слідство не з’ясовувало, чи виконував підозрюваний бойові завдання у момент загибелі журналістів. Адже заміна постових передбачала чергування на позиції лише протягом чотирьох годин. Ще чотири години вояки підрозділу були у резерві, наступні чотири години відпочивали.
Українське МВС заявляє, що неодноразово запрошувало італійських колег до України, аби на місці провести слідчі дії та опитати свідків. Слов’янськ тепер є на підконтрольній Україні території. Місцевого мешканця, який опинився поряд з журналістами у момент обстрілу, та водія, який віз журналістів, натомість опитали українські слідчі. Українська сторона провела 11 експертиз і слідчих експериментів. Відстань між Марківим і журналістами становила 1760 метрів, а автомат АК-74, який був на озброєнні вояка, не передбачений для прицільної стрільби по цілях на відстані понад півтора кілометра. З позицій українських військових дороги за ровом не видно за густою рослинністю дерев. Максимально, що можна було побачити, – на відстань 25-30 метрів.
Прокурори ж відмовились оглянути місце події і пояснили, що минуло багато часу з дня загибелі журналістів, суду достатньо зібраних доказів, а в Україні тривають військові дії. Хоча небезпеки немає, адже лінія розмежування конфлікту відсунута далеко від Слов’янська.
P.S.
Апеляційний суд Мілана взяв до уваги докази невинуватості Марківа і 3 листопада 2020 року звільнив його з-під варти. Проте необґрунтоване звинувачення Віталія Марківа у вбивстві Андреа Рокеллі та Андрія Миронова відкинуло слідство для встановлення істини у цій справі на 6 років назад.
