Організована москвою у червні 1663 року Чорна рада під Ніжином не тільки розірвала Україну по Дніпру нашими ж руками – вона започаткувала особливо небезпечну корозію національного єства: соціальну демагогію. Після Переяславської ради Богдан Хмельницький у зміненій політичній ситуації змушений був багато уваги приділяти власне військовим діям і зовнішнім відносинам держави. Тож московські воєводи та їхні “лазутчики” ретельно аналізували соціальні процеси в Україні: хто якими багатствами володіє, які платить податки державі і скільки стягує їх з власних підданих. Московити понад усе прагнули пересварити козацьку старшину з простим людом. Бо лише таким чином можна було остаточно розмити потужну хвилю національної революційної енергії, яка все ще не спадала від початку Хмельниччини в 1648 році.
Єдиновірний православний цар скористався з того, що Запорозька Січ продовжувала існувати своєю окремою автономією, не визнаючи реалії Гетьманщини і не усвідомивши відродження власної державності нашого народу. Тож він вирішив долучити низове військо до боротьби за політичне упокорення поки що Лівобережжя – опанувати всією Україною тоді у нього не вистачало сил. Ось чому москва не лише витягнула на Лівобережну Україну запорожців на чолі з кошовим Іваном Брюховецьким (бо вже не раз одержували звідти своєрідну “гречку” як грошима, так і різними припасами). Білокам’яна ще й підказала останньому головні напрямки його агітації, яку вона ж вже не раз апробували на Січі під час вибору там кошової старшини.
І обіцянки Брюховецького, царські привілеї старшині, духовенству та міщанству на маєтності, дали відповідні результати – Лівобережна Україна знову почала в своїх церквах молитися за єдиновірного православного. А далі новопризначеного гетьмана 1665 року у супроводі кількох сотень осіб запросили до “білокам’яної”, де їх поїли й годували за окремим для кожної соціальної групи меню, аж допоки ті не підписали сумнозвісних “московських статей”, що фактично хоронили українську державність на Лівобережжі.
Відзначений за це титулом боярина, соболиною шубою та ще й одружений на “московской дєвкє” Брюховецький тільки через два роки зрозумів, що він натворив за оту “гречку” – коли вже царські ратники розпочали подимний перепис на теренах лівобережних полків. Ті знущання “єдиновірних православних” над українцями й грабежі змусили Брюховецького заарештувати царських воєвод, що вже розсілися по всіх полкових містах зі своїми гарнізонами. І 1 січня 1668 року в своїй резиденції у Гадячі проголосити незалежну Українську Республіку з центром у Києві.
Після цього Україна могла піти своїм шляхом, бо ж невдовзі під булавою Петра Дорошенка об’єднуються обидва береги Дніпра, а козацькі відділи через кілька місяців уже викидали останні московські відділи з Гетьманщини. Та знову заявив про себе, як і після переможної для нас Конотопської битви в 1659 році, кошовий Запорозької Січі Іван Сірко.
Цей шибайголова чомусь вирішив, що саме тепер, коли Петро Дорошенко воює з московським військом під Глуховом, треба посадити в гетьманській столиці свого запорозького ставленика. Цілком очевидно, що тут знову москва розробила спецоперацію, щоб відтягнути законного соборного гетьмана до Чигирина для його захисту від запорозьких свавільників.
І ця заздалегідь підготовлена пастка для Дорошенка виявилася черговим ножем Сірка у спину українській державності. Залишений наказним гетьманом чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний дуже швидко злакомився на запропоновану йому москвою булаву відновленої лівобережної Гетьманщини. А щоб остаточно роз’єднати Україну й тим самим не дати знову зібрати її революційну енергію москва навіть погодилася, щоб на якийсь час відділити правобережну Україну Польщі. Купивши в Царгорода Київську митрополію, залишила за собою Київ, з розрахунком на те, що так можна буде впливати на всіх православних українців на захід від Дніпра – до Вісли й Дунаю.
Все повторилося і з початком ХХ століття, коли зініційована солдатами Волинського полку в Петрограді російська демократична революція відкрила широкі шлюзи для національно-визвольної боротьби за відродження української державності. Однак виховані на чужому для нас російському марксизмі (українським за національною ознакою соціалістам у ньому місця не було з самого початку) її провідники не зовсім розуміли завдань національно-визвольної революції. Тож вони транслювали гасла російської соціал-демократії: мир – хатам, війна – палацам, заводи – робітникам, землю – селянам.
Цим і скористалися московські більшовики, які вільно почувалися в Києві під маркою українських. Це вони без усяких протидій з боку Центральної Ради ухвалюють рішення: “Провести роботу серед українських мас населення, розколюючи їх по лінії класової боротьби і відриваючи революційні елементи від шовіністичного (тобто, від національного. – В. С.) впливу”. І соціалісти Центральної Ради мовчать, бо ж вони також постійно глаголять про класову боротьбу.
А щодо формування власної армії, то останні заявляли, що така взагалі не потрібна. Її творця Симона Петлюру змусили піти з посади генерального секретаря з військових справ, після чого розпустили українізовані за його участю бойові підрозділи. То ж чи треба дивуватися, що Центральна Рада залишилася без власної збройної сили, коли московські брати зі зброєю в руках рушили на Київ. І тільки студентська молодь змогла на кілька днів затримати ту орду під Крутами, що дозволило Центральним державам на переговорах у Бересті визнати незалежність УНР.
Коли ж ці соціалісти на чолі з Володимиром Винниченком організували повстання проти гетьмана Скоропадського, що пішов на зговір з білою Росією, то вони продовжували наївно вірити братам з півночі. Цим деморалізовували і себе, і народні маси. Відтак останні, котрі з початком революційних подій активно підтримували національний провід на всіх теренах нашого етнічного розселення, зневірилися в його спроможності проявити політичну волю.
І знову морок поневолення запанував над нашою землею, що ознаменувався в 1932 – 1933 роках понад 10 мільйонами безневинних жертв. Це так москва компенсовувала ту “гречку”, яку масивами нашого чорнозему роздавала нашим, охочим їй і далі вірити.
У вкрай важких обставинах другої половини ХХ століття українці багато переосмислили – і ті, які залишалися під московським гнітом, і ті, що зуміли вирватися до вільного світу. Здавалося б, після відновлення української державності в серпні 1991 року й підтвердження її абсолютною більшістю громадян, настав час справжньої розбудови України.
Зруйнувавши старі, радянські риштування, всім необхідно було братися до закладання нових. Виявилося, що не всі руйнівники “імперії зла” готові до творення нової держави, тому й відійшли від цього процесу. А люди все це побачили й розчарувалися в… незалежності.
Тож уже з 1994 року стало можливим заманювати людей на вибори гречкою, якої в брежнєвські часи не бракувало. Комуністи легко могли узяти реванш, обіцяючи знову “золоті гори”. І київські демократи посунули в західноукраїнські області, там без “гречки” могли одержати депутатський мандат.
Хоча вже й туди стала проникати ця “новація”. Покійний уже генерал Володимир Мулява розповідав автору цих рядків про свою виборчу кампанію до Верховної Ради України на Прикарпатті. Багато зустрічей завершувались запитаннями: “Так що ж ви нам дасте? Пообіцяйте хоч що-небудь”.
Уже й там тоді в частини громадян розмивався ореол жертовності предків в ім’я загальної справи, коли Україна – понад усе!
На сході України учорашні комуністи мали повну владу, зрештою, як майже скрізь, відтак спрацьовував адміністративний ресурс під час підрахунку голосів. На східних теренах тоді відважився кандидувати хіба що Дмитро Павличко, агітуючи в Чигирині та його околицях за національні традиції й власну історичну окремішність.
Те ж саме можна було спостерігати і на виборах Президента України 1994 року. І ніхто з тих, хто роздавав гречку, й тих, хто її брав, не думали тоді, яка ціна кожного купленого голосу виборця.
Це прораховувала москва, підтримуючи потрібних їй політиків. Тож вони заручалися не тільки прихильним словом з “білокам’яної”, а й щедрими інвестиціями у власні фінансові проєкти. Це розбещувало національний капітал, корумпувало його й відштовхувало від народу як джерела влади. Водночас українська влада все більше узалежнювалася від москви, постійно боячись обстоювати державні інтереси свого народу й опиратись відвертому поширенню “русского мира”. Його через різні товариства й мережу філій російських вишів всіляко поширювали на нашій території.
А після цього москва вже спробувала брати Україну в ручне управління. Народ не дозволив цього зробити ні в 2004, ні у 2013-2014 роках. І ось уже десятий рік ті, хто на передовій, щодня дивляться смерті у вічі. Вони сподіваються, що ми нарешті усвідомимо, якою кров’ю вимірюється тепер кілограм гречки з передвиборчого набору в різні історичні часи.
Володимир Сергійчук, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
