Коли дерева були великими, нас на усе літо десантували на село. Ми з сестрою ставилися до цього з розумінням – батькам треба було відпочити від нас, а нам від батьків. Тим паче, що час проведений у хаті баби Юстини не був засланням чи карою. Ми з кузинками з радістю бігали босоніж по траві й порохах, лазили по деревах – своїх сусідських чи колгоспних (це залежало від часу достигання черешень, вишень, сливок чи яблук), шукали у лісі голубінки, ходили красти колгоспний горох і їли усе, що не могло від нас утекти.
У серпні ми вже ласували молодими бараболями у сметані з кропиком, салатом зі свіжої капусти, вареною кукурудзою, шпараговою фасолькою, білими грибами у сметані та печеними на п’єці голубінками.
Бабина хата-мазанка під солом’яною стріхою була простою й “живою”. Вона пахла глиняною долівкою, м’ятою, любистком і чебрецем, печеним хлібом, сіном у старому бамбетлі та достиглими ябками. Під стелею на сволоці сушилося зілля. Трави баба збирала на Трійцю, бо вірила, що тоді вони мають цілющу силу. Перед святами або перед “святою неділенькою” баба мастила підлогу якимось своїм “спеціальним” розчином і устеляла пахучими травами. Хату знадвору баба теж часто білила, тому вона завжди виглядала чепурною і усміхненою. Бабина комора видавалася мені печерею зі скарбами: там було повно смаколиків: яблук, грушок, сушениць, квашених огірків і помідорів, мармуляди, конфітюрів, та інших цікавих речей. Коли шлунок вимагав чогось поживнішого, ніж черешні та зелений “агрис”, а баба поралась на городі, можна було відрізати грубу скибку свіжого хліба, помастити її сметаною і посипати цукром. Або просто посипати цукром і скропити водою. Нічого смачнішого я більше не куштувала у житті.
Знадвору хата мала призьбу, де ціле літо сушився мак – на спасівські паляниці та на Різдво, вінки цибулі й часнику, кукурудза та багато іншого добра. На зиму на призьбу ставили загату, щоб у хаті було тепліше. Моя пам’ять ціпко тримає образ баби Юстини і діда Петра, які у неділю, у святковому вбранні сидять на призьбі і тихо про щось “балакають”. На подвір’ї мирно прогулюється з десяток курей, у м’якому рум’янку пильно слідкує за пухнастими курчатами сердита квочка, а у стайні сумно зітхає корова Нуська. Мабуть, у такі хвилини над хатою літали щасливі ангели, розсипаючи на оселю любов та злагоду.
У селі ми вчились прати на дошці у ванєнці, пасти корову, помагати бабі перевертати розіпрілу на сонці конюшину, силяти тютюн, сапати буряки, підгортати бараболі, збирати у слоїки з нафтою колорадських жуків і, навіть, білити комору. А також, лазити по деревах, шукати гриби, збирати малини, пити воду з криниці малесенькими ковточками, щоб не застудитись, збирати яйця і знати, де в лопухах любить нестися ряба курка. Ми віталися “Слава Ісусу”, могли підтримати розмову з сусідкою, знали “в лице” кожного Бровка на нашій вулиці й запопадливо усміхались продавчині в склепі, купуючи на 5 копійок барбарисок (може більше насипле).
Ми виростали у п’ятиповерхівках на асфальті, однак сьогодні, ностальгуючи, згадуємо, як пахне висохла на сонці стерня, і земля після дощу, і товстий шар зіпрілого листя у дубовому лісі, і сіно, привезене дідом на подвір’я, і стайня з гноївкою, і який смак у достиглої сливки-венгерки, і огірка прямо з грядки, і стиглої смородини, і солодкої морви, і свіжоспеченого хліба, і повидла з ружі…
Ми давно забули алгебру, яку вивчали у школі, але пам’ятаємо лістівчине гніздо під дашком стодоли, бузьків у цьотки Каськи на слупі, побачену в лісі гадину, новонароджене телятко, корову Нуську, спасівські паляниці з маком і бабині вареники з вишнями… Ці теплі спогади, а ще кущ калини під вікном, бабині півонії, мальви й чорнобривці, і ця біленька стара хатина край села з пірамідами вишитих подушок й іконами в рушниках довіку зігріватимуть наші серця.
