Кілька років тому Марія Бурмака, яку люблять, цінують, слухають і, головне, чують тисячі наших людей по усьому світу, висловила думку, що бути музикантом в Україні непросто, а українським – тим паче. Дійсно, ще на початку 2010-х велика кількість митців виїхали за кордон, ще більша плюнула на музику і стала клерками… Але були ті, хто невпинно лупав скалу, як заповідав великий Каменяр, і бився за те, щоб бути музикантом в Україні було хай і не просто, але, принаймні, престижно. Щоб словосполучення “українська музика” не викликала поблажливої і зверхньої посмішки у маргіналів і люмпенів. І їм це вдалося! Однією з тих, чий вклад у розвиток вітчизняної культури важко переоцінити, є Марія Бурмака.
Дійсно Народна артистка України.
Нині сама Марія радіє, що ситуація з українською музикою змінилась на краще. Велику роль, за її словами, відіграло прийняття закону про мовні квоти, функціонування закону про державну мову в українському радіопросторі.
– На радіо стало чути україномовну музику. Я навіть сама часто слухаю виконавців, мені подобається і я думаю, хто ж це? Якщо раніше почути на радіо щось філософське за змістом чи суспільно значиме було неможливо, то зараз це є, отже у значно більшої кількості груп є шанси потрапити на радіо. Тепер чекаємо чогось подібного на телебаченні. Та все ж й надалі нелегко музикантам, які творять й шукають відповіді на складні життєві питання… Але це у всіх країнах так. Більш вишукане і серйозне довше знаходить свій шлях до слухача, аніж масове і просте! А те, що відбувається в українській музиці, мені подобається. Є багато різних стилів, відчувається пошук. Можливо й не у телепросторі, але на радіо точно є різноманіття. Ну і на фестивалях, по клубах… Багато гарного, цікавого і справді українського.
Марія зауважує, що українським артистам стало легше дихати після того, як до країни припинився потужний потік російських гастролерів.
– Зараз ситуація така, що українські виконавці дійсно стали більше гастролювати. Стало в десятки разів менше російських гастролерів, тому українські музиканти мають повні зали. Але більше стало й іноземних зірок. От була днями на концертах Hurts, LP, Сhemical Brothers… Тобто концертна афіша не постраждала аж ніяк. Та безумовно, останні роки для українських артистів були сприятливими. Я вже згадувала про закон про квоти. Але є ще вибір слухачів. Люди хочуть чути своє і це дуже приємно.
До слова, Марія сама неабияк впливає на формування музичних смаків українців – пісні Бурмаки вже знає і співає навіть малеча! Якщо комусь невідомо, то у Марії є цілих два альбоми дитячих пісень. За цими творами у театрі імені Івана Франка у Києві була навіть поставлена вистава “Мама сказала: “Ні”.
– Коли я приходжу на якесь дитяче свято, а таких запрошень побільшало зараз, то бачу, що діти вже це все знають напам’ять. Останній час полюбила такі виступи. Це спілкування із дуже вдячною аудиторією і дає мені відчуття щастя! От співаю я, скажімо, “Можна Бути Песиком”, а одна дівчинка підбігає і каже: “А я хочу бути вужиком!” А потім я співаю останню пісню, а інша дитина смикає за сукню і просить: “Не йди, будь ласка, не йди!” Це такі щасливі моменти життя. І їх дає саме ця музика! Величезна кількість дітей знає ці пісні напам’ять. Я от деколи думаю, що це, може, і найважливіше. Діти знають “Можна Бути Песиком”, “Річечку”, “Писанку” чи “Волохатого Павучка”. А колись вони цього навчатимуть своїх дітей. Тобто ці дитячі пісні абсолютно точно переживуть мене.
Про те, що пісні Марії викликають купу емоцій як у малечі, так і у дорослих – не посперечаєшся. У її репертуарі також багато пісень, від яких на очах з’являються сльози. Але це не завжди сльози щастя і радості.
– Не так давно я на співала в одній з лікарень на День лікаря. У цій лікарні проходила лікування моя донька і я була дуже вдячна персоналу. Хоча переважна більшість присутніх, звісно, не знала про ці подробиці. І от я почала співати пісню “Не Бійся Жити”… І ледь змогла доспівати до кінця, бо зовсім по-іншому відчула текст, який сама ж і написала багато років тому. Я взагалі вважаю, що це одна із найсильніших моїх пісень. Не раз мені писали, що вона допомогла пережити важкі моменти, що в час депресії вона допомагала знову відчути спрагу до життя … Але, з іншого боку, пісня “Ми Йдемо” була саундтреком важливих історичних подій України. Я сама не знаю, але поки є оцей вогонь в душі, продовжую писати. Про різне: про те, що хвилює, і про життя навколо.
Сьогодні рідше, але все ж Марія Бурмака продовжує їздити у прифронтові зони.
– Чим далі, тим більше виникає питань найпалкіше бажання – аби перестали гинути наші хлопці і ситуація була врегульована. Це все дуже боляче, бо війна торкнулась вже майже кожного. Я написала пісню “Поцілуй Мене На Прощання”, яка фактично стала народною і мені присилають різні її виконання.
Проте, концерти на підтримку військових не припиняються. Марія завжди погоджується, коли її просять заспівати у військовому госпіталі для солдат, або якщо йде збір коштів на лікування чи на підтримку сімей Героїв. Як правило, вона не афішує це, адже такі справи не повинні бути рекламними акціями.
– Я не пишу про це навіть у Фейсбуці. Бо такий розголос ніби порушує оте тепло добрих намірів, для яких це все і робиться. Тут я лиш можу сказати, що щаслива з того, що моїм інструментом є гітара. І часто не треба навіть великих приготувань. Взяла гітару, сіла в палаті й заспівала хлопцям. Про це не хочу писати. Але знаю, що для цих військових я друг назавжди.
Для того, аби українці стали жити краще і гордилися своєю країною, Марія шукає і знаходить порозуміння із людьми з різних регіонів.
– Навіть, якщо довелось би йти на компроміси. Вони необхідні до певної межі. Ми всі різні. Навіть в подружньому житті важливий компроміс. Чому ж тоді не шукати його у взаєморозумінні західняка і слобожанина? Я сама народилась і виросла в Харкові, знаю східний менталітет. Однак зуміла відстояти свою українськість, змусити рахуватись із собою, і при цьому не втратила своїх харківських друзів. Я пам’ятаю свої концерти у Донецьку, Луганську, Торезі… Це були патріотичні пісні, народні; люди співали разом зі мною. Я переконана, що з людьми треба говорити, намагатись зрозуміти їх, шукати точки зближення.
Нині Марія Бурмака – професор у Київського національного університету імені Т.Шевченка, вона багато спілкується зі студентами. Чому сама мисткиня дуже рада, бо українська молодь вселяє в неї оптимізм.
– Мої батьки були викладачами, батько – професором філософії, тож моменти викладацької роботи я розуміла завжди. В останні роки життя мого батька я почала викладати. Ще раніше захистила дисертацію у Київському національному університеті, вона стосувалась телевізійного виробництва і початків розвитку українського новітнього телебачення. Я сама була частою гостею телевізійних програм, сама почала працювати на телебаченні, тож у науковій роботі я просто узагальнила свій досвід “з обох сторін барикад”. Університет запросив мене до викладання, я погодилась і не шкодую, хоч це і забирає багато часу. Натомість матеріальна винагорода за цю роботу просто мізерна. Я спілкуюсь із молодими людьми і, чесно кажучи, це все вселяє в мене оптимізм. Вони неймовірні. Цікавляться всім новим, вбирають у себе нові знання, слухають мої поради… Це неймовірне відчуття – зустрічати своїх студентів, а ще більше, колишніх студентів, на різноманітних культурних подіях. Потім дискутувати. Або читати у Фейсбуці подяки від студентів за те, що я їх зорієнтувала у тому, куди піти, що побачити. Чесно скажу, я просто закохана у викладацьку роботу. І мало що порівняється із задоволенням спостерігати за успіхами своїх студентів.
Загальновідомий факт, що у наш час багато відомих особистостей, які займаються громадською діяльністю, є активними, освіченими, яких люблять і поважають, рвуться в політику. Декому, можливо, і невтямки: чому Бурмака, яка наприкінці 2014 року навіть увійшла до топ-100 найвпливовіших жінок України за версією одного з журналів, ще не знаходиться у якомусь посадовому кріслі? Але сама артистка не планує поки що нікуди балотуватися.
– Я поки не бачу себе в політиці, але моя творчість має неабиякий вплив на людей і це теж має велике значення для формування суспільної думки.
Про президентські перспективи зірок шоу-бізнесу в Україні Марія Бурмака теж має свою думку. Вона вважає, що кожен громадянин може обирати і може бути обраним.
– Чому Святослав Вакарчук, Володимир Зеленський чи навіть Іво Бобул мають бути виключенням? А якщо серйозно, то програму будь-якого кандитата на пост президента я буду читати уважно. Як людина, яка читала величезну кількість літератури про різноманітні маніпуляції, в тому числі й політичні, я, звісно, буду також оцінювати і красу гри. “Велика Шахівниця” Збігнєва Бжезинського – одна з улюблених книг.
Але поки що кандидати-шоумени – це лише розмови, здогадки і пожива для інтернет-гумористів. А ось творчі плани Бурмаки – цілком серйозна штука. Нині вона разом із прекрасними музикантами групи Gypsy Lyre активно концертує в Україні. На серпень і вересень графік уже розписаний. Також, цієї осені Марія Бурмака планує візит до США.
– Приїду я сама, без музикантів. Мають бути концерти, зокрема на одному з них, пам’яті Олени Теліги, буду співати декілька пісень на її вірші. Так само зараз йдуть переговори про виступ із дитячою програмою. Тож, сподіваюсь, побачимось!
Топ-5 місць в Україні, які потрібно відвідати кожному, від Марії Бурмаки
Київ. Декілька днів просто ходити вулицями, узвозами, урочищами і горами. “Горбатий Київ”, – казала моя покійна мама. Унікальне місто, яке треба відчути кожною клітиною. І Хрещатик, і Поділ, і Видубецький монастир, і Татарка, і Пріорка… Я би показала місто із задоволенням.
Львів. Тут слово справжнім львів’янам, але це місто теж назавжди в серці.
Івано-Франківськ. Оце відчуття Австо-Угорщини в повітрі… Запах справжньої кави та унікальна можливість зустріти Юрія Андруховича просто на вулиці!
Харків. Мій рідний. Сумська, пам’ятник Шевченка, скульптора Манізера, перший радянський хмарочос Держпром, архітектура конструктивізму, місця, де формувалась філософія улюбленого мною Григорія Савича Сковороди…
Луцьк. Замок Любарта… Це дух середньовіччя, це особливий характер. Ну, і це та сама “волинь синьоока”, про яку стільки віршів і пісень.
Марія Бурмака вдячна долі:
…за те, що все життя реалізовую свої музичні ідеї. Не підстроююсь ні під кого. Що цікава своїм слухачам, а на концертах повні зали. Що є ще багато ідей і я не відчуваю себе “в минулому”, що чую, як діти співають моїх пісень…
в особистому
…що до останнього була поряд із моїми батьками і вони раділи, що я, їхня дочка. Що вони пишались мною. Що в мене прекрасна донька. Що маю багато справжніх друзів і в Америці, і, зокрема, також в Чикаго. І що є натхнення.
Я не можу цим керувати. На мою думку, це Боже провидіння, і воно мене, на щастя, не залишає.