В українській музичній спільноті про нього говорять вже кілька років. Навесні цього року репер OTOY (справжнє ім’я – В’ячеслав Дрофа) планував видати довгоочікуваний повноформатний альбом, але не так сталося, як гадалося.
Замість цього ми отримали “воєнний” EP “Околофронт”. Про події, які лягли в основу тієї роботи, про свій зв’язок із полком “Азов” і культурну цінність своєї творчості музикант розповів Ксенії Івась в ефірі “Вікенду нової української музики” на Радіо “Промінь”.
– Крутий українець В’ячеслав Дрофа! Славо, як твої справи?
– Добре. Ти сказала, що я крутий українець, а ти знаєш, що в школі мене називали циганчам? Я любив засмагати на сонечку, коли грядки сапаєш, сонечко припікає, засмага швидко липне. Ще і з моїми бровами та вусами, які почали, здається, роки в чотири рости – ну циганча!
– Вітаю тебе з виходом ЕР “Околофронт”. Кожна пісня – це окрема історія.
– Це чотири забіги на складну дистанцію. Чотири граничні стани, які я почав переживати з початку війни, – по суті те, що зі мною відбувається. Перетин цивільного життя з військовим. Переживання, ненависть, бажання вбивати, бажання перемагати. Це все міксується з депресивним настроєм. Коли ти сидиш – навколо тебе розгортається якийсь фаталізм. А потім – та ні, нормально, Херсон завтра візьмем.
– У тебе є пісня, яку ти присвятив братові, який зник у Маріуполі.
– 16 квітня він зник безвісти. Доступу до “Азовсталі” ми зараз не маємо. Є певні домовленості з рашистською стороною, що ми будемо забирати звідти тіла. Це єдиний спосіб дізнатися про зниклих. Змінити їхній статус на “загиблий”. Червоний Хрест ще займається пошуком полонених у СІЗО Росії, так званих “ДНР” і “ЛНР”. Процес триває. Ми багато хлопців шукаємо, але я не можу сказати, що є певні результати. Велика кількість тіл є під завалами “Азовсталі”. Завали не розбирають і нас не пускають.
– У відеопроєкті “Артилерія” ти передавав на зберігання в “Мастерскую” (лейбл і продюсерський центр Івана Дорна, – прим. ред.) свій диск із невиданими піснями.
– Знаєш, я раніше сильно боявся смерті. Пив пігулочки, щоб серце не стало. Хоча в мене ніколи проблем із серцем не було. А потім такий – ну, камон! Я можу просто піти у кіно і “гуфнусь”. Я зрозумів, що та культурна цінність, яку хочу доносити своєю творчістю, переважає цінність мого життя.
Коли до тебе приходить усвідомлення, що ідеологія, твоя творчість, яка насичує тебе, надихає прокидатися і робити щось нове. Все це стоїть вище за твоє особисте життя. Не залишуся в живих я – залишиться моя творчість. А “Мастерская” – це мої хороші друзі, ми любимо одне одного усім серденьком, тому я подумав – нехай буде такий варіант.
– Ти вступив до руху опору ССО. Чому саме туди?
– Зараз я працюю як військовослужбовець у патронатній службі полку “Азов”. Чому туди? Коли дружина мого брата відчула потребу в коштах та у пошуках житла, я вирішив допомогти. Вдалося зібрати кошти, і я почав цікавитися – це поодинокий випадок чи таких людей багато? Коли зникає боєць, починаються проблеми із зарплатами, і жінки залишаються без коштів. Немає тіла – немає підтвердження ні його загибелі, ні перебування в полоні.
Зрозумів, що таких людей багато. І заснував ініціативу AGOV. Вона покликана захистити рідних захисників Маріуполя.
Що є головним для українського бійця? Це безпека його сім’ї. Коли ти розумієш, що твоя дружина, діти, мати чекають тебе вдома в теплі та готові тебе реабілітувати – морально чи фізично – ти йдеш у бій. Ми почали всю цю історію як волонтерську, а потім я приєднався до патронатної служби і зараз ми займаємося усім спектром, що пов’язаний з ідентифікацією тіл бійців, пошуком, обміном полонених, підтримкою поранених.
Це мій обов’язок. Розумію, що міг би піти на передову, але окрім тих навичок, що маю, я ще й маю якийсь страх. Маю медійний вплив – і не скористатися цим було б дивно. Менше б було від мене користі. Зараз ми вже майже на мільйон гривень допомогли сім’ям “Азова”.
– Які завдання виконуєш саме ти?
– Окрім AGOVу як соціальної ініціативи – це організація церемоній прощання, поховань бійців. Супровід сімей, батьків на ідентифікацію тіл. Подання кримінальних справ за вбивство їхньої дитини особами, які незаконно перетнули кордон України. Різні історії.
– У минулому житті ти ще займався дизайном.
– Й досі займаюся. Міксую зараз три поля. Я нещодавно потрапив до лікарні з діагнозом “спазми судин мозку”. У Львові відчув себе погано, викликав швидку, а коли повернувся до Києва, лікарі поставили діагноз та порадили більше спати, кохатися, приймати антидепресанти і трохи розвантажитися. Намагаюся виконувати ці поради.
– Що з творчістю?
– Буду видавати ще два сингли. Один має назву “Червоніє сонце”. А другий – з київським музикантом Андрієм Бармалієм – називається “Відчай”. А ще буде пісня про дуальну єдність. Є єдність нашого народу, а є єдність, коли ти продаєш броніки з ресор і тобі пофіг, помре чи ні чувак на фронті.
І буде альбом, який мав вийти у квітні – “Темна”. Він записаний з монахами, у ньому буде 23 треки. Це не етно, це сучасна музика. Друзі казали, що я прям Каньє! Але ні, я роблю українську, не шароварну музику. Думаю, вам зайде. Ми шукали нового звучання. Мені самому цікаво, як люди на цей альбом відреагують.
– Ви знімали звуки живих інструментів та робили з цього семпли?
– Вважаю, що артист, коли переходить з електронного на аналогове звучання, – це його етап дорослішання. Круто писати все на синтезаторах, але коли ти береш до рук ліру, гладиш її, торкаєшся її відполірованого дерева – це мммм…
