До 202-ої річниці від Дня народження знаменитого косівського гончара Олекси Бахматюка (1820 – 1882), одного з найяскравіших особистостей м. Косова ХІХ ст.
Гуцульське народне мистецтво розвивали серед казкової природи південно-східної частини Українських Карпат – у верхів’ях річок Тиси, Сучави, Білого і Чорного Черемоша, Прута та Бистриці. Чудова природа Карпат була різким контрастом до нужденного життя українських гуцулів у минулому. Тривалі роки вони зазнавали важкого соціального та національного гніту угорських, австрійських, польських, чеських і місцевих українських панів. Віковічна боротьба простих людей знаходила свій вияв не лише в збройних виступах, але й проявлялася в збереженні мови, звичаїв, традицій у народному мистецтві – збереженні місцевої культури, яка була складовою і неодмінною частиною всієї української культури. Відомий дослідник гуцульської народної кераміки Д. Гоберман писав: “Якщо би гуцульський керамічний розпис залишився у сфері чисто декоративних форм, то й тоді інтерес до нього був би винятково великий. Насправді зміст його набагато ширший, і ми тепер підходимо до того, що складає основну цінність розпису, і в низці явищ народної творчості підносить його на недосяжну висоту. Йдеться про образотворчий бік цього мистецтва, про сюжетні композиції, що показують живу природу, людину в навколишньому середовищі, її діяльність і складний реальний світ, показаний так, як це малюється в уяві сільського художника – гончара”. Ці слова певною мірою стосуються творів Олекси Бахматюка. Він не започаткував гуцульського гончарства, як про це пишуть окремі дослідники минулого, а геніально розвинув надбання гуцульської народної кераміки своїх попередників, зробив значний внесок у скарбницю народного мистецтва.
Олекса Бахматюк народився 10 грудня 1820 року у Косові в родині гончара Петра Бахматника, який 1820 р. прибув до Косова з центральних областей України. Тут Петро одружився з Анною Ситнік (у парафіяльних книгах записана як Бахмінська, а не як Бахматник) і дістав за жінкою землю в 180 сажнів. Його прізвище постійно зазнавало змін: то вони Бахматники, то, коли Олексі довелося підписувати власні кахлі на продаж, прізвище видозмінюється на “Бахміцький”, “Бахметник”. Оскільки Петро Бахматник робив лише “простий”, поливаний посуд, а побілкування, ритування й малювання кольоровими глинами та поливами не робив, то сина Олексу скерував на практику в Москалівку (Косів) до Михайла Барановського (Баранюка) – талановитого гончара.
Після смерті батька (1851) Олекса починає самостійне гончарювання. У декоруванні посуду та кахель йому допомагали дві дочки: Анна і Розалія. У музеї ім. Дзєдушицьких (В. Дзєдушицький (1825 – 1899) – засновник Львівського етнографічного музею) зберігається кахельна піч, яку виконали О. Бахматюк і його доньки у 1877 – 1878 рр. Спереду печі є напис “Aleksander Bachmiski Pan Miester od Roboty Garncarskiej Robiten Piec z Kosowa 1878” (“Олександр Бахмінський, майстер-гончар з Косова, робив цю піч 1878”). У нижній частині печі є кахля, декорована сюжетним малюнком “Гуцул-орач” з орфографічно неточним написом: “Rozalia curka Bachmisk Oykszanda (Aleksandra) risowaa z skoszowa” (пол. Розалія, донька Бахматюка Олександра, малювала з Косова). Часто виникало питання, що стало причиною більшої популярності О. Бахматюка від не менш талановитого косівського гончара Михайла Баранюка. Чому в пам’яті людей він став “aere perennins” (неперевершеним)? В останній документальній згадці про О. Бахматюка, точніше в некролозі зазначено “У Косові забрала смерть Бахмінського, русина, великих здібностей і широкої слави людину, котрого некрологи з’являються тепер і в заграничних часописах. Була це людина селянського роду, без освіти, косівський гуцул. Виробляв він як самоук-гончар горщики, дзбанки, миски, що були творами мистецтва. Всіх зачаровували його малюнки своєю ніжною простотою і наївністю, захоплювали виконанням, фантазією і колоритом. Почали говорити про його талант, про геніальність, почали купувати, хтось придбав у косівського гончара пару глиняних ліхтарів (свічників), завіз до Парижа. Один архикнязь, будучи в Галичині, побачив їх і купив собі пару, а митець набув через теє широку славу і маєток, бо його вироби почали дуже дорожчати й дійшли до ціни нечуваної. Вже тоді став він гордим, але напрямок фантазії і спосіб творення не змінився. Цікаве й незвичне було життя цього самородного таланту, а може й генія”.
Незважаючи на таку популярність, життя майстра, як і інших гончарів, було нелегким. Незвичайно трудомісткі вироби продавав за безцінь, давалася взнаки конкурентна боротьба серед ремісників. Майстри трималися відособлено, користуючись тільки допомогою членів сім’ї, не тримали учнів (челядників), які, засвоївши прийоми майстра, могли у будь-який час відокремитися і стати конкурентами. Народна думка робила з О. Бахматюка мудреця, який “все вмів”, а заздрісники говорили, що він є “середньовічним алхіміком”, який приховує на людях свою мудрість. Тому в Бахматюка не залишилося послідовників, яких він навчив. Українська читанка, видана у Львові 1913 р., пише: “…була то його тайна, а тайна та пішла з ним у могилу”.
Своїм небуденним талантом і сміливим новаторством він швидко посів провідне становище серед гончарів. Ім’я О. Бахматюка ще при житті було популярним не тільки серед гуцулів, а й за межами краю (виставка 1873 р., Відень). Орнаментика цього майстра мала великий вплив на розвиток виробництва вжиткової кераміки в Галичині, особливо після 1877р., коли оригінальні вироби О. Бахматюка та М. Баранюка демонструвалися на львівській виставці та отримали високі звання “медалі заслуги” не тільки місцевих, а й зарубіжних фахівців. На етнографічній виставці в Коломиї 1880 р. О. Бахматюк експонує миски, полумиски, ліхтарі (свічники), куманці, макітри, баранці з горщиками на спині для квітів, грубку та кахельну піч. На виставці побував цісар Австро-Угорщини Франц Йосиф І, який відзначив роботи О. Бахматюка золотою медаллю та грошовою нагородою.
Частину творів було закуплено, зараз вони зберігаються у музеї Шльосс Кіттзи (Австрія). Залишився невеликий портретний опис гончара О. Бахматюка та штрих до його праці. Сучасники розповідають, що він був малого зросту, непоказний зовні, скромно одягнений. Серед косівських гончарів користувався повагою і багато років очолював гончарний цех. До роботи він брався весело, тримаючи коротку гуцульську люлечку в устах. Розмовляв голосно, на самоті любив вголос роздумувати: “Що то таке буде? – запитував себе і відповідав: може заєць, може квітка, а може, які взори?…”.
Для відродження і вдосконалення “домашніх промислів”, у тому числі й художніх, у Галичині від середини 1870-х рр. було затверджено урядову програму поширення фахової освіти, створення мережі шкіл і фабрик ужиткової кераміки. Зазначимо, що протягом 1877 – 1890 рр. у Галичині ці заклади були єдиними, де в промисловому виробництві використовувалися народні українські (гуцульські) мотиви. Важливими подіями в мистецькому житті Галичини стала виставка художнього будівельного промислу у Львові (1892), на якій особливий успіх мала кераміка Львова, Коломиї, Товстого, виконана в народному стилі. Успіх виставки 1894 р. призвів до того, що народний стиль починає поширюватися на всі галузі професійного мистецтва Галичини…
Коломийська гончарна школа (1876 – 1914) була однією із важливих шкіл керамічного мистецтва, традиціями оперта на гуцульську народну кераміку, знану на той час у всьому світі через твори О. Бахматюка. Велику роль у всеохопному поширенні українських народних традицій (зокрема гуцульських) на професійне мистецтво Галичини кінця ХІХ ст. відіграла всесвітня виставка в Парижі 1900 р. У групі керамічних виробів справжній успіх здобула Коломийська гончарна школа. В основу декору коломийських виробів було закладено традиції О. Бахматюка. У першій половині ХІХ ст. спостерігається значний розвиток нової техніки декорування керамічних виробів – техніки ритування, або графічного писання на глиняному посуді та кахлях. Завдяки техніці ритування виробництво кахель набрало великого розмаху. Кахлі ввійшли в селянський побут на Гуцульщині та Покутті як улюблена окраса хати.
Олекса Бахматюк розвинув індивідуальний спосіб декорування виробів, так званим “побілкуванням”. Ця техніка ґрунтується на повному покритті посуду тонким шаром білої глини, яка після випалення зберігає свій колір. На сухому побілкованому посуді писаком гравірують (пишуть) контур орнаменту так, щоби повністю зібрати в цих побілку. Тому на білому тлі створюють контурний рисунок кольору випаленої глини. Після гравірування орнамент розмальовують фарбами різного кольору, поливають і випалюють. Керамічні вироби О. Бахматюка і побутового, і декоративного призначення відзначаються формами та гармонією декору. Серед різних видів форм його творів нема жодного зразка, який би був точною копією попереднього, що свідчить про творчий метод його праці.
Феномен творчості О. Бахматюка зумовлений вільним інтерпретуванням досягнень косівської іконографії в різних побутових сценах, у сакральних і геральдичних мотивах, збагачених і доповнених розмаїтими декоративними нюансами, створеними характерною для Косова трикольоровою гамою: зеленою, жовтою і коричневою на білому тлі технікою ритованого розпису. Обдарований невичерпною фантазією, О. Бахматюк звертався до найрізноманітніших тем: зображення землеробів, гончарів, ткачів, пастухів, вівчарів, цигана з ведмедем, опришка з топірцем, сцени полювання на вовка, сцени частування в корчмі, музики, жандарми, вершники, сцени з жовнірського життя, муштри тощо. Найхарактернішим для малюнка О. Бахматюка було наростання динамічної напруги, яка надавала неповторного вигляду його сюжетним малюнкам, що зображали сцени з гуцульського життя. Як у жодного іншого майстра, композиції його малюнків створені на матеріалі реальної дійсності, достовірно відтворено типаж костюма та етнографічні деталі.
Особливість манери О. Бахматюка — певний вироблений канон у зображенні людей. Для О. Бахматюка характерний і насичений “бароковий” орнамент розпису; вільні, дещо розмашисті рухи рук, гілля величезних рогів у тварин, завитки рослинних мотивів, що композиційно підтримується соковитими кольоровими плямами та патьоками фарби. Створюючи кольорові ефекти, майстер вдається до різних декоративних засобів: рудою глинкою він акцентує силуети коней. Ноги коней, уникаючи одноманітності, робить різнобарвними; крапками заповнює пояси та інші неширокі смуги; площини з “ільчастим” письмом покриває густою зеленою фарбою; ритмічно чергує кольорові “смуги” і “плями”; створюючи потрібні акценти й нюанси, залишає необхідні просвіти світла — білі незарисовані площини. Усе це надавало малюнкам чіткості, виразності, контрастності, приводило орнамент у відповідність із формою посудини.
Творчість Бахматюка – це класика гуцульської народної кераміки, життєдайне джерело для вивчення глибин народних традицій. Але кераміка Гуцульщини належить не тільки минулому — це живе мистецтво наших днів. Унікальна спадщина творів мистця гуцульської кераміки вже давно стала школою для сучасних майстрів з різних видів декоративно-прикладного мистецтва. Твори Олекси Бахматюка зберігаються в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського, Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини, у музеях Києва, Львова, Івано-Франківська, а також у багатьох приватних колекціях України та за кордоном.
Олекса Бахматюк — визначна особистість гончарного малярства Косівщини і Гуцульщини.
Людмила БОЄЧКО,
викладач Косівського училища прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ
