Пончики ( вель памушки – pączki ) Баби Стефи

Вона  пам’ятає, як гарно, затишно і  мирно жили українці – бойки в наших Карпатах.

Наша Бабця Стефа з села біля Сянока, а зараз з Кашуб на півночі Польщі.

Пончики ( вель памушки – pączki ) Баби Стефи

Народилась третьою дитиною в  Марії, а першою в  Петра, бо коли  молоденька Марійка залишилась вдовою з двома синочками, з нею одружився молодший брат її чоловіка. І так у Володимира і Іванка появилася сестричка Стефця.

Тут історія непроста, бо вона для всіх Стефа. Охрещена Іванкою. Записана Івоною. Доля наплутала молоденькому життю вже на початку дороги.

Коли Петро і Катерина понесли в церкву свою донечку, з наміром дати їй на хресті – Стефанія, зустріли там своїх сусідів, які також принесли охрестити свою доню – Іванку. Священник переплутав дівчаток. Стефця стала Іванкою. Воля Божа, але, якщо в  хаті Петра і Марії був  уже Іванко, батьки  дальше звали дівчинку Стефцею.

На жаль, не знаю, як склалася ця справа в хаті Іванки-Стефці, бо виселення розірвало всі зв’язки…воно взагалі то, розірвало все…

У 1947 році нашій Стефці було 7 років. Вона пам’ятає цей жахливий квітень. Пам’ятає, як її  з зеленої полонини за хатою, з рідної землі вирвали з корінням. Дослівно вирвали. Вона йшла додому з сусіднього села. Недалечко було. Підстрибувала, збирала квіти, співала веснянок. Не поспішала, бо мати чекала її щойно після обіду.

Та якось дивно було навкруги. Природа завмерла. Птахи не співали, бджоли не бриніли. Но як це так? Чому? “Весна прийшла! Радійте діти….ідіть у поле, у садок…”

З їхнього села шаленим бігом наближався якийсь вуйко. Вона його не боялася. Вона перелякалася не тим хто він, але тим який він став … Ніколи не бачила такого лиця. Тоді уперше побачила божевільний страх на лиці дорослого, чесного і мирного вуйка. Дорослі не бояться навіть вовків,  то чого ж боїться той старий вуйко? – подумала, але не встигла запитати.

Втікай, Стефцю, втікай! – почула вже за спиною .

Від кого? Де? Куди? Цього вже дівчинці не сказав. Отже, кинувши недозбираний букетик, почала втікати. До хати. До мами і татка.

У рідній домівці ворожі жовніри все навколо палили. Бігла до мами, ще метрів 30…не добігла. Солдат вирвав малу за ногу і розмахуючи нею над величезним полум’ям кричав, гарчав, гавкав незрозумілою мовою.

Вона не пам’ятає страху – вона до сьогодні пам’ятає материний крик.

Божим чудом вдалося батькам випросити свою донечку з рук цього сатани.

Ніхто не наважився більше протистояти нелюдам.

Виселення – гарне слово з подвоєним “н”, таке м’яке, милозвучне. А крає серце і розриває душу.

Геноцид – ось що сталося весною 1947 року в наших Карпатах.

Люди, які нікому злого слова…бо це гріх. Люди, які крихту хліба з землі з молитвою підносили. Люди, які до порога не без Бога. Люди. Взяли, що взяли і поїхали. Ні, не поїхали! Їх повезли незнаним шляхом, у вагоні з бидлятами, світ за очі. І спалили їхній рай на землі. Рай, який мав би бути раєм ще й внуків, моїх внуків.

Далека північ Польщі була задалека на це, що б будь хто із них про неї чув, або бачив, чи знав. Правда, були і такі, хто в Гамериці був і повернув, бо це для бойка – байка, ось поїхав і приїхав, і бон-бонів дітям привіз, але тутка ніхто не був і не чув.

Батько Марії, Михайло, виїхав до Америки ще до війни. Роками присилав листи, в яких обіцяв взяти до себе всіх. Баба Стефці не дочекавшись поїхала по свого газду і привезла його додому, в гори. Та Михайло вже не знайшов собі місця серед лісів зелених і крижаних річок. Його манив світ великий, кликало місто за океаном. Забрав сина і знов поїхав. Знов писав, що всіх заберуть до себе… Справа була надійною, бо Баба Єва і її дочки Марія і Катерина отримали документи, які підтверджували їхнє американське громадянство…. воно теж передалося  дітям: Влодку, Івану і Іванці-Стефці.

В Америці теж (напевно в Нью-Йорку) ще до війни оселився брат Петра, також Михайло. І цей бажав взяти за океан своїх найрідніших.

Та дорогу до Америки їм всім перетнула Акція Вісла.

Петро, Марія, Влодко, Іван і Стефця-Іванка потрапили до села, біля маленького містечка, яке біля більшого, котре біля найбільшого на півночі Польщі, над Морем Балтійським, – про що невдовзі всі вони дізналися і заплакали. Де гори Карпати, а де Балтик.

Село на щастя….! Як тут можна вжити слово Щастя???

…ще раз:

Село розташоване на горбочках. Якщо відповідньо перехилиш голову і глянеш на смереки на пагорбі, і – як дуже-дуже схочеш- то так якби, на мить, но на дві секунди навіть, можна подумати “Отам за горою”!

До 1947 року в селі жили німці, поляки і кашуби. Українців поселено в хатах, котрі покинули їхні власники, старих будинках, понищених війною, розкрадених до пустих мурів.

В селі 24 хати. У п’ять із них поселено 7 українських сімей з 4-ох різних регіонів: Бойківщини, Лемківщини, Надсяння і Холмщини. Ось таку мозайку культур створено штучно під божим небом. Горезвисні puzzle склала їм Доля і сміялася :

–  Живіть і працюйте на цих піщаних землях, забудьте про своє, бо воно вже не вернеться, – сказала ця відьма і майнула шукати наступні кубики до своєї ж гри у пацьорки.

Петро не хотів вживатися в цю землю. Вона йому чужою була і не рідною. Він не зголошувався в уряді, щоб отримати свій-не-свій пайок землі. Спочатку взяв тільки клаптик городу, щоб дітям було…до осені, до наступного року. В його голові все сидів план повернення додому, або виїзду до Америки. Таку ж можливість мала його жінка і діти, а він думав все зробити, щоб поїхати з ними.

Сусіди- українці отримали як такий задовільний кавалок землі. Вже її освоювали і називали, створюючи ілюзію свого місця на землі. Вже було Василеве поле, сіножать Данила, Славкова гірка…, а Петро все шукав шляху виходу “з неволі єгипетської”.

Програв, чи то з часом чи з владою. Чи то знов Доля затанцювала з ним польку?

Марія отримала згоду виїхати до Америки зі своїми неповнолітніми дітьми у 1949 році. У лютому того ж року найстарший, Влодко, закінчив 18 років, і соціалістична влада держави вирішила, що він вже не мамин! І мамине американське громадянство його не охороняє. Його місце у Польщі! Марія рішила лишитися у Польщі з сином і зреклася американського паспорту.

Закрутилося, заплутало життя. Відлетіли журавлі, залишились в неволі люди, заспівала Доля:

–  Ой , три шляхи широкії…а ні один не веде додому.

Петру і сім’ї місце на землі вказано. Ось воно. Кашуби. Село ваше. Всім їм довелося тяжко  працювати. Землі нічим було обробляти, нічим засіяти, а як вже виросло, нічим зібрати. Та вони не нарікали, навчилися, щоб розраховувати тільки на себе і працю своїх рук. Сусіди з кожним днем більш добряче дивились на новоприбулих. Тяжку, чесну працю шанують всюди і повсюду. Отже, вона давала сім’ї не тільки гарантію виживання, а ще й шану навколішнього середовища.

Хтось позичив  українцям коня. Інший мішок жита, кошик картоплі. Сусідки час-від-часу принесли молока дітям.

– Dzień dobry.

– Доброго ранку.

– Tschuss!

– Do uzdrzeni!

Село мозайка, неначе писанка село, чуже …вже їх приобрело.

А що у Стефці? Працювала як татко казав, слухняна і чемна зростала. Прийшов час піти в школу, бо вже засиділися тут. Треба було і документи на польську мову оформити. Тоді саме Стефця-Іванка залишилася Івоною. Польський урядовець вирішив, що у Польщі Іванок не буває, а вже Івони дозволені законом.

Смійся Доленько моя, а я ще затанцюю!

Де тут пампушки? Будуть…

Жителі цього маленького села пережили війну, страх і численні смерті. Повернення, переселення і вигнання теж були хлібом багатьох. То ж хоча на початку обережно, але ж все таки якісь павутиння почали їх всіх з собою в’язати. Кого міцніше, кого ледь чіпали, проте нікого не залишали осторонь. Превелика спадщина і культурне піднесення українців направду вражало місцевих. Зустрічі (четвертої частини села), сімейні свята, релігійні святкування, працьовитість, життєва мудрість і лагідність, а також (не чаруймося) пироги (вареники) і гречаники з’єднували до них  тутешніх.

Хоча на початку, коли корінні мешканці заходили в хату українця, то наші жінки ховали перед ними стільниці, бо ті  сміялися, говорячи: “Українці ніц, тилько картоплю з тістом їдять”. Першими попробували і полюбили пироги (вареники) діти. Прибігали до української хати, як тільки почули характерний запах, і не виходили, поки не наїлися того “тіста міт картопфель”.

Щоденне життя йшло своїми коліями. Діти пішли в школу, почали вчитися польської мови, Влодко, а потім Іван мусили відслужити своє в армії. Помагали батькам на господарстві.

Стефка – молоденька, кучерява дівчинка з усіма працювала і всіх вміла розвеселити. Дуже швидко договорилася і заприятелювала з сільськими дівчатами. Найщирішими подружками Стефці були дівчата німкині: Маргарет, Аннелора, Мері, Гізеля, Марихен, Агнес, Катрін і Трудка. Не один раз ставали Стефці в пригоді, помагали пошити сукню, дарували панчішки, а навіть туфельки. Батьки всіх тяжко працюючи, тішилися, що діти віднайшлися в скрутній післявоєнній дійсності. Люди повертали до життя, світ заспокоювався. Доля приснула на призьбі.

В 1960-тих роках молоде покоління починало закладати свої сім’ї. Молоді родини дружили, запрошувалися на різні свята. Дівчата почали вчитися куховарити по-новому. Крім обов’язкових пирогів на столі у Стефці, вже пані Стефанії( в 1961 році вийшла  заміж за Івана, єдину дитину  Катерини і Дмитра родом з-під Перемишля, виселених теж до цього ж села), появлялися різні страви м’ясні, риба і багато різного солодкого тіста. Бо треба вам знати, що німці (ті “наші”, тутешні, за інших не скажу)  обожнювали каву і солодке! Для них могло б тільки це бути на столі. Навіть на Свят Вечорі  спочатку в них теж була тільки кава і солодкі булочки, а головне святкування відбувалося у перший день Різдвяних Свят. Не так як в українців, у яких на Свят Вечорі столи навіть у скрутні часи пишалися різноманітністю страв.

Інтеграція людей найкраще виходить при спільному столі.

Кожна молода господиня робила і варила по свойому, але до своїх страв додавала це, що до вподоби гостям. Дівчата  поєднували свої кулінарні світи.

І так появилися пампушки.

Солодкі кулькі з начинкою, посипані цукровою пудрою або политі цукровою глязурою. Їх любили всі. Вони асоціювалися з достатком. Купити їх можна було лише в місті при нагоді виїздів за справами. Сільськими дітьми того часу так само омріяні як морозиво, з цією ж різницею, що пампушка мама могла час-від-часу дитині до села привезти.

Молоді мами повишукували і перевірили багато рецептів на пампушки. Вони стали чи не обов’язковими у кожному святковому мені. Но і як думаєте? Чиї пампухи стали найкращими? Хто пончикова королева?

Стефка!

“Понч(и)ки бабці Стефки це вже назва власна цього кулінарного майстерштику. Великі, пухнасті, запашні, без зайвої олії і з найсмачнішою начинкою – ягодами з лісу. Подружки швидко перестали їх пекти, жодні бо пампушки не могли рівнятися з Стефчиними пампухами. А Стефка смажила їх десятками.

Запрошення “до Стефки на пончкі” не відкидав ніхто, а не запрошені, терпеливо ждали свою чергу. Кожен гість, на прощання вимагав ще пончиків для своїх дітей.

Кінцівка 1970 років навела смуток і знов знищила як-таку рівновагу у суспільному житті села. Майже всі молоденькі сім’ї німецького походження, чи то добровільно, чи ні, чи то у пошуках кращого життя виїхали до Німеччини. Цей масовий виїзд організувався державою і був наглим і неочікуваним. Виїхала Маргрет з мамою, чоловіком і дітьми, Емількою і Даріюсом. Виїхали Мері і Макс з донями Іреною і Маженою. Виїхали теж Марихен і Юрек з дітьми. Виїхала Агнес. Виїхали сестри Катрін і Трудка. Жах. З такого малого села стільки людей.

Стефка і Іван пережили ці прощання як своє друге виселення. Тільки на цей раз вони лишилися, а друзів вже не було.

Щойно у 1980 роках друзі почали несміливо навідуватися до свого старого села. Оскільки не було тут вже їхніх родичів, бо всі ж виїхали, то їхні шляхи завжди вели до хати улюблених друзів: Стефкі і Івана.  Вони зізнавалися, що ніколи б не підняли такого рішення вдруге. Якби в них була змога, то повертали би до своїх хат хоч би пішки…але у хатах вже були нові власники. Повертати не було куди.

Тільки до Стефкі на пончики! Знов ожила хата споминами багата. Приїжджали давні друзі. Привозили своїх дітей, які почали дружити зі Стефчиними дітьми. А опісля і ті діти привозили своїх. Завжди на них тут чекало і все ще жде тепле ліжко, обід і пончкі. Наймолодшому сьогодні 31 рік і він все ще приїжджає на пончики до “танте Люлі-люлі” (так йому до сну співала Стефка, коли малий лишався в них на довше).

Не одна особа і не один раз просила рецепт тих пампушків. Хто бажав, отримував.

Та кажу вам і повторювати буду усім і усюди, на всі чотири сторони світу, а слова мої підтвердити і правду слів моїх посвідчити можуть численні, численні люди, в Польщі, Німеччині, Франції і Україні; в тому і моя сестричка Аліна, якій навіть сирник віденьський виходить як з реклами та Ірина з Жовкви, до котрої їздиться хоча би тому, щоб хлібчика знаменитого поїсти; а і Маргерита, власниця ресторану у Кашубській країні в якому то:  що не їш – то свято… отже, всі вони посвідчити можуть (питайте, як знаєте) що:
Нікому і ніколи ще, такі пампухи, пончики чи теж пончки не вдалися, не вийшли, не виросли…такі великі, кругленькі, запашні і смачненькі і без зайвого жиру і…майже фіт! …а мені найкраще смакують або ще гарячі, ледве припорошені цукром, або на третій день до чорної, гарячої кави.

То ж з дозволу Стефанії-Іванки-Івони дарую вам цей рецепт .

Пончики ( вель памушки – pączki ) Баби Стефи

Пончики з ягодами баби Стефці 

Інгредієнти :

1 кг пшеничної муки,

100 г свіжих дріжджів,

9 ложок цукру,

1 ложка цукру до зачину з дріжджів,

1 пачка ванільного цукру,

4 яйця,

1 дрібка солі,

0,5 л. молока,

1 келишок спирту,

100 г м’якого  масла.

Чорні ягоди, які влітку назбираєш, засиплеш тільки цукром і закрутиш в банки, заваривши 15 хвилин, тепер відлий ретельно сік і вживай самісінькі ягоди

А тепер по черзі:

Дріжджі+  ½ склянки молока +1 л. цукру = замішати, припорошити ложкою муки і відставити у тепле місце, хай росте.

Цукор + яйця+ ванілія солідно  збити, додати спиртного і перемішати.

Муку всипати до миски, на краєчках посолити, добавити дріжджовий зачин, яєчну масу і перемішати, підливаючи теплим молоком. Як тісто стане однорідним, доливати розтоплене тепле масло.

Перемішувати… тісто , повинно відходити від руки.

Прикрити миску і залишити в теплому місці аж удвічі виросте. Коли воно вже само виходить з миски, то ви його беріть делікатно, поділіть на 4 частини і перекладайте на стільницю. Не мучіть його вже.

Відрізуйте шматочки пончика, розгорніть, покладіть всередину ягоди, заверніть і відкладайте на припорошений мукою рушничок.

Накінець прикрийте другим рушничком і втретє дайте їм  вирости.

Олії у каструлі повинно бути багато. Пампушки мають свобідно плавати і щоб було місце  перевернути їх “на спинку”.

Смажити вже обережно, на невеликому вогні, щоб смажилися, а не  спалювали!

Витягаючи, покласти спершу на паперовий рушник…, а потім вже можна припорошувати цукром і заїдатися. Смачного життя всім Вам!

Пончики ( вель памушки – pączki ) Баби Стефи