Лапшов Володимир, 46 років – підприємець, волонтер, Голова Громадської організації “NEW UKRAINIAN WAY”.
м. Вінниця
Як живе українська родина через 6 місяців після наступу Росії на Україну?
Про це нам розказала Антоніна Брояка – українська стипендіат програми Фулбрайта 2004-2005 року та її діти: син, 9-ти річний Максим, та донька, 15 річна Олександра, що зараз мешкають у місті Манхеттен, що в Канзасі.
45-річна Антоніна розповіла, що вранці 24 лютого її родину розбудили вибухи бомб, які впали біля їхнього будинку у Вінниці, місті на південному сході від столиці України – Києва.
Донька Антоніни, 15-річна Олександра (Саша) Лапшова зізнається: вони подумали, що це ДТП (аварія на дорозі) чи феєрверк, тому спочатку не звернули уваги на шум.
“Ми просто готувалися до школи, мама – до роботи”, – розповідає Саша, – коли мій батько вмикав телевізор, кожен канал говорив: “Війна починається, війна починається, війна починається”.
“Це виглядало як дурний жарт”, – казала Антоніна, – ми не могли повірити, що вони бомбили нас”.
Пізніше Антоніна дізналася, що російські війська знищили біля їхнього будинку радарну вежу, а також розбомбили деякі військові частини ЗСУ на околицях міста, де були великі склади боєприпасів.
Уже через декілька днів у родині Антоніни радилися, чи евакуюватися.
“Ми вирішили, що мені потрібно залишити все і просто поїхати, щоб захистити своїх дітей”, – розповіла Антоніна. А також родина вирішила евакуювати 82-річну сусідку, діти та онуки якої мешкають у Канаді.
Чоловік Антоніни, Володимир Лапшов, військовозобов’язаний, отже його у будь-який момент можуть призвати для захисту країни до лав ЗСУ. Він зумів відвезти їх у безпечне місце до польського кордону.
“Це був дуже важкий шлях, через великі міста (Хмельницький, Тернопіль, Львів) та десятки маленьких сіл до міста Шегині” – розповіла Антоніна. Міста хотіли захистити себе: облаштовували блок-пости на дорозі з великих бетонних блоків та копали окопи навколо міст, але це створювало затори на дорогах.
Антоніна розповіла, що дорога лише до Львова зайняла більше 24 годин через величезні затори та численні розтрощені автівки, які потрапляли в аварії на дорозі.
Це було небезпечно, тому що ви перебуваєте на відкритому просторі, де багато машин і людей, поруч увесь час рухаються колони військової техніки, а по містах, крізь які ми рухалися, було чути сирени повітряної тривоги. Ближче до кордону ми побачили велику чергу з автівок, що розтягнулася на 35 кілометрів, та тисячі іноземних студентів, які пересувалися пішки.
Важким випробуванням для родини був стан літньої сусідки Віри Іванівни: для неї така подорож була на межі її фізичних можливостей. Гіпертонія виявилась реальною загрозою. Ми вимушені були декілька разів зупинятися, з’їжджати з дороги та шукати лікарню, щоб допомогти нашій сусідці. А потім поверталися на дорогу і знову ставали в чергу. Одного разу через дуже високий тиск ми змушені були викликати швидку медичну допомогу.
Коли лікарі прибули, вони діагностували гіпертонічний криз і сказали, що її треба негайно доставити до лікарні.
Антоніна, розуміючи, що не може сусідку покинути в такому стані, їде з нею до лікарні. Швидко довезти літню жінку до лікарні у той час здавалося неможливим, коли тисячі машин та людей заполонили всю трасу. Тим паче, що водій швидкої сказав, що чоловіку з дітьми треба спробувати їхати одразу за машиною швидкої. Але він не впевнений, що їх пропустять усі ці тисячі машин…
Як згадував чоловік Антоніни Володимир: “Це була екстремальна подорож… дистанція між швидкою була мінімальна 2-2,5 метра, а ти, як каскадер, виконуєш трюк у фільмі “Місія неможлива”. Швидка вимкнула сирену та весь час рухалась зустрічною смугою зі швидкістю 75 миль на годину, а поруч йшли люди з валізами, та буквально у кількох метрах стояла черга з автівок”.
П’ятнадцять з половиною кілометрів до м. Мостиська ми пролетіли за 8 хвилин. Адреналін у цей момент був такий, що кров кипіла.
Діти витримали цю “гонку”, як згадував Володимир, але їм важко було зрозуміти, чому люди настільки агресивні, що кидалися на авто та намагалися його зупинити. Наша машина отримала декілька нових подряпин, вм’ятин та розбите дзеркало.
Через кілька годин нашу літню сусідку привели до тями, і вона була готова продовжити подорож.
Черга від лікарні до кордону була майже 16 кілометрів, і дочекатися її ми могли лише через декілька діб.
Нам дуже пощастило, що волонтери із міста Мостиська Львівської області зголосилися допомогти, довозили шкільними автобусами і власним транспортом до кордону.
Але так сталося, що саме нашій родини “пощастило”: військові зупинили колону за 6 кілометрів до кордону і сказали, що на пункті перетину вже зібралася багатотисячна черга і підвозити більше людей вони заборонили. Тому далі всі рухалися пішки, почав падати сніг, і люди розводили вогнища вздовж дороги, щоб зігрітися. Діти плакали, тому що деякі з них загубилися і не могли знайти своїх батьків, та й загалом психологічна напруга людей була неймовірною.
Уже вночі Антоніна, її діти та 82-річна сусідка пішки перейшли через кордон Польщі. У місті Перемишлі їх зустріли друзі, і з цього моменту почалась 9- годинна подорож до міста Барлінек, яке розташоване біля кордону з Німеччиною. Так настав етап життя у вигнані, але була впевненість, що на наші голови не прилетить снаряд чи російська ракета.
Люди в Польщі були дуже чуйними. Через декілька днів уся родина врешті-решт прилетіла з Європи до Чикаго.
Місто вітрів – ЧИКАГО привітно зустріло нову українську родину, друзі-українці, які мешкають у Long Grove, надали усе необхідне для того, щоб Антоніна та її малеча відчували себе комфортно.
Українська спільнота в Америці робить усе, щоб допомогти всім українцям незалежно, де вони перебувають. На день святого Патрика родина Антоніни навіть встигла прогулятися по даунтауну Чикаго та набережній озера Мічиган.
Антоніна, яка навчалася в K-State як стипендіат програми Фулбрайта, має ступінь доктора економіки сільського господарства, не звикла сидіти на місці, склавши руки. Вона активно займалася науковою діяльністю у Вінницькому Національному Аграрному Університеті, де займала посаду декана кафедри економіки, допоки російські солдати не вторглися в Україну. Антоніна розказала, що її зв’язок з Манхеттеном почався в 2004 році, коли вона була однією з 20 людей усього світу, які отримали грант Фулбрайта на проведення досліджень у США.
Тому, як тільки вона отримала повідомлення від своїх друзів з K-State Шаролін Джексон та Форест Чимлей, що вони готові надати допомогу її родині, Антоніна відповіла: “Буду щиро вдячна”.
“Під час програми Фулбрайта 2004-2005 року, я знайшла багато друзів”, – розповідає Антоніна.
Шаролін Джексон – фахівець із питань сім’ї та споживчих наук у K-State Research and Extension та її покійний чоловік Ларрі Джексон, який працював менеджером радіостанції KKSU-AM у K-State Research and Extension з 1994 по 2017 рік.
Ларрі Джексон помер 19 грудня після восьми років боротьби з раком кісткового мозку. Шаролін сказала, що Ларрі був би дуже радий, щоб родина Брояка жила в їхньому будинку. Вона дала Антоніні і ключ від машини Ларрі.
Брояка також дружила зі своїм радником, покійним професором KSU Баррі Флінчбо.
Антоніну разом із Олександрою та її сином, дев’ятирічним Максимом, друзі з Чикаго (Олег Головатюк та його дружина Наталія ) відвезли із Вітряного міста до Маленького Яблука. Вони прибули до Манхеттена, штату Канзас 19 березня.
Родина Брояк живуть з Шаролін Джексон і вже мають немалі досягнення. Антоніна як доцент та кандидат економічних наук ВНАУ змогла підтвердити свій професійний та науковий рівень. Її диплом швидко визнали і науковець отримала робоче місце на посаді професора економіки у K-State Ag.
Наукова діяльність Антоніни перейшла на новий рівень, вона встигла за 6 місяців, незважаючи на всі складнощі, написали багато наукових статей, взяти участь у декількох наукових конференціях, остання відбулась декілька тижнів тому у Sacramento – “62nd Annual Board of Delegates Meeting”, яку проводив U.S. Grains Council. А також як науковий консультант Антоніна почала співпрацю з USAD.
Восени почне діяти науковий проєкт співпраці K-State Ag, U.S. Grains Council та агарного міністерства Грузії, який розробила Антоніна. І саме вона буде представляти у Тбілісі найкращий економічний досвід та напрацювання K-State Ag, а також дозволить відкрити ринок Грузії для U.S. Grains Council.
Саша закінчила українське навчання в онлайн-режимі, вона є першокурсницею у східному кампусі Manhattan High School.
Дівчинка дуже задоволена, що почала своє навчання у High School, іноді каже, що після уроків навіть не має бажання повертатися додому, бо знайшла тут багато нових другів.
Вона каже, що американське шкільне навчання є “набагато легшим” та інтерактивнішим у порівнянні з її уроками в Україні, які мають більше книжок. Саша також є частиною хору MHS, вона розповіла, що любить співати і виграла багато українських співочих конкурсів.
Олександра продовжує свою співочу кар’єру; вже взяла участь у відборі до відомих на весь світ телевізійних шоу “Voice” та “America Idol”, це новий досвід та попереду ще одне шоу “America’s Got Talent”.
Дев’ятирічний Максим, або Макс, згадує, як він провів перший день третього класу в початковій школі Аманди Арнольд, і, незважаючи на те, що він не розмовляв англійською дуже добре, його однокласники дозволили йому почуватися як вдома.
“Коли син повернувся додому першого дня, я хвилювалася за нього, але він був такий щасливий! – згадує Антоніна. – Він сказав мені, що коли прийшов до школи, на всіх стінах були дитячі малюнки і написи “Ласкаво просимо, Макс”. Це дуже схвилювало його, бо здалося, ніби вони чекали на нього все життя”.
Максим встигав успішно навчатися у двох школах одночасно.
І як каже Антоніна: “Він прийняв відповідальне рішення продовжити навчання і в українській школі, і в своїй американській школі Аманди Арнольд. Він має багато друзів в Україні, Максим каже: “Я не хочу втрачати своїх навичок та успіхів з математики та інших дисциплін”, тим паче знання української школи допомагають досягнути кращих успіхів у школі Аманди Арнольд.
Форест Чимлей створив сторінку GoFundMe “Допоможіть українській родині біженців почати нове життя”, щоб допомогти родині Брояка перейти до життя на Манхеттені: https://www.gofundme.com/f/help-ukrainian-refugee-family-start-a-new-life?qid=f82250d0205a593de2d5c52e48692065
Брояка каже, якби вона не прийняла стипендію Фулбрайта в K-State майже два десятиліття тому, у неї ніколи б не було таких добрих друзів, а отже, не було б куди приїхати, коли вона була змушена тікати з України.
Чоловік Антоніни Володимир, відправивши сім’ю 27 лютого у день подвійного свята: свого народження та свого весілля, вирішив що його головна мета – врятувати якомога більше людей, родин з дітьми та людей похилого віку. Ця подорож додому, тривалістю 72 години за кермом, загартувала та надала сил на перші 3 місяці.
Таким чином волонтерська діяльність – стала основним сенсом життя у ці дні. У перервах між своїми подорожами займався пошуком бронежилетів, шоломів та іншого військового обмундирування, збирав кошти на це.
24 лютого, коли перші ракети прилетіли до околиць м. Вінниці, Володимир вже був у центрі переливання крові і кожні 2 місяці здає кров. Особливої відповідальності потребував пошук пікапів, повнопривідних машин та невеличких бусів для розвідки та інших загонів. Володимир купував ці авто, волонтери готували для фронту, фарбували і завантажували усім необхідним.
Встигли навіть розробити свій власний бренд для фарбування “MAD MAX”, такі машини відвозили у розташування частин особисто. Як каже Володимир: “Важко, коли родина так далеко від тебе, але кожен день додає сил, тому що ми на один день ближче до перемоги”.
І врешті-решт, як жартують українці, вже минуло пів року, як “за три дні” рашисти взяли Київ. Ворог не зміг виконати жодної своєї забаганки, а ми незабаром звільнимо усі окуповані території та Крим.
Попереду родину чекає ще багато випробувань та важких днів і рішень, але головне, чого Антоніна, її діти Саша і Максим чекають з нетерпінням, – це ПЕРЕМОГИ України та найшвидшого возз’єднання родини! СЛАВА УКРАЇНІ!
