У часи, коли ми були найбільше зболені війнами, нелюдськими тоталітарними режимами, Господь Бог завжди посилав українцям для зцілення душі і тіла українські голоси та українську пісню. Таким є феномен Українського січового стрілецтва, таким є феномен пісень 1960–1980–х років. Такою має бути і пісня дня нинішнього.
Осінь 1971 року. Львів. “Арніка”. Популярний львівський ВІА створив Володимир Васильєв (художній керівник) при Львівському аптеко-управлінні, об’єднавши два ВІА – “Еврику” (музичний керівник – джазовий музикант Юрій Варум) і “Медікус” (музичний керівник – джазовий трубач Володимир Кіт). Підтримала цю ідею керуюча управлінням Віра Миколаївна Васильєва (мати Володимира Васильєва). Першим музичним керівником ВІА “Арніка” був Володимир Кіт, з часом ці обов’язки став виконувати Віктор Морозов. З середини 1970-их “Арніка” стала одним із найпопулярніших ВІА України. У цей час колектив співпрацював із композитором, відставним генералом міліції Олексієм Екімяном, автором супер-хіта “Сонячний дощ”, який прославив ВІА на весь Союз. 1979 року “Арніка” стала лауреатом Республіканського фестивалю пісні (м. Хмельницький) та отримала диплом Державного комітету Ради Міністрів УРСР з телебачення та радіомовлення.
Жовтень 1971 року. Чернівці. ВІА “Червона рута” створений в Чернівецькій обласній філармонії з музикантів естрадного оркестру місцевого університету. У стартовому складі, згідно з наказом директора, були: Софія Ротару-Євдокименко (солістка-вокалістка), Анатолій Євдокименко (артист-інструменталіст, труба), Равіль Харисов (артист–вокаліст), Алла Зборлюкова ( солістка-вокалістка), Анатолій Коган ( музичний керівник), Аріон Рахматулін ( гітара–соло),Станіслав Гурьянов (гітара-ритм), Валерій Чунін (гітара), Ілля Кока ( гітара–бас), Володимир Уткін (ударні інструменти),Сергій Натальченко (артист розмовного жанру), Олександр Рейфман (робочий сцени), Людмила Харисова (костюмер). У наказі директора Чернівецької обласної філармонії від 21 листопада 1971 року записано: “Тов. Ротару-Євдокименко С.М. нарахувати в гастролях гастрольну надбавку в розмірі 0,25 ставки” і “на час гастролей бригадиром ансамблю призначити тов. Євдокименка А.К. з виплатою йому бригадирських 2 крб. 50 коп. за концерт”. З 1 січня 1977 року ансамбль разом зі співачкою переїхав в Кримську обласну філармонію.
20 жовтня 1971 року. Київ. ВІА “Кобза” починав у Київському музично-хоровому товаристві з тандему електробандуристів Володимира Кушпета та Костянтина Новицького. У 1969 до них приєдналися співак, флейтист, саксофоніст Георгій Гарбар та клавішник Олександр Зуєв, басист Олександр Рогоза та барабанщик Анатолій Лютюк і співак Валерій Вітер. “Кобза” – це чотири музичні керівники: Олександр Зуєв – до 1974 року, 1974-1976 – Олег Ледньов, 1976-1977 – Кость Новицький, від 1977-го – Євген Коваленко. У різні роки з ансамблем виступали до 20 співачок, близько 20 співаків. Завдяки “Кобзі” на світ з’явилося 10 музичних фільмів. “Кобза” записала платівку – перший в Україні стереодиск. Починаючи з 1970–их років і донині “Кобза” неодноразово отримував нагороди та премії фестивалів і конкурсів в Україні та за кордоном, був представником держави на численних форумах, Днях культури України (у складах офіційних делегацій) або самостійних гастрольно-концертних турах.
Осінь 1971 року. Івано-Франківськ. Ректор місцевого педінституту Олександр Устенко (керував у 1967-1980-х) став хрещеним батьком прикарпатських самородків, адже любив українські пісні, шанував місцеві таланти і мав високопрофесійну інститутську художню самодіяльність, яку знали далеко за межами України: вокальний ансамбль “Росинка” (художній керівник Христина Михайлюк), ВІА “Опришки” (керівник Руслан Іщук), вокальний ансамбль “Гуцулочки” (керівники Галина Кушнірук та Володимир Яцола). ВІА “Опришки” (основу колективу становили студенти місцевого педінституту) під проводом Руслана Іщука на початку 1970-их досить успішно конкурував з львівською “Арнікою”, вижницькою “Смерічкою” Левка Дутковського та київською “Кобзою” за лідерство в українському ВІА-жанрі. Хоч в основі репертуару були обробки народних пісень, та все ж славу “Опришкам” принесли хіти Іщука “Канни” і “Течія”. У 1972-му записали свій перший міньйон на фірмі “Мелодія”, через рік – платівку – “гранд”. Альбоми вийшли в Канаді (м. Торонто), США (м. Нью–Йорк), Австралії (всі – у 1972) і на фірмі грамзапису “Мелодія”.
Осінь 1972 рік. Івано–Франківськ. Ансамбль “Гуцулочки” досяг значних вершин – став лауреатом Республіканського фестивалю, першого Всесоюзного фестивалю самодіяльної художньої творчості, третього Фестивалю молоді України. Вони неодноразово виступали у великих містах тодішнього СРСР, здійснювали закордонні турне до Японії (1977), Польщі (1978), Алжиру (1979). 1979-го фірма “Мелодія” випустила платівку. До золотого доробку Володимира Яцоли належать пісні “Чари”, “Квіти сонця”, “Загубив – не вернеш”, “Пора весіль”. Особливою популярністю користувалася й користується “Анничка” на вірш Миколи Кубика. Неординарний піснетворець Володимир Яцола загинув за нез’ясованих обставин 18 жовтня 1979 року. Тоді йому було трохи більше 25 літ. Кажуть, що музиканта вдарили по голові, а тіло скинули в озеро міського парку в Івано-Франківську. Портфелик з нотами нових пісень, який був при ньому, зник. В офіційні версії самогубства чи нещасного випадку внаслідок творчих криз, спричинених алкогольним сп’янінням, народ не повірив.
1972 рік. Івано-Франківськ. ВІА “Беркут” – перший вокально-інструментальний ансамбль Івано-Франківської обласної філармонії, створений випускником Львівської консерваторії композитором Остапом Савком. Назва колективу походить від беркута – гірського птаха, символу свободи і незалежності. Основу репертуару складали гуцульська народна музика, старовинні фольклорні наспіви Прикарпаття і твори Остапа Савка на вірші місцевих поетів. За час керівництва Остапа Савка в “Беркуті” працювали: співачки Марія Ісак і Марія Наголюк, солісти Анатолій Міщенко та Ігор Стебелко, трубач Богдан Солук, гітарист Ігор Косіцин, Михайло Шиндер (ударні), Михайло Зорій (ударні), Микола Гулей (саксофон), Ігор Бачинський (труба), Степан Кушнір (гітара), Сергій Маковецький (бас–гітара), Ігор Сініцин (гітара). У 1974-1977 роках творче обличчя ансамблю визначав співак і композитор Микола Мозговий. У 1975-му рік музичним керівником ансамблю був Руслан Іщук. З “Беркута” починав кар’єру український співак Володимир Удовиченко (був скрипалем). Також у ньому працював Остап Гавриш, який пізніше став відомим композитором. У 1983-му “Беркут” виграв перше місце на фестивалі “Київська весна”, а влітку того ж року – перше місце на Всесоюзному конкурсі виконавців пісень країн соціалістичної співдружності “Ялта-83”.
1 січня 1973 року. Луцьк. Перше українське вокальне естрадне тріо Мареничів – три різні людини: славнозвісні, оповиті чутками, плітками, пересудами, самобутні і непересічні, зі своїми характерами, чеснотами, вадами. Долі у них злилися, як і голоси. “Корінний волинянин” (як вважають досі) Валерій народився у Кривому Розі. Й дотепер мільйонам українців видається, що Антоніна та Світлана – щирі українки. Настільки величезний їхній внесок у національну пісню і настільки бездоганна мова (обидві вже забули коли розмовляли російською, адже давно бачать сни українською, кохають і живуть лише нею, інколи видається, що російської взагалі не знають), навіть не віриться, що сестри Сухорукови народилися у російській глибинці, в Самарі (тодішній Куйбишев). На початку 1970-их не було такої оселі, де б не звучали надзвичайно популярні “Місяць і зіроньки”, “Маки червоні”, “Тиша навкруги”, “Ой під вишнею…”, “Посилала мене мати”, “Чом ти не прийшов?”.
Багато з народних пісень були аранжовані учасниками групи, в основному, Антоніною Маренич. Найбільшу популярність тріо набуло в СРСР і за кордоном наприкінці 1970-их – початку 1980-их. У 1980-му Мареничі відмовилися співати спочатку перед представниками Національних олімпійських комітетів у Москві, а згодом – в офіційному концерті до Дня колгоспника. Спалахнув скандал – історія непокори потрапила в газети. З Міністерства культури УРСР надійшов наказ із забороною Мареничам виступати за межами Волинської області. “Доброзичливці” розмагнітили свіжознятий фільм, припинили трансляцію їхніх записів на радіо та телебаченні. В один момент радянська пропаганда ледь не зі швидкістю звуку поширила чутки, що Мареничі зрадили країну рад і подалися в буржуазну Канаду. І це спрацювало. Тиша навкруги надовго запала навколо їхнього імені…
Весна 1973 року. Тернопіль. ВІА “Чумаки” (заснований весною 1973 року) – перший вокально-інструментальний ансамбль Тернопільської обласної філармонії (згодом з’явилися “Збруч” та “Дністер”). У репертуарі твори українських і радянських композиторів, а також обробки народних пісень, мистецтвом яких майстерно володів Микола Шамлі. У стартовому складі виступали: Микола Шамлі (засновник і музичний керівник; клавішні, вокал), Олег Крамар (бас-гітара, вокал), Володимир Пєшков (ритм-гітара, вокал), Олександр Шустер (ударні), Мирослав Салук (саксофон), Євген Зав’ялов (саксофон), Орест Савчук (труба), Григорій Котко (вокал), Марина Пєшкова (вокал), Луїза Хоріна (вокал).
1974 рік. Хмельницький. Валерій Громцев очолив ВІА “Товтри” Хмельницької обласної філармонії, туди як вокалісту запросив Лідію Ротару, а музиканти були з чернівецького ВІА “Карпати”.
1974 рік. Луцьк. У Волинській обласній філармонії було засновано ВІА “Світязь”, знамените озеро було візиткою краю. Перший склад не зумів виправдати тих сподівань, яких очікували від них. Тому через рік керівництво домовилося, що всім складом хмельницькі “Товтри” Валерія Громцева стали волинським “Світязем”, а Ліда Ротару повернулася в Чернівці. На початках ансамбль мав свого гарного соліста. А коли Зінкевич не зміг поділити слави з Назарієм Яремчуком у чернівецькій “Смерічці”, у них дедалі більше виникало суперечок, Василь таємно просився у “Світязь”. І так сталося у вересні 1975-го. Зінкевич не мав музичної освіти, сім років Дутковський вишколював Василя у своїй “Смерічці”, а Громцев – п’ять літ у Луцьку. Валерій з Левком робили усю невдячну чорнову роботу, і лише ми знаємо скільки праці та зусиль вкладено в того чи іншого співака, щоб він вийшов на велику сцену і заспівав пісню.
У “Світязі” Зінкевич робив нам сценічні костюми, взявши за основу ідеї силуету та буковинські візерунки буковинки Алли Дутковської, і пристосував їх до традиційних волинських. Та й репертуару в нього не було. Те, що співав у “Смерічці” сам чи з Назарієм, уже не годилося, адже він залишив колектив і з етичних міркувань треба було починати все з початку. Громцев вирішив зробити з нього зірку естради. Концертні програми складалися так, що “Світязь” розігрівав публіку, розкачував її, а відділення закінчував вокаліст Зінкевич. У другому відділенні також – спочатку колектив, а потім – співак. Уже за рік “Світязь” був найпопулярнішим ВІА в Україні. Знімалися в музичних програмах і музичних фільмах. Багато записували на Львівському телебаченні, де влітку 1977 року було успішно зняло музичний фільм про Волинь мистецьку під назвою “Мелодії голубих озер”.
“Світязь” мав самобутні костюми, щоразу вдавалося гарне шоу. Якось після перегляду виступу Володимир Мулявін сказав: “Ви, як і “Пєсняри”, багато співаєте народних пісень. У нас це якось видається дуже статично, а “Світязь” це робить театралізовано, кожен концерт неначе вистава…” Це надихало. І справді, у кожній пісні були елементи вистави, до того ж використовували чимало народних інструментів, серед них старовинні та забуті.
У “Світязі” все вдавалося, і все йшло в руки: ансамбль роками був найкращим в Україні. Проте виникали проблеми і конфлікти у Громцева з Зінкевичем. 1979 року Валерій перебрався до Криму, де у Севастополі створили ВІА “Море”.
У різні часи в колективі працювало одночасно до 24 чоловік, серед яких вокалістки Лілія Сандулеса, Лариса Мусієнко, Ольга Гаркава. Після відходу Валерія Громцева музичними керівниками були: Станіслав Чуєнко, Михайло Мусієнко, Олександр Сєров, Олександр Дерев’янко, Ігор Перчук, а з 1989-го – Дмитро Гершензон. З 1993-го скоротився до дуету в складі Дмитра Гершензона та Анатолія Говорадла. Варто не забути подякувати також кожному музикантові “Світязя”, його керівникам у різні роки: Станіславові Чуєнку, Михайлові Мусієнку, Олександрові Сєрову, Олександрові Дерев’янку, Ігореві Перчуку, а особливо Дмитрові Гершензону (кожен – окрема творча сторінка) та Іванові Благуну, звукорежисерам Юрію Вегері, Іванові Дільному і Павлові Заваді за те, що піднесли Василя Зінкевича на ту досяжну для багатьох вершину, на яку від зумів сягнути.
1974 рік. Дніпропетровськ. На естрадному небосхилі зірка Людмили Артеменко яскраво спалахнула 1973 року, де на Всесоюзному конкурсі “Молоді голоси” вона здобула перше місце. А перед співачкою гостинно відчинялися двері естрадних колективів Москви і Ленінграда. Проте вона вибрала чернівецьку “Смерічку” Левка Дутковського, де як вокалістка виконувала разом з Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем щойно написані пісні Володимира Івасюка, які відразу ж ставали улюбленими для слухацької аудиторії. Цього не могли собі пробачити земляки співачки – дніпропетровці, які спеціально для неї 1974 року створили ВІА “Водограй”. З Чернівців разом з нею переїхав і весь її український репертуар. Додався Віктор Шпортько. Ба більше – чи не кожну нову пісню надсилав їй Володя Івасюк! Саме у “Водограї” з уст Людмили Артеменко лунали “Незване моє кохання”, “Балада про мальви”, “Запроси до танцю”, “Лиш раз цвіте любов” Володимира Івасюка, “Стожари” Павла Дворського та Володимира Кудрявцева, “Скрипка грає” Ігоря Поклада та Юрія Рибчинського, “Зачаруй” Левка Дутковського та Олександра Вратарьова, “Жоржини” Мирослава Скорика та Олександра Вратарьова.
1974 рік. Рівне. ВІА “Олеся” існував й до Савка, але керівництво хотіло свіжого подиху. 1976 року Савко переїхав з Марічкою Ісак до Рівного, приїхала і вокалістка Марія Наголюк, з якою починали в “Беркуті”. У зоряному складі ансамблю також були: Володимир Братащук (вокал), Борис Олендра (саксофон), Валерій Катаєв (тромбон), Олександр Гаркавий (гітара), Святослав Блащук (труба), Микола Гулей (саксофон), Віктор Ігнатенко (бас–гітара), Зінаїда Ігнатенко (вокал), Олександр Варнава (вокал). Ансамбль мав дуже сильних вокалістів. Варто виділити Сашка Гаркавого, який починав своє творче сходження. Співали популярні пісні того часу, твори Володі Івасюка, польські шлягери, дещо з написаного Остапом Савком у “Беркуті” та “Ватрі”. Чимало текстів писав для поет-пісняр, автор “Чарівної бойківчанки” Мирослав Воньо, який працював актором Рівненського музично-драматичного театру.
1976 рік. Львів. Завдяки Поповичу Львівська обласна філармонія розжилася (вибили фонди) на ще один ВІА. Іван був уже лауреатом комсомольського конкурсу, енергійний, відкритий і знаходив людський контакт (при потребі) за секунди. Він зумів зробити так, щоб Олександр Балабан і Олександр Соколов отримали відкріплення після закінчення консерваторії. Утрьох разом з Сашком Мельником, Орестом Дутком, Ольгою Щербаковою, Валерієм Галіцевим створили ВІА “Ровесник”, який відразу ж вийшов на професійну сцену. Виступали в Криму і навіть у Москві записалися на “Голубом огоньке”. Пробивним був художній керівник Іван Попович, а музичне керівництво лягло на Ореста Дутка. Багато гастролювали Львівською областю, Закарпаттям, мали гарні виступи у нашій опері. На жаль, розвитку належного “Ровесник” не отримав, як колектив супроводжував Івана Поповича, який частенько мав сольні виступи, а музиканти просиджували ”на базі”. В якийсь момент відбулася відверта чоловіча розмова: або співаємо радянські плакатні пісні (чого ніхто не хотів, проте цього вимагала радянська дійсність), або кожен йде своєю дорогою. Так і сталося…
Михайло Маслій
Фото з архіву автора.
Закінчення. Початок у вересневому випуску.
