Коли дерева були великими, нас на ціле літо десантували на село. Ми з сестрою ставилися до цього з розумінням – батькам треба було відпочити від нас, а нам від батьків. Тим паче, що час, проведений в хаті баби Юстини, не був засланням чи якоюсь карою. Ми з радістю бігали босяка по траві, порохах і калюжах (навіть по стерні), лазили по деревах – своїх, сусідських чи колгоспних (в залежності від часу достигання черешень, вишень, грушок чи яблук), ходили в ліс по гриби, печериці чи підпеньки, збирали суниці, ожини й малини бабі на “мікстури”, їли усе, що потрапляло під руку, й досхочу купалися в ставку.
Як сьогодні бачу цю милу серцю стару бабину хату – гори вишитих подушок на постелі, домотканий килим на стіні, рушники на образах, старі фото у рамках на серванті, бамбетель і стіл біля нього, покритий церетою в дрібні квіточки, де ціла родина вечеряла разом після довгого трудового дня. Тут пахло зіллям, свіжоспеченим хлібом, парним молоком, ябками, чебрецем і м’ятою.
Та була й інша сторона, зовсім не романтична, яку, виростаючи, ти не можеш не помічати.
Рабська праця селян.
Баба вставала вдосвіта, коли ще тільки сіріло за вікном. Вона довго на колінах молилась перед образами, після чого розчесувала і заплітала сиву косу, вмивалась над мискою, пов’язувала вицвілу від сонця хустку, на нижню сорочку вбирала рясну спідницю, запаску і верхню сорочку (або стару кофтину). Баба вносила знадвору дрова, розпалювала піч, ставила на плиту величезні горщики, щоб приготувати тепле пійло для худоби та бараболі для пацєт. Після цього вона випускала кур і качок, давала їм запарену кукурудзянку з дрібно порізаною кропивою чи лободою і, узявши відро, йшла доїти корову.
Це був ранок. Обійшовши господарку та приготувавши нам сніданок, баба брала на плече сапу і йшла сапати (підгортати) бараболі на городі за хатою. Тепер я розумію, що баба була вже старенькою, тому для неї залишали “легку” домашню роботу, худобу й пташство, а також город коло хати (на величезні городи за селом ми вибиралися усією родиною – садити, підгортати чи копати бараболі чи сапати кукурудзу).
Баба обривала вишні й сливи, збирала опалі за ніч ябка, мила, різала й сушила їх на узвари. Полола городину, косила, обертала, складала у скирту конюшину. Готувала вечерю, відігрівала сир з квасного молока, пекла хліб і завиванці для дітей, прала одяг у старій ванєнці.
Цьоця мусила “звиватися” не на жарт, щоб виробити трудодні. Це була каторжна праця українських колгоспників. Вже приблизно з 12 років (а мої кузинки, які народились в селі і раніше) ми допомагали дорослим сапати цукрові буряки чи кукурудзу. “Норма” в колгоспі була приблизно 4-6 гектарів. Під палючим, немилосердним сонцем доводилося двічі, а то й тричі на літо прополювати довжелезні рядочки, яким, здавалось, не буде кінця-краю. Часто дивлячись, як цьоця тягне на плечах вереньку з наламаним тютюном (конюшиною, бурачинкою чи кукурудзою) втричі більшою за неї, я відчувала просто жах. Як людина взагалі може підняти щось таке і нести на спині?!
Щоб не впасти “писком в болото” (не осоромитись), ми з кузинками намагались полоти швидко, нарівні з дорослими і не “зійти з дистанції” до самого заходу сонця. Одного разу від пекучого сонця у мене пішла кров носом і, о, щастя!, мене відправили додому відпочивати. Та наступного дня про цей прикрий випадок ніхто й не згадував: сапання вже чекало на мене за селом.
Не лише за сталінських часів, а ще й у 70-ті колгоспники були рабами – без паспортів, без грошей і без можливості переїхати до міста чи куди інде. Мама розповідала, щоб викупити її паспорт і дати можливість утекти до Станиславова, баба з дідом були змушені продати телицю (мамину подругу, яка хотіла вчитись і стати учителькою, в 14 років віддали до міста до родичів, щоб її в 16-ть не записали до колгоспу). Грошей на руки не видавали, тільки записували трудодні (кожен селянин мусив відробити 60-100 трудоднів на рік; за один “трудодень” давали 2 кілограми зерна).
Перші внутрішні радянські паспорти з’явилися в 1932 році. Їх отримували лише жителі “режимних” міст, робітничих поселень, новобудов та радгоспів. Селянам, які становили майже 40 відсотків населення країни, вперше дозволили видавати паспорти лише 28 серпня 1974 року. До цього вони понад 50 років з моменту утворення СРСР були фактично кріпаками при колгоспах. Туди їх автоматично записували в 16 років і вони не могли нікуди виїхати без довідки від колгоспного начальства. Порушників карали штрафом або тюремним терміном. Нові паспорти почали видавати у 1976 році, і до кінця 1981-го їх отримали близько 50 мільйонів селян. З цими паспортами вони й зустріли розпад СРСР у 1991 році.
Першу пенсію баба отримала в 1968 році і вона становила аж 5 рублів (баба тішилась, як мала дитина, коли отримувала ці гроші). Пізніше бабина пенсія збільшилась до 8, потім до 12 рублів, а в останні роки – аж до 35 (!)…
“Сила любові завжди сильніша за силу ненависті”, – часто повторювала баба Юстина. Як не дивно, важка праця, колгоспи, трудодні й безгрошів’я не озлобили її. Навпаки, вона наповнилась, як осіннє яблуко, солодкими соками, спокоєм і любов’ю до кожної живої істоти.
Однак, я сьогодні не про це. Просто занурюючись в солодкі спогади дитинства, не треба забувати про повне безправ’я, тяжку безоплатну рабську працю колгоспників, на якій і трималась вся комуняцька система, знищуючи інакомислячих геноцидом і терором… Щоб гідно давати відповідь тим, хто продовжує романтизувати життя в СРСР, ковбасу по 2.20 і пломбір по 12 копійок.
Не знаючи свого минулого, ми не зможемо збудувати й гідне майбутнє.
