Спомини Марії Савчин вирізняються серед мемуарів про боротьбу УПА. Авторка з 1944 по 1953 роки перебувала у підпіллі на Львівщині, в Закерзонні, Польщі, Карпатах, на Поділлі, Волині та Поліссі. Будучи дружиною Василя Галаси (“Орлана”) – заступника Провідника ОУН Закерзонського краю, а з 1948 року провідника ОУН Волині й Полісся, – вона зустрічалася з багатьма повстанцями, виконувала відповідальні доручення, не раз потрапляла в трагічні ситуації, коли вирішувалася не тільки її доля, але й доля товаришів по боротьбі.
ВОГНЕМ І ТЕРОРОМ
…Учасники визвольної боротьби на Закерзонні переживали зловісні часи. Як буває у важких ситуаціях, підпільні й повстанські кадри звертались до провідних людей за порадами та вказівками, як вийти з невідрадного становища. В Перемиській окрузі всі вони, а також командири відділів УПА, вдавались зі своїми проблемами до Орлана. Він повинен був уже відійти в Україну, але в такий час не мав сумління залишити кадри напризволяще. На півночі діяв Стяг, який, однак, не міг контролювати дії всього Закерзоння через відстані й інтенсивні акції польського війська, що внеможливлювали ефективну комунікацію. Орланові часто доводилось самому, без порозуміння зі Стягом, вирішувати, як переміщувати в інші райони і окремих людей, і відділи УПА. Він майже кожної ночі зустрічався із сотенними командирами або тереновими провідниками, з районовими включно.
Найважча ситуація була у відділах УПА, яких набагато численніший ворог постійно переслідував і яким нав’язував бої. За рішенням Головного Командування УПА та в порозумінні з провідником Стягом, Орлан дав наказ декотрим сотням пробиватись на Захід, у вільний світ. Вони відходили туди з місією свідчити перед світом про боротьбу українського народу за незалежність. Висліджувані, опісля безнастанно переслідувані польським і чеським військами, сотні УПА виконали доручену їм місію. Однак більшість, пробиваючись на Захід, загинули в боях. Могили повстанців розсіяні рясно не тільки по рідному Закерзонні. Вони вкрили густо всю дорогу, крізь Чехо-Словаччину, і стоять німими свідками змагань за волю країни тих, які спочили в цих могилах. Решта відділів отримали наказ пробитись через кордон в Україну. Там вони далі вели боротьбу з окупантом, спочатку у формаціях УПА, а з часом, після реорганізації, перекинулись на підпільний спосіб боротьби.
Єдине, але вкрай складне завдання, перед яким постали підпільні кадри ОУН на Закерзонні під ту пору, було перетривати. Дуже важко доводилось роздобувати харчі й оминати збройні сутички, коли в лісах та на полях нишпорило повно польського війська. Треба було так лавірувати, щоб перетривати допоки проведуть докорінну реорганізацію підпільної боротьби на Закерзонні. Йшлося не про те, щоб зовсім припинити діяльність на тих землях, а про те, щоб змінити форму, а також маштаби боротьби. Відколи викинули українське населення, не стало природної основи існування, і тепер треба було створити нову базу. Зважаючи на це, а також на відход Орлана в Україну, Стяг викликав його на зустріч у кінці травня. Відходячи до Стяга, Орлан взяв із собою Птаха й мене, плануючи залишити нас ближче до себе, в Ярославщині, на випадок, коли б йому довелось відходити в Україну прямо від Стяга північним зв’язком. Нам треба було переправлятись через Сян, здовж якого були ворожі засідки. Тому, крім зв’язківців, що прийшли по Орлана, нас відпровадила до річки й охороняла нашу переправу боївка СБ Орача.
Ми переправлялись через Сян 27-го травня. Дата запам’яталась, бо це була друга річниця нашого вінчання. Ні Орлан, ні я не вміли плавати, і через те переправа вимагала додаткових зусиль. Річка настільки глибока, що треба було переправлятись бродом, біля якого, власне, можна було сподіватись засідки. Як на лихо, два дні тому рій УПА напоровсь на броді на польське військо і там же ж звів бій. Річку перейшли щасливо, але не без пригод. Ми вже відійшли близько півкілометра від річки, як Птах спохопився, що не має з собою свого фотоапарата. Виявилось, залишив його по тім боці Сяну. Не тільки що шкода апарата, він був марки “Ляйка” – можливо, дарунок від дружини, але що гірше – розконспірувалось місце переправи. Вранці, можливо, знайде його ворожий патруль, і вже не перестануть пильнувати ночами броду, тримати засідки.
Ба що більше, в апараті був фільм зі світлинами повстанців при зброї, бо того дня Птах знімав усю нашу групу враз з Орланом. Орлан дозволив Птахові вернутись над річку, де ми вдягались, і перевірити, чи не там залишив його. Апарата не було по цім боці, а переправлятись на той берег було неможливо. Поблизу, здовж річки, проходив шлях, проїжджали ворожі автомашини, певне, розвозили військо на засідки. Ми тому й переправились зарання, як тільки смеркло. До того, ще й поспішали, треба було впродовж короткої літньої ночі здолати довгу дорогу. З того всього потішали Птаха і себе, що, може, пастух або хто з цивільних людей знайде фотоапарат, злакомиться на нього і не зголосить на УБ, а світлини, для своєї безпеки, знищить. Все ж, загроза була серйозна, й ми пробули наступний день у напруженні, побоюючись, чи нас не вистежать собаками до місця нашого постою. Птах, бідака, почуваючись винним, переживав більш за нас усіх. “Щоб мене мав шляк трафити, щоб був загинув, аніж мав зробити таку дурницю”, – дорікав собі вголос. Це розізлило Орлана. “Не говоріть дурниць! Цього вже не направиш”, – скартав його.
Ми не несли зі собою жодних харчів на день, бо їх не мали. Тепер, проходячи городами, рвали зелену цибулю і, голодні, зразу з’їдали, але трохи таки запаслись, щоб мали на день. При кінці травня на городах, крім цибулі, нічого ще не було. Випорпали ще кільканадцять картоплин, посаджених у полі. Вони вже були закільчились, але й тією знахідкою тішилися. Знайти засаджене поле теж не було легко, бо поля належали до українського населення. Селян викинули якраз, коли вони вже засадили городи, але ще не встигли обробити поля, тому майже вся земля лежала тут облогом.
Першого дня після переправи наша група заднювала в лозах, над старим річищем Сяну. Ми були ще далеко, як до нас долинув спів солов’їв. Ті солов’ї – унікальний випадок на все моє життя, ніколи більше мені не траплялось чогось подібного. Там, у лозах, їх було тьма-тьменна, і всі вони заливались трелями, як могутній окрестр. Вже так виспівували, що серед того лящання ми не могли навіть чути наших слів, коли говорили між собою. Вже давно розвиднілось, і сонце викотилось доволі високо, а вони й далі не переставали. Щойно коли добре пригріло, солов’ї затихли.
Надвечір ми спекли картопель і, підкріпившись ними, рушили далі в дорогу. Ішли так кілька ночей. Здобували їжу в полі, а коли не знайшли нічого, заходили до рідких в тій околиці польських господарств. Не будячи господарів, шукали баньок з молоком, що їх господиня часом спускала на шнурку на ніч у криницю. Або заходили до льоху і брали, що надибали їстівного. Одного разу “здобули” навіть глечик сметани. По дорозі випорпали картопель і того дня мали справжній бенкет. Допускатись такої крадіжки змушували нас нестерпні обставини, які створив окупант. Здавалось би, можна було стукати до хатів польських родин і просити, а то й купити їжу, бо гроші в нас ще були. Така поведінка виглядала б гідніша нашого повстанця, але… Найголовнішим для нас у ту пору була конспірація. У час, коли проти повстанців кинули такі великі сили, коли вишукували та винюхували при помочі собак кожний наш слід, – розкривати наш маршрут польському населенню було б загибеллю.
Особливо обережно треба було поводитись на трасі зв’язку, щоб не розконспірувати лінії через глечик молока. Проте їжу треба було якось здобути, бо, допоки зброя в руках, ми не думали вмирати з голоду, навіть як і не стало вже свого населення. Але вже й у той час зв’язкові подекуди знайшли собі польські родини, які помагали їм харчами та подавали інформацію про військо. Під Радимном ми заквартирували на полі у криївці наших зв’язківців. Вхід до криївки був своєрідний, добре придуманий – збудований в дуплі верби, з якого вниз вели сходи. Одначе сама криївка виявилась дуже мала і вже така закапарена, що гидко було просидіти в ній навіть один день.
У дальшій дорозі змінювались зв’язкові, допоки не довели нас у північну Ярославщину. По дорозі ми квартирували в лісах, а подекуди в криївках. На цьому відтинку дороги запам’ятався мені один випадок. У лісі на зв’язковому пункті ми зустрілись з районовим провідником. Він повів нас днювати на український хутір, власників якого поляки вже вивезли. Там у клуні на горищі була зроблена криївка-перебитка, з віконця якої можна було бачити що діялось довкола. Тут було більше хуторів, і всі вони становили щось на кшталт присілка. З нами заднював районовий з двома своїми бойовиками. Які ж ми були заскочені, коли вранці прийшли до нас двоє чистеньких дівчат і принесли сніданок: каву, яйця і свіжий смачний хліб, якого ніхто так не спече, як наші господині. На обід знов же ж, тим разом інші дівчата, принесли росіл, вареники і печиво з овочами. Місцеві повстанці сказали нам, що поляки вже викинули половину людей з тих хуторів, а решта чекала з дня на день такої ж долі.
Проте повстанці жили серед них, як і раніше. Про їхню криївку знали всі жителі на хуторах, і всі їм помагали. Орлан від ранку аж мінився на лиці, так непокоївся. Він навіть за німецької окупації більше конспірувався! Знав би наперед, напевне, обрав би гірше місце на днювання, без печива і вареників, зате безпечніше. Однак було запізно щось змінювати, і ми в неспокої чекали, що нам принесе той день. Чекати довго не довелося. Раннім пополуднем напало на хутори військо. Стали виганяти людей із хат, запихати у вантажні авта і вивозити. Ледве могли сердеги дещо захопити зі собою. І ось коли вже мали вирушати зі своїх господарств, вони, удаючи ніби за якоюсь там потребою, приходили під нашу клуню. Щоб не викликати в поляків підозріння, не гляділи в сторону криївки, лише проходили попри клуню і говорили до нас півголосом: “Бувайте здорові. Нас вже вивозять, не забувайте нас, прийдіть туди, куди нас завезуть. Будьте здорові, хлопці. Хто ж вам тепер поможе…”
Хоч як вони це робили безглуздо, з ризиком, за що ми всі могли поплатитись життям, проте несила була на них сердитись. Напружені, в гострій поготівлі, ми, проте, були глибоко зворушені поведінкою тих рідних, дорогих нам людей. Самі ж вони не знали, яка доля їх чекає, а ще знайшли в своїм серці місце на турботу про нас. Далі на північ, у лісових масивах, ворожі акції відчувались сильніше. Там, як і на півдні, в лісах перебувала УПА. Орлан зорієнтувався, що йому ще доволі далека дорога до Стяга і легше буде пробиватись одинцем зі зв’язковими. Птахові й мені краще було вернутись у знайомі нам терени, під Перемишль, де мали більше можливостей перебути. Так ми і зробили. Обоє повернулися назад, а Орлан подався на північ.
* * *
У Перемищині ми долучились до групи окружного провідника Григора. Побули з ними деякий час, потім дійшли до групи надрайонового Тараса. Опісля мали свою групу – я, Птах, бойовик СБ з боївки Орача Щур і кущовий господарник Степовий. Вони оба походили з поблизьких сіл, дуже добре знали терен, а також мали знайомі польські родини, що полегшувало роздобування харчів. Кожний другий вечір Щур і Степовий, а нераз і Птах, ішли організувати харчі, продираючись із заблокованого лісу. Так робили й інші підпільники, тому не було ні вечора, ні ночі, щоб не доносилось стрілянини з того чи того напряму. Прислухаючись, я намагалась вгадувати, чи це наші хлопці мали сутичку, чи повстанці з іншої групи. Наші вже кілька разів напоролись на засідку, мали з ними перестрілку, і Щур був ранений у руку. Степового застукало військо в польській хаті. Він ледве відв’язався від переслідувачів, відстрілюючись майже до останнього набою. Щур так і загинув у серпні, здобуваючи харчі. У той час він уже не був у нашій групі, а вернувся назад до боївки Орача. Кілька бойовиків найшли на засідку в Пралківцях коло польської хати. Можливо, господар сам вказав на них. Зав’язався бій, і в ньому Щур наклав головою. Переважно приносили картоплю, кашу, деколи товщ, і нераз був хліб. У лісі ми збирали гриби. Ми й надалі квартирували на краю лісу в гущаку, а ввечері переходили в грубий ліс і там, в яру потічка, варили їжу. Надранком підживлялись і частину брали зі собою на день. Досвітком їжа не смакувала, зате впродовж дня відчувався голод, бо все було пісне і порції скупі. Хлопці постійно відходили не тільки по харчі, але також на зв’язки до інших груп і залишали мене ночами саму в лісі. Я мала назбирати дров, розкласти вогонь і до ранку наварити їжі. В мене був лише малий пістоль, сімка, і мені нераз ставало лячно в лісі. Коли б хлопці загинули під час вилазки, незавидне було б моє становище.
Не так легко тоді було пов’язатись з іншими групами. Ворожі засідки влаштовувано не тільки під лісом, але чимало й у лісі на стежках, доріжках, перехрестях. Нераз серед ночі доносились стріли з глибини лісу. Не диво, що, залишаючись сама, я тривожно прислухалась до кожного шелесту. Одного разу, а було вже по опівночі, в цілковитій тиші нараз я зачула слабкий тріскіт гілок і шелест листя, що доходив з горішньої частини потоку. Звук ставав щораз голосніший, наче хтось наближавсь. Я знала, що це не хлопці, їм ще завчасно було вже вернутись, та й не ішли б вони так необережно, не робили б стільки шуму. Може, військо? Хто б не ішов, він ще не міг бачити вогню: потік у горішнім річищі вигинавсь коліном та й вогонь майже догасав, я вже закінчила варити. Тихо вилізла з потоку на стрімкий берег, відійшла недалеко в ліс і залягла в очікуванні.
Виявилося, це був борсук чи якась інша звірина. Підійшовши на кілька метрів до вогню, він нагло завернув і з фурканням побіг горі потоком, наробивши ще більше шуму. Все ж, навіть у нашому надважкому становищі, складалась нераз не весела, а радше комічна ситуація, що змушувала сміятись. Якось увечорі хлопці пішли на зв’язок до іншої групи, а я з Птахом залишилась варити. Увесь день падав дощ, та ще й тепер покрапував, а обране місце у вузенькому яру потічка було дуже непригоже на вогнище, однак добре замасковане, і тому ми його не змінювали. Після цілоденного дощу потічок набуяв водою, аж розлився в яру, ледве залишаючи мале місце, щоб розкласти вогонь. Посуд і продукти треба було примістити вгорі на березі, що був дуже стрімкий, ще й розмоклий по дощі, так що ноги зсувались за кожним кроком.
– Ви вже порайтесь біля вогню, а я буду приносити, що треба, з берега. Тут дуже важко вилазити, – сказав Птах. Він, золота душа, був уважний навіть у дрібницях. Коли треба було йому видряпатись на берег, він сховзувався і падав майже за кожним кроком, розкидаючи все, що ніс у руках. Потім напотемки збирав і ледве ступив пару кроків, знову лежав. Це його так шалено злило, що він люто кляв за кожним разом, як упав: “А щоб тебе шляк трафив!” – ще не закінчив прокльону, а вже знову лежав простягнутий на березі, а недалеко нього відкинута каструля. Не знаю, чому в цілому світі сміються ті, що бачать, як падає людина. Замість співчувати бідоласі, мене напав сміх. Не так те, що падав, як його безсила лють видалась мені дуже комічною, і що більше він падав, я ще більше сміялась, ну, вмирала просто. Він не міг довше стерпіти моєї поведінки, підійшов – я при вогні побачила, якою люттю блищали його очі, та процідив крізь зуби: “Знаєте, я б роздер того, хто сміється!”. Тут я вже зовсім спасувала, аж присіла, заливаючись, очевидно, придушеним сміхом.
До Орлана приїхала поїздом Христя з поштою від к-ра Тактичного Відтинку УПА Рена і сотенного Бродича. Вона повідомила, що частина надрайонового проводу Лемківщини, а саме – Мар, Горислав і Мелодія, відійшли на Захід. Відділи під командами сотенних Хріна, Біра і Мирона перейшли через кордон в Україну. Розповідала нам про бої, що їх доводилося щоденно зводити сотням УПА з Перемищини, під командою Бурлаки і Громенка, що тоді пробивались крізь Лемківщину на Чехо-Словаччину, потім – у Західну Европу. На привезену пошту Христя мала дістати відповідь від Орлана, тому чекала, допоки він повернеться від Стяга. Під ту пору надрайоновий Тарас з’єднав свою групу з нашою. Харчів стало бракувати ще більше. Користуючись з присутності Христі, Птах або Тарас висилали її з лісу декілька разів до Перемишля на закупки. Проворна і підприємлива, до того ще й фізично кріпка, вона умудрялась приносити на плечах у ліс великі клунки продуктів.
Було це ризиковно, кожна виправа могла коштувати їй життя. Відходила від нас раненько, а поверталась удень, коли довколишні польські селяни вертались з базару. По всіх дорогах нишпорило військо, особливо попід лісом, і Христі треба було пробиратись стежками та вважати, щоб серед поля не звернути на себе уваги. Все одно не обходилось, щоб по дорозі не наткнутись на військо. Тоді зажартовувала, нав’язувала розмову. Прийшовши назад, оповідала: “Говорю до них, а вся аж стерпла, ниє під грудьми, ану ж заглянуть у клунок!” Ті, принесені на Христиній спині клунки, може, врятували від смерті не одного, бо, в іншому разі, мусіли б повстанці продиратись уночі із заблокованого лісу, находити на засідки під польськими хатами. Після повернення Орлана Христя повезла на Лемківщину його відповідь. Зате дві інші жінки прийшли на порятунок, закуповуючи нам харчі на базарі в Перемишлі, – Ірина Стисло та її подруга Ліля. Ірина була дружиною районового провідника Самбірського р-ну в Україні, Інгула, що був односельцем Птаха і його великим другом. Ліля – донька священника з Пралківець під Перемишлем. За німецької окупації теж була заанґажована в підпільній праці. Тепер обидві проживали в Перемишлі та були вже в кінцевих місяцях вагітності.
Хоч які були ми їм вдячні, однак наполягали, щоб не приходили в ліс і берегли себе. Вони все це вислуховували, а коли нас залишали, казали на прощання, щоб через тиждень хлопці чекали на них у визначеному місці, – знову принесуть харчів. У них була органічна потреба приходити з поміччю. Помагаючи нам, Ірина вважала, що тим самим помагає своєму чоловікові, – може, там хтось і його порятує у важку годину. Знову ж Ліля, видно, ще не забула минулого. Вона дорожила згадкою про те минуле і навіть не зізнавалась чоловікові у своїх “виправах” у ліс, він зжахнувся б, якби знав. А була Ліля надзвичайно вродлива, вже така красуня, що й вагітність не відібрала їй чару. І далі виглядала по-дитинному наївно, беззахисно, і, дивлячись на неї та Ірину, ніхто б не припустив, що вони носять у ліс харчі повстанцям. Раніше, задовго до повороту Орлана, прийшла від нього до Птаха записка: він доручає йому повідомити листовно Малушу і Зою, щоб приїхали до нього на зустріч. Тоді вони обі жили в Єлєній Ґурі, і, допоки вернувся Орлан, Зоя і Малуша вже на нього чекали.
Марія Савчин (“Марічка”)
Уривок з повісті “Тисяча доріг”
