Більшість авторів цієї добірки пишуть зазвичай про свій час – минулий чи теперішній, або той, який насправді вважають “своїм”. Саме тому їхні книжки стають бестселерами, адже будь-яка епоха, описана так, наче ми побували у ній, тому й приваблива, що є “приватною” територією кожного письменника.
Валентин Бадрак. Собор. Киевский перекресток Вильгельма Котарбинского. (Собор. Київське перехрестя Вільгельма Котарбінського,) – К.: Брайт Букс, 2020
Черговий роман відомого київського автора, який видав низку досліджень про видатних особистостей – це історія розпису Володимирського собору, розказана в контексті київського періоду Вільгельма Котарбінського. “Польський містик”, як називали цього художника, прибув з Риму наприкінці ХІХ століття на запрошення живописця Прахова, віддавши розписові собору вісім років з тридцяти, прожитих у Києві. Ми бачимо його очима і Володимирський собор, і Кирилівську церкву, дізнаємося про життя колег-художників Михайла Врубеля, Віктора Васнєцова, Михайла Нестерова, Павла Свєдомського та інших, оцінюємо унікальну роль керівника розписом собору видатного Адріана Прахова і його дружини Емілії, в яку були закохані й портрети якої писали кращі мистці того часу. Загалом роман історичний, але у ньому є також мелодраматична лінія, а деякі місця тягнуть на політичний памфлет, якщо згадати думки Котарбінського про ситуацію в імперії, яка нагадувала йому рідну Польщу – там, де йдеться про цькування “всього вкраїнського”, Валуєвський циркуляр, Емський указ… Вважається, що постать Вільгельма Котарбінського – загадкова, містична, таємнича – до кінця не розкрита, якщо зважити на більш популярні фігури того часу на зразок того ж Врубеля. Тож виникають сумніви, чи не занижене значення цього художника у тодішньому житті? Адже навіть кількісно його розписів у Володимирському соборі більше, ніж вважається офіційно…
Катерина Лебедєва. 22: Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві. – Х.-К., Видавець Олександр Савчук, Бібліотека українського мистецтва, 2020
Містичне число у назві книжки – це трагічна дата і вік героя роману, які незбагненним чином зійшлися наприкінці його юного життя. Якщо точніше – життя і смерті українського художника Леся Лозовського – автора обкладинок книг, і зокрема “Сонячних кларнетів” Павла Тичини. Отже, мова у романі про Київ 1917-1922 років – найскладнішої пори на світанку нашої державності. Зміна влади, але й зрушення у мистецькому житті, і зокрема народження Української Академії мистецтв, де юний художник вчився у Георгія Нарбута і Михайла Бойчука, видатних майстрів українського відродження. Утім, все перекреслила страшна трагедія – загадкова смерть у себе в помешканні 22-річного художника Лозовського. До того ж страшна, загадкова і незрозуміла – цінні речі були демонстративно розкладені у кімнаті жертви, підкреслене свідчення того, що вбивць вони не цікавили, і прийшли зловмисники саме по юного художника. Загалом у романі представлено мистецьку панораму тієї буремної епохи, серед персонажів якої Лесь Курбас і Олександр Мурашко, Іван Падалка і Анатоль Петрицький, Михайль Семенко і Олександра Екстер. По суті, це белетризована оповідь про життя у мистецтві не лише жертви того часу, але й багатьох його учасників, які згадані в романі – від Леся Курбаса і Олександра Мурашка до Івана Падалки, Анатоля Петрицького, Михайля Семенка, Олександри Екстер та інших героїв тієї буремної епохи.
Володимир Гаряїв. Метафізичний реквієм. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020
Історія написання цієї поеми-трактату сягає у далекі 1930-ті роки, коли харківський поет, останній з учнів футуриста Михайла Семенка, розпочав над нею роботу. Шлях поеми до нинішнього читача був складний і трагічний: попри те, що її вподобав і рекомендував до друку сам Павло Тичина, вона не вийшла навіть за часів “відлиги”, коли автора звинуватили у ревізіонізмі, а писав її автор протягом усього свого свідомого життя – від 1930-х до 1990-х. Загалом цей твір – грандіозна епопея, оформлена харківським художником Валерієм Бондарем у співпраці з автором, якого не стало у 1997 році, – невпинне продовження діалогу поета зі своєю буремною епохою. Мабуть, не дивно, що порахунки автора зі світом поневірянь і суцільних трагедій, про що йдеться “Метафізичному реквіємі”, залишаються сумним символом боротьби за творчість. Автор висловив свою думку про епоху титанів українського відродження, яких змінили карлики сучасного літературного процесу. Поетичні рядки обрамлені графічними додатками, нотними партитурами, химерною строфікою, майстерно відтвореною видавцями. Вже у 1990-х автор поеми брав активну участь у літературному житті Харкова, яким залюбки водив гостей міста, зокрема Юрка Андруховича, був поетичним наставником Сергія Жадана, мріяв про грандіозний проект до 75-річчя “Нової генерації”, наймолодшим учасником якої він був свого часу.
Тетяна Яблонська. Щоденники, спогади, роздуми. – К.: Родовід, 2020
Це розкішне видання із записами, статтями, щоденниками, спогадами, рясно ілюстроване роботами і родинними світлинами авторки – данина пам’яті видатній художниці, втілена у життя її дочкою. Кількарічна праця з розбирання архіву, компонування тексту з аркушиків з нотатками, які ніяк не хотіли складатися в книгу, наче наслідуючи складний характер їх власниці. Записи про відомих майстрів пензля від Федора Кричевського і Анатоля Петрицького до Катерини Білокур і Василя Касіяна, біографічні спогади, подорожні нотатки з Італії, Румунії, Іспанії, але головне – щоденники від 1960-х аж до нашого часу. І попри офіційну ідею злуки митця з народом – страшенний розрив у реальному житті, де лише на словах – радянське “щастя”, гонитва за Америкою і “нове село”, а насправді “у магазині й тюльки нема”, як нотувала авторка підслухані розмови. “Стою, малюю. Раптом поруч – тупіт копит, і ліворуч за плечем з’являється вершник на чудовій білій кобилі. У ватянці, з конем – одне ціле, ноги – міцно у стременах. Бригадир, напевно. “Опалубку будете робить?” “Та ні”, – винувато якось. “Художник я. Землю вашу малюю”. “А! А я думав, ви з лісо-меліоративної станції”. І помчав донизу, в балку”.
Юрій Андрухович. Радіо Ніч. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020
Довгоочікувана нова книжка від патріарха “Бу-Ба-Бу” – це справжній роман з радіо, а якщо точніше, то стиль життя головного героя на ім’я Йосип Роцький, яке, за сюжетом, досліджує член Міжнародного комітету біографів. Сам герой – музикант, ведучий на радіо, у чиєму імені вгадується і Йосиф Бродський і Йозеф Рот, – виголошує свої монологи, живучи у справжньому радіотеатрі. Адже всередині роману нас чекає, наче вставна новела, справжня п’єса, і є сенс згадати ще одного героя минулого, а саме – Ігоря Костецького, який, так само, як Андрухович, перекладав свого часу шекспірівського “Гамлета”. Герой роману теж чимало пережив на своєму віку – від невдалої революції до теракту, втечі, а також нічних ефірів на нульовому меридіані – Гринвічі. “У 2005 році у мене було інтерв’ю у Варшаві на студентській FM-радіостанції, – розповідає автор роману. – Серед іншого, у них було таке питання: “Уяви собі, що ти перестанеш писати, чим тоді будеш займатися?”. Я відповів, що в такому разі хотів би заснувати власну радіостанцію, винятково нічну. Я не буду спати вночі, крутитиму в ефірі свою улюблену музику і щось розповідатиму. Й оскільки надаю перевагу мінорній музиці, то звідси й назва радіостанції – “Радіо Смуток”. На цьому історія завершилась, аж поки я не пригадав цього епізоду наприкінці 2017-го року, коли очікував виходу роману “Коханці Юстиції”. Тоді й вирішив, що наступний твір буде називатися “Радіо Смуток” і там буде герой, який має свою нічну радіостанцію. Це був той рідкісний момент, коли я ще не дочекався виходу попереднього роману, а вже захотілося починати новий. Згодом, щоправда, його назву довелося змінити”.
Микола Жулинський. Акордеон: Майже роман. – Л.: Піраміда, 2020
Батькові автора цього “майже роману”, якому присвячена книжка, і який побував в Освенцімі, виїхавши згодом на еміграцію, насправді пощастило. І не лише тому, що вижив, про що розповідає у цій історії. “Боже, як відігнати те видиво! Чи розплющені очі, чи заплющені, все’дно бачу того стола зі салом, ковбасами, огірками… Сідаю на тих нарах, кручу головою, хочу відігнати те їдло, шо на столах було, а воно нікуди не діваєцця. До плачу доходить, до стогону. А кругом у бараці, підо мною і над мною хриплять, сопуть, шось бурмочуть, хропуть, то тут, то там хтось зривається, кричить, а один усе атакує, воєнний, бо чую: “Вперьод! Вперьод! Давай, жми!”. Насправді героєві пощастило, що це вже друга книжка про нього, написана сином, який любовно зібрав всі історії про свого батька. Жодна “література” при цьому не потрібна, адже сам життєвий “матеріал” промовляє так, що просто бери і записуй. Тож мова у романі про те, як містичним чином поріднилися американський батько автора з акордеоном, привезеним з України, – не вміючи грати, лише відчуваючи серцем головну мелодію свого життя.
Галина Пагутяк. Путівник розгублених. – Л.: Піраміда, 2020
Магічний світ Карпат у цьому романі-містерії – це лише ворота до того всесвіту, куди мандрує з Калинівки коло Острополя головна героїня на ім’я Марія. А разом з нею – Йона, син Іцка і Ривки, з Острополя, що на Поділлі, а також Юсуф, старий дервіш, із села в Албанських горах. Мандрують вони до Святого міста Єрусалиму, і шлях був би непростий, якби не печера у Карпатських горах поблизу села Підзахаричі – своєрідний термінал до небесного і земного Єрусалиму – якою дістаються мети наші герої. Але до цього далеко, як у кожній, навіть короткій біблійній історії. “Ось Марія, яка лежить в крові чоловіка і сина, руки і ноги в неї зв’язані, рот заткнутий кляпом, вона намагається відкотитись у темряву… Ось Йона, з раною в нозі, що не перестає кровити, у важкій від болота шинелі, заповз до печери в Карпатських горах, і вґвинчується в її нутро, наче вуж, якому настав час змінити стару шкіру”. Тож і Марії з її одержимістю, і Йоні з його демонами, і навіть Юсуфові із запечатаними вустами судилася далека дорога з безліччю пригод, про які розповідає відома авторка, чий магічний стиль розпізнається з перших сторінок…
Юлія Чернінька. Гільдія м’ясників. Червоногород. – Одеса: Картуш, 2020
У цьому романі, здається, є все, що треба для сучасного бестселера. По-перше, дія відбувається у легендарній “українській Рив’єрі”, курортних Заліщиках, які на початку ХХ століття мали європейську славу. Саме сюди, у тернопільську провінцію, вже сьогодні приїздить столична зірка балету, тридцятирічний артист, який вирішив написати тут книгу. На початку пригоди він одразу зустрічається із загадковими місцевими диваками, божевільним панотцем, дивакуватим оператором, а далі – цілим гроном колоритних персонажів з таємничої Гільдії м’ясників, що має багатовікову історію. Тож, з одного боку, багато що змінилося за останні часи, і “галас туристів був не для Заліщиків – тут діяли свої енергетичні канали, які безсоромно випльовували чужинців”, а з іншого – прибулий герой виявився саме тим, хто робив містечку всесвітню славу. Адже Заліщики у романі – це місце сили, оскільки довколишні поклади урану утворюють портал у безсмертя, а всі його мешканці – учасники карнавальної історії, в якій і показ мод на мосту над Дністром, і місцевий некрополь з порожніми могилами, і кохання з відьмою, і магічні обряди з пошуком Артефакту Священного Єдинорога стають складовими одного чудового міфу про безсмертя. Що ж до жанру, визначеного авторкою, як “іронічний саспенс”, то насправді “Гільдія м’ясників” – це сучасна “тернопільсько-чернівецька” екзотика, обрамлена у стилістичні шати справжнього “європейського” чтива – майстерного, вишуканого, з детективною інтригою і “масонською” містикою. Словом, як кажуть у самому романі, “історія тягнула на голлівудський фільм жахів і аж ніяк не на будні райцентру”.
Ярослава Литвин. Рік розпусти Клауса Отто Баха. – Х.: Фабула, 2020
Цей роман – трагікомічна історія про те, які пристрасті часом вирують у серцях цілком пристойних осіб, і які фантазії вони плекають у своєму буденному житті. Адже мова про 43-річного німця, якому дві жінки розбили серце – перша ще у школі, а друга – ставши дружиною, але зрадивши з далекобійником. Утім, природа, як завжди у таких випадках, бере своє, і часом це скидається на сумний каламбур. “Весна та осінь для нього завжди були довгоочікуваними та особливими – у ці сезони з’являлася надія, що котрась жінка, з якою йому перепаде перетнутися на роботі, під час поїздки в автобусі чи у супермаркеті, все ж раптово вирішить вдягнути спідницю замість джинсів чи леґінсів. І найголовніше – натягне на свої ніжки колготи”. А все тому, що головний герой роману – справжнісінький фетишист, у чому він боїться зізнатися самому собі. Утім, запірнути йому доведеться, минувши інтернет-знайомство, аж до незвіданих глибин України, де він шукатиме своє кохання, потрапляючи у халепи, проходячи випробування і залишаючись справжнім Дон Кіхотом і останнім романтиком нашого сьогодення.
Петро Гаврилишин. Роман Чорненький. Станиславів: віднайдені історії. – Брустурів: Дискурсус, 2020
…Ця незвичайна книжка про Івано-Франківськ / Станіславів просто сповнена дивних історій, загадковий подій і невідомих фактів. А стається це щоразу після того, як розкривають чергові архіви, і головне – закривають очі на “ненауковість” усної історії, яку лише нещодавно визнали за офіційне джерело. Утім, у цьому дослідженні, присвяченому колишній столиці ЗУНР, усе пристойно, і оповідь збудована не на матеріалах на кшталт “баба бабі сказала”, а на цілком поважних джерелах. Дивує і вражає у цих історіях, що охоплюють період від ХVІІІ до ХХ століття, достоту все – і як Станіславів переміг Коломию, і свято дивізії “Галичина”, і хіба що історій Єшкілєва про вампіра на старому цвинтарі, який ганявся за його мамою, і якого радянські вояки з вогнеметів палили, не вистачає. Утім, Нестора Махна цілком вистачає. Як його сюди занесло зі степового краю? “Збереглося прохання за підписом Махна до староства у Станиславові від 23 квітня 1922 р.”, – пояснюють автори. – “Перебуваючи в королівстві Румунськім я інтернований не був і навпаки мені дозволялось мати при собі шість чоловік. Маю за честь прохати від себе, групи моїх старшин і козаків дозволити мені з людьми оселитись в м. Львові або в однім із міст Польщі на становищі мирних громадян робітників”. Відомо, зрештою, чим усе воно завершилося.
