Початок повномасштабної війни – це постріл у груди.
Кожному з нас. Прямісінько в серце.
Шок, безпорадність, сльози, оніміння й безперервний, як зубний біль, плач душі.
Ми дивилися у Небо і не втомлювались запитувати: Боже, ЧОМУ?
ЧОМУ знову українська багатостраждальна земля омивається кров’ю наших дітей, наших людей?! Катування й ґвалтування у 21 столітті?! Бомби, які вціляють у житлові масиви і школи? Розстріляні впритул автівки з написами “Діти” і спалені села?
Боже, за що?!
Пізніше, прийшовши до тями, спостерігаючи за вивезенням “на болота” десятків тисяч українських дітей й рознесені в друзки залізничні колії, ми ставили собі інші запитання: де увесь світ? Як він, ситий і сонний, може байдуже дивитися, як в центрі Європи розпинають цілий народ? І ми виходили на багатотисячні мітинги та акції протестів, вимагаючи закрити небо над Україною, зброї і санкцій.
Війна змусила мільйони українців взяти найважливіше й вирушити подалі від вибухів і смерті у невідомість. Рятувати дітей, старших осіб, хворих та родичів з особливими потребами. Переселення на чужину – само по собі шок і стрес, але утікати від смерті – це справжня трагедія. Опиняючись у незнайомій країні, здебільшого без мови тієї країни, куди закинула доля, ми з усіх сил намагаємось адаптуватись, налаштувати нормальне життя. Шукаємо роботу, школи й дитячі садочки, пропонуємо свої послуги, вміння й таланти.
Є й такі, хто нарікає на діаспору, на те, що не можуть знайти праці зі своїми дипломами режисерів, журналістів, економістів чи учителів. Як, в діаспорі немає українських газет чи телебачення, куди б вони могли влаштуватись на роботу? Українських театрів чи оркестрів на державному рівні? Фінансових, політичних чи громадських організацій, які б платили повноцінні зарплатні?
Я вам дещо розповім з цього приводу.
Десь з 20 років тому ми теж вирушили в світи, залишивши за плечима рідний дім, батьків, улюблені роботи, цікаві подорожі, свята у родинному колі й, дуже часто, дітей. Не для захоплюючої мандрівки чи в пошуках острова скарбів, а щоб заробити на їжу, одяг і майбутню освіту для дітей чи, до прикладу, на житло (нагадаю, що в кінці 90-х і на початку 2000-х зарплатню могли не виплачувати по пів-року або й більше. Нікого не цікавило, яким чином родина має вижити взагалі без грошей). Тому нашу четверту хвилю назвали “заробітчанською”.
Ми шукали роботу не ту, яка подобалась, а ту, яка давала можливість заплатити за дах над головою та їжу (прибиральника, навантажувача, доглядача за хворими і божевільними, помічника будівельника, тощо). І ще трішки відкласти на машину, без якої, з американськими відстанями, як без рук.
Нам платили 5-10 доларів за годину і доводилось працювати понаднормово, щоб звести кінці з кінцями (3-5 доларів за годину – це офіціантам, все “зверху” вони мусили добрати собі чайовими). За роботу по догляду за перестарілими та немічними доводилось віддавати польським агенціям двотижневий заробіток.
Багато з нас, не маючи можливості продовжити візу, залишились у країні нелегально. Це коли ти боїшся усього: поліції, свого боса (щоб не звільнили), несподіваних рахунків, аварії на дорозі, темних вулиць, хвороби, тощо.
Заробітчанин – це коли ти усвідомлюєш, що мусиш навчитись пливти сам і що, загалом нікому ти тут не потрібен. Навіть зі своїми неймовірними талантами. Тому що оперні співаки тут доглядають дітей, а учителі та журналісти ходять прибирати.
Заробітчанин – це коли тебе не беруть на нормальну роботу, бо ти не знаєш добре мови. І тоді ти починаєш ночами серйозно зубрити її.
Заробітчанин повинен мати добре здоров’я. Будь-яка серйозна хвороба без страховки прирівнюється до повного краху. Тому що медицина в Америці платна. І платна не так, як в Україні, а як у США. Коли пігулка аспірину в шпиталі коштує 200 доларів, швидка – півтори тисячі, а один день, проведений у стінах лікарні, – від 2 до 5 тисяч. Не враховуючи самого лікування.
А коли заробітчанин стає бізнесменом, відкриваючи власну справу, виявляється, що доба може розтягуватись ще на 2-3 години, які так необхідні для сну.
***
Совок відучив людей нести відповідальність за своє життя. І цей інфантилізм часто передається наступним поколінням. Ми очікуємо, що хтось повинен створити нам зручні умови там, куди ми приїхали. Допомогти з мовою-школою-дитсадком. Працевлаштувати “за спеціальністю” (у мене диплом вишу, то чому я маю працювати секретаркою?). Забезпечити дах над головою, українську суботню школу для дітей, щоб вони не забули мови… і т.д, і т.п.
Але діаспора в усі часи розраховувала тільки на себе. Перші хвилі покинули батьківщину, але залишились українцями. Працювали неймовірно важко і багато (тут рекомендую прочитати книгу Іллі Киріяка “Сини землі”), однак зі своїх невеликих доходів будували церкви, школи й оселі СУМу. Били в усі дзвони про Голодомор, вбивства комуністами інтелігенції і як могли боролись за вільну Україну. Третя хвиля еміграції, викликана головним чином політичними мотивами, розпочалася наприкінці Другої світової війни. Писали правду про УПА, розвивали патріотичні організації й видавали книжки.
І сьогодні вимагають й стукають в усі двері за поміччю Україні.
Один з гріхів є зневіра. В цьому стані з людина не може чітко мислити й пливе за течією. Тому я насправді пишаюсь тими українцями, хто, оберігаючи дітей чи батьків, не тільки вирушив у невідомість, а й зумів адаптуватися.
Ви безстрашні.
Ви сильні.
Ви винахідливі.
Ви незламні.
Ви гарні, розумні, освічені й добрі.
Сьогодні про Україну знає увесь світ. Ми не побоялись битися з московією. За кордоном ми уособлюємо нашу країну. Наші ЗСУ.
Скористаймось цим і доказуймо щодня, що ми найкращі.
Будьмо голосом України за кордоном.
Розповідаймо про нашу пречудову культуру й традиції.
Допомагаймо іншим.
Знаходьмо потрібні слова, щоб утішити тих, у кого горе.
Укріплюймо Дух і Віру тих, хто зневірився.
Зробімо так, щоб не зачерствіли наші серця.
Бо ми мусимо, попри усі випробування, залишитися людьми, залишатися українцями.
Автор: Ольга Руда
