Інтерв’ю. Павло Романько

Інтерв’ю. Павло Романько

– Де ви? Я вас не бачу! – журналістка зупинилась, намагаючись зорієнтуватися у напівтемряві.

– Стійте на місці, – порадив я їй. – Зачекайте допоки очі звикнуть до темряви.

Дівчина скерувала світло ліхтарика у мою сторону і злякано зойкнула.

– Ви, ви поранений?!

– А ви думали я лежу на підлозі через брак хороших манер? У мене прострелені обидві ноги.

Те, що журналістка розгледіла у світлі ліхтаря, справді могло налякати непідготовлену людину. На бетонній підлозі поряд з купою битої цегли оперся спиною до стіни чоловік у брудному камуфляжі. В руках автомат, бинти на ногах, просякнуті кров’ю, зі стелі капає вода. Поряд із дверним отвором лежало тіло чоловіка у кевларовому шоломі і бронежилеті. Це був боєць спецпідрозділу, який загинув під час невдалої спроби штурму.

– Вам же ж у лікарню потрібно. Ви кров’ю стікаєте!

– Не кричи! – прикрикнув я на журналістку.

Дівчина починала панікувати, а цього я допустити не міг.

– Заспокойся, кров я зупинив, знеболювальне вколов, – вже м’якше продовжив я. – Часу в нас обмаль. Ваш телефон увімкнений? Наша розмова транслюється в ефір вашого телеканалу?

– Так, але…, – розгублено пробелькотіла журналістка.

– Ніяких але! – продовжував наполягати я. – Зараз я теж увімкну телефон. Хочу чути себе в ефірі. Як не як це моє перше інтерв’ю, – вимучено посміхнувся я.

Я вколов собі кінську дозу знеболювального, – наркотик ще діяв, але біль наполегливо продирався через наркотичну завісу. Увімкнув інтернет, і зайшов на сайт телеканалу. Дівчина не брехала. Я справді побачив на екрані смартфона її фото і зображення телефона. Знизу був напис “прямий ефір”.

 

– Ми в ефірі, – сказала журналістка.

– Молодець, гарно тримається, – подумки похвалив я дівчину.

Вона нарешті заспокоїлася, професіоналізм взяв верх над емоціями.

– Вас звинувачують у державній зраді і викраденні генерала СБУ. Вам  пропонували здатися, але ви натомість влаштували повномасштабні бойові дії і стали наполягати на візиті представників засобів масової інформації. То може нарешті поясните, що тут відбувається? – журналістка добре поставленим голосом ставила питання, які завбачливо підготувала дорогою.

– Домовмося так: я спочатку розповім вам свою історію, а потім ви поставите уточнювальні питання. Згода?

– Згода! – кивнула дівчина.

– Ця історія почалася давно, восени 2012 року, – я теж готувався до спілкування з пресою, тому вирішив розпочати розповідь з самого початку. – На дні народженні у Антона, мого однокласника, ми добряче випили, і розмова зайшла про ядерну зброю. Хтось сказав, що Кравчук зрадник, і даремно віддав ядерну зброю росіянам. Несподівано Антон відповів, що інформація про без’ядерний статус України не зовсім відповідає дійсності. Ми вже добряче сп’яніли, тому спочатку просто розсміялися. Антон раптом посерйознішав, і почав розповідь, яка фатальним чином вплинула на життя усіх присутніх на святкуванні Дня народження, і врешті решт привела нас сюди.

Інформація, надана Антоном, всіх просто вразила. Виявляється в СРСР на озброєнні перебували спеціальні ядерні міні-заряди, виробництво яких почалося в 1967 році. Їх називали ядерні міни, а пізніші модифікації отримали назву “ядерний ранець”. “Ядерний ранець” РЯ-6 важив 25 кілограмів і мав потужність до однієї кілотонни у тротиловому еквіваленті. Щоб зрозуміти, що таке одна кілотонна, уявіть собі залізничний потяг із 25 вагонів, у кожному з яких завантажено 40 тонн тротилу. Вибух ядерної міни міг знищити середньої величини місто. РЯ-6 перебував на озброєнні частин спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу, знаменитого ГРУ. Завдяки помірній вазі і невеликим розмірам бійці спецназу мали змогу непомітно закладати ядерні міни поблизу шахтних пускових установок американських балістичних ядерних ракет, – вони повинні були спрацьовувати відразу після старту ракети, знищуючи її ударною хвилею. Потім вирішили їх використовувати також для знищення  аеропортів, електростанцій, та інших важливий об’єктів.

Антон не знав, чи радянські диверсанти закладали ядерні міни за кордоном, але йому точно було відомо про те, що вони отримали наказ провести ядерне мінування власної території. Генштаб СРСР марив великою і переможною війною з країнами НАТО, але одночасно боявся її. Радянські генерали пам’ятали події другої світової війни, коли величезні території СРСР були окуповані вермахтом. Вони допускали можливість повторної втрати західних територій, тому, щоб зробити ці території непридатними для нормального існування було проведено ядерне мінування території Української СРСР. Було заміновано весь Дніпровський каскад гідроелектростанцій. У разі активації РЯ-6 вибух повинен був зруйнувати греблі, а величезна хвиля за задумом виродків у генеральських погонах повинна була знищити ворожі війська, і унеможливити їх подальше просування територією СРСР. За розрахунками вчених ця хвиля могла дістатися до узбережжя Туреччини, а територія України після рукотворної ядерної катастрофи стала б непридатною для життя, і її планували надалі  використовувати для захоронення ядерних відходів.

У 1995-1996 роках, за офіційною інформацією, з території України було вивезено усі ядерні заряди, але Антон стверджував, що РЯ-6 залишилися. Вся інформація про них була у Москві, українцям росіяни її передавати відмовилися, тому без точної інформації про місцезнаходження ядерних мін українські військові їх знешкодити не могли.

Ми, приголомшені, замовкли, обмірковуючи отриману інформацію. Інформація, надана Антоном, здавалася дикою, неймовірною, але він працював у СБУ, тому до його слів варто було прислухатись. Особливо в цій розповіді мене шокувало те, як легко росіяни ухвалили рішення перетворити Україну на ядерний могильник. А я ще колись дивувався, як росіянам могло спасти на думку провести випробування системи аварійного захисту реактора Чорнобильської АЕС. В порівнянні з ядерним мінуванням Дніпровського каскаду аварія на ЧАЕС здавалася тепер дитячими пустощами.

Поступово ця розмова стала забуватися, але у 2014 році Росія напала на Україну. Я і мої друзі добровольцями пішли на схід. Термін контракту з ЗСУ добігав кінця, я збирався його продовжити, і тут несподівано мене знайшов Антон. Він приїхав без попередження і наполіг на розмові без свідків. Розмова з ним змусила мене звільнитися із лав збройних сил і привела мене сюди.

– Я вип’ю води? Ви не проти? Тільки рекламну паузу не ставте.

Жарт вийшов несмішний. Рани продовжували кривавити, дія знеболювального поступово послаблювалася, наростали біль від поранень і слабкість від втрати крові.

– Так, звичайно, відпочиньте, – зі співчуттям у голосі відповіла дівчина.

Я зробив ковток води із пластикової пляшки. Вода була тепла, але спрагу трохи втамувала.

– Ви можете продовжувати? – запитала журналістка.

– Так, звичайно.

– Що саме сказав вам ваш друг, що змусило вас звільнитися з війська?

– Антон служив у Департаменті контррозвідки СБУ. Випадково він дізнався, що Перший заступник Голови СБУ, і за сумісництвом – керівник Антитерористичного центру при Службі безпеки України є глибоко законспірованим російським шпигуном. За його інформацією, зрадник у генеральських погонах від своїх російських кураторів отримав завдання на День Незалежності України здійснити теракт. Ядерний теракт. Росіяни наказали йому активувати РЯ-6. Таким варварським способом вони вирішили покарати непокірну Україну.

Виявивши зраду у вищому керівництві Служби безпеки, Антон не довіряв уже нікому. Він боявся ділитися цією інформацією з колегами, і тому від безвиході вирішив просити допомоги у нас, своїх шкільних друзів.

– Ви, ви серйозно?!!! – дівчина була шокована.

– Розуміючи важливість ситуації, ми вирішили допомогти Антону, – продовжив я, не зважаючи на її белькотіння.

– Ми демобілізувалися і вирушили в Очаків. Чому в Очаків? Розумієте, знайти ядерний ранець – це половина справи, головне його знешкодити. А як це зробити? Антон пояснив, що РЯ-6 забезпечений декількома системами захисту проти розмінування: вібраційною, оптичною, акустичною та електромагнітною, тому вважалося, що нейтралізувати його практично неможливо. Але в Радянській Армії були створені саперні підрозділи спеціального призначення, призначені для ліквідації ядерних фугасів. У Радянському Генштабі боялися, що американці теж мали програму з ядерного мінування території СРСР. Особовий склад цих підрозділів навчали знешкоджувати не лише іноземні ядерні міни, але й вітчизняні. Одним з таких підрозділів був 73-й морський центр спеціальних операцій, який базувався в Очакові. Його бійців журналісти прозвали морськими котиками, а зараз він носить ім’я Антіна Головатого – козацького кошового отамана, командувача Чорноморської козацької флотилії.

Антон дав нам контакти одного з колишніх бійців центру, який погодився нам допомогти. Ми зустрілися з ним, познайомилися, і він запевнив нас, що зможе знешкодити ядерні заряди, як тільки ми вкажемо йому місця їх закладки. А от це було головною проблемою. Ми не знали, де ці місця, а шукати їх, нарізаючи кола з лічильниками Гейгера навколо плотин Дніпровського каскаду, довго, і до того ж це могло привернути небажану увагу. Тому після тривалих обговорень і суперечок було ухвалено ризиковане і авантюрне рішення – викрасти зрадника.

Ми планували відвезти його за місто, швиденько допитати, отримати координати ядерних мін, і знешкодити їх. Операцію призначили на вечір п’ятниці. Розраховували на те, що в ніч перед вихідним зникнення генерала не помітять, за суботу-неділю ми встигнемо отримати від нього потрібну інформацію і знайти хоча б один ядерний ранець. Це дозволило б нам запобігти теракту, і довести свою невинуватість. Але все пішло не так… Ми привезли генерала сюди, на цей покинутий завод, але зрадник виявився міцним горішком. Він відмовився говорити. Ми його допитували, навіть били, так, били, але він нічого не сказав. Наше, скажімо так, спілкування з ним затягнулося. Зрештою, зникнення генерала помітили, почалися пошуки. Шукало його не тільки СБУ, а також і росіяни.

– Росіяни!?

– Не вірите? Я б теж не повірив… Розумієте, якби нас приїхали арештовувати з СБУ, ми відразу б здалися. Але першими нас знайшли його спільники, працівники СБУ, завербовані росіянами. Нам не дали жодного шансу, не було переговорів, попереджень, пропозицій здатися… По нас відразу відкрили вогонь на ураження. Ми почали відстрілюватися, я вбив зрадника, під час бою всі мої друзі загинули, але Антон перед смертю встиг зателефонувати на ваш канал і до когось з СБУ. Мене поранило, але мені пощастило протриматися до приїзду  працівників СБУ, вірних присязі. Тому я досі живий і маю змогу дати інтерв’ю такій чарівні дівчині, – вимучено пожартував я.

– Що ви збираєтеся робити далі? – журналістка не звернула уваги на мій кволий комплімент.

– Всі мої друзі мертві… Ми завжди були разом. Разом навчалися, разом воювали, а сьогодні їх не стало… Значить і мені час. А ви йдіть звідси. Свою роботу ви зробили. Дякую! – важко дихаючи відповів я.

Дівчина пішла. Вона отримала сенсаційний матеріал і забезпечила свою кар’єру на роки вперед. Але ще більшу сенсацію я від неї приховав. Я не сказав їй, що насправді Антон перед тим, як зв’язатися зі мною, довго слідкував за зрадником і дізнався місця закладки РЯ-6. Завдяки отриманим від нього координатам ми знайшли ядерні міни, колишній морський котик відключив системи захисту, але не зміг дізнатися, який номер телефону вбитий у їх пам’ять.

Спочатку Антон хотіли заарештувати генерала, але потім передумав. Він боявся, що дізнавшись про його арешт, росіяни активують ядерні міни телефонним дзвінком з  території РФ. Тому після довгих нарад і суперечок ми вирішили змінити план. Було вирішено вивезти ядерні міни за межі України.

Антон зробив нам фальшиві документи, і під виглядом гастарбайтерів ми привезли РЯ-6 у Москву. Не дивуйтеся. Це було зовсім не складно. Трохи дорогувато, але не складно. Взагалі, в Росію можна провезти що завгодно, так само як і вивезти. Доведено Шамілем Басаєвим, який у 1995 році провів загін у кількості двохсот бійців з повним озброєнням у місто Будьонівськ.

У Москві ми розділилися. Групами по два-три чоловіки ми влаштувалися на декілька об’єктів будівництва. Там ми непомітно замурували РЯ-6 у стіни декількох новозбудованих висоток у центрі столиці РФ, поряд з урядовим кварталом…

І лише після нашого повернення в Україну, Антон почав готувати арешт генерала. Але ми запізнилися. Генерал щось запідозрив і вирішив перевірити місця зберігання РЯ-6. Цього ми не очікували. На щастя, Антон продовжував стежити за зрадником. Він непомітно супроводжував його до Київської ГЕС і, зрозумівши, що той збирається повідомити росіян про зникнення ядерних зарядів в останній момент встиг йому завадити. Під час бійки Антон вирубив генерала, і привіз його на цей покинутий завод. Генерала приїхали рятувати його спільники, а ми прибули на допомогу Антону… Під час стрілянини Антон викликав спецназ СБУ і  зателефонував на телеканал…

Ви запитаєте навіщо? Ми з самого початку вирішили, що ядерні міни повинні вибухнути на території Росії. Антон хотів заарештувати зрадника і показати його арешт на декількох рейтингових телеканалах. Ми розраховували на паніку росіян. Ми сподівалися, що дізнавшись про арешт генерала і боячись розкриття свого підступного плану, вони вирішать активувати ядерні міни. Саме тому під час перестрілки Антон зателефонував знайомому продюсеру і пообіцяв йому сенсаційний матеріал. Саме з розрахунку на це я щойно дав перше і останнє інтерв’ю у своєму житті…

Все вийшло так, як ми і планували. Моє інтерв’ю пішло у прямий ефір, і росіяни щойно дізналися, що їх план розкрито. Зараз у Кремлі паніка. Вони розуміють, що українці тепер неодмінно знайдуть ядерні закладки і звинуватять керівництво Росії в ядерному тероризмі. Тому вони вирішать самі активувати РЯ-6 і знищити Київ, знищити вище військо-політичне керівництво України, саму країну, щоб нікому було звинувачувати Росію у військових злочинах, нікому було нагадувати світові про анексію Криму і агресію на українському Донбасі… Зараз хтось гарячково набирає номер телефону і доповідає Путіну. А той дає наказ підірвати плотини. Скоро, зовсім скоро, хтось у Москві набере фатальний номер, і росіян жде сюрприз. Навіть, якщо спрацює лише один ядерний ранець, його вибух залишить по собі незабутні враження. Принаймні центр Москви буде стертий на порох. Вони отримають те, що хотіли зробити в Україні. Я дивлюся на смартфоні канал Росія-1. Зараз там ідуть новини. Знаю, що я скоро стечу кров’ю, але  дочекаюся цього дзвінка. Неодмінно дочекаюся…

 

02.11.2021