Його вибухове почуття гумору спонукає жити, діяти, любити всупереч усьому. Гумор Андрія Козінчука допомагає пережити війну, не уникаючи реальності. Андрій Козінчук – військовий психолог, ветеран, боєць Збройних сил України. Він народився в селі Березівка, що біля Івано-Франківська, живе у Києві. Допомагає не лише бійцям, але й цивільним уникати панічних настроїв, розрізняти реальність і надуманість, використовувати найефективніші способи упоратися зі стресом.
– Андрію, ти на війні з 2014 року. Як змінюються запити бійців до психолога?
– Вони не сильно змінюються, головне – що вони вже є. У 2014 році всі цуралися цієї теми, зараз є набагато більше людей. До мене щодня хтось звертається – бійці з мого підрозділу, з інших, сестра військовослужбовця може мені написати про свої проблеми. Запит формулюють по-різному, а насправді – він один: я не даю ради. Тому я радію не від різності запитів. А від того, що хоча би частина людей усвідомлює – їм потрібна допомога чи підтримка. Я ж не закликаю, що всі мають піти до психолога, я закликаю, що кожен має піклуватися про своє ментальне здоров’я. Підеш не до психолога, а до священника – ок, виговоришся своєму другу – теж норм. Не ок – якщо замість проговорити з другом, людина напивається вхлам якоїсь “сміливої” води, шліфує це “сміливим” пивом, і йде до колишньої розказувати, яка вона. Коли ж ти піклуєшся про своє ментальне здоров’я, відстоюєш свої кордони, це дуже круто. Я радію і пишаюсь тим, що українці з кожним етапом більш відповідальні до себе.
– Як навчитися проговорювати свій біль?
– Це важко, бо більшість людей тікає від того, що всередині. Закриваються справами, соціальними обов’язками, маркетинговими штучками. Щоб прийняти те, що всередині нас, має щось статися або нас мають цьому навчити. На жаль, перший спосіб буває частіше. Люди не приходять до мене по-дружньому поговорити. Приходять як до спеціаліста, а там вже моє завдання зробити так, щоб все було невимушено і були збережені базові правила: конфіденційність зокрема. Терапія ж як працює: коли люди розказують мені, то вони ж насправді нарешті говорять з собою. У кабінеті в психотерапевта часто вперше говорять про те, що всередині. У мене було декілька сімейних пар, які разом жили 11-15 років, але не проговорювали того, що проговорили у мене в кабінеті. Коли визнаєш проблему, то можеш з нею боротися. Якщо не знаєш, як з нею боротися, для цього є психотерапевт.
– Як це боятися правильно, коли віч-на віч зі смертю? Я про наших бійців на нулі…
– Коли ти на нулі, ти боїшся. Там всі бояться. Перманентно. Головне – робити свою роботу. Хтось тримає сектор, хтось набиває магазини чи стрічки, хтось спить, бо він всю ніч працював, хтось керує дроном. Коли всі ролі правильно розподілені, то діяльність, не повністю, але витісняє страх. Дуже важливо, щоб страх був функціональним, щоб він мотивував діяти. І коли ти знаєш, що робити, маєш інформацію, тоді страх менший, ніж твоя функціональність.
– Де взяти ресурс, коли минає рік виснажливої, важкої, жорстокої війни?
– Про ресурс треба турбуватися завжди, бо це твоя батарейка. Ресурс є фізичний, психологічний і соціальний. І він не може бути лише один, має бути комплекс, тому важливо не забувати про сон, воду, харчування, звички фізичні і ментальні, і звісно, соціальний контакт. Якщо все робити правильно, завжди буде ресурс. Настрою може не бути, але ресурс буде завжди. І оця тема: не час відпочивати – треба працювати, бо у нас війна; воно то так, але так можна вигоріти і згоріти. Ресурс треба шукати навколо себе. Якщо в тебе немає сили ні на що, то організм каже –нічого не роби, полежи хоча б 15 хвилин, відпочинь від телефона, телевізора, від усього, твоя нейронна система потребує спокою.
– Ми втомилися не лише від війни, але й від емпатії. Після Бучі, Ірпеня, Ізюма, Гостомеля, Дніпра… нас вже, на жаль, нічим не здивувати… Ми звикаємо до зла?
– Біда, яка з нами трапилась і ми її пережили, тобто змогли після неї функціонувати, зробила так, щоб ми до неї адаптувалися. Не можна сказати, що інша трагедія тебе вже не чіпляє. Чіпляє. Просто якщо ти знайшов, як пережити, то вже маєш набір інструментів, якими можеш користуватися для подолання цього. І це не про звикання – це про адаптацію. Є люди, які не змогли адаптуватися, і кожна наступна травма, – це ретравматизація: стає все гірше і гірше, наше завдання – допомогти.
– Як пережити втрату? Як змиритися з тим, що вижив, а побратими – ні?
– Пережити втрату треба так, щоб дати собі час погорювати. Дуже часто люди стараються робити вигляд, що нічого не трапилось: є дуже багато справ, я сильний, я молодець. Не треба такого робити, треба просто поридати і це буде норм. У жодному разі не забивати на себе. Якщо втратив побратима, це не означає, що ти маєш голодувати, страждати – від цього він не воскресне. Треба віддати шану і довести, що його життя і смерть не були марними.
– Ти – вразлива людина? Що тебе розчулює?
– Я – вразлива людина. Вже не так мене вражають новини або події, але досі боляче, коли чую про загиблих або поранених цивільних. Можу розплакатись від фільму марвелівського або від музики, коли всередині все перевертається. Я не став супер-мега-пофігістічним чуваком, просто знаю, як сприймати ті новини, з якими до мене приходять. Наприклад, допоки чоловік воює в жахливих умовах, його дружина зрадила його. Я знаю, що з тим зробити. Або як мамі сказати, що син загинув. Але мене хитає, коли знаю, що дитина лишилася без батька. Це дуже розчулює…
– Стосунки часто є на першому місці у зверненнях військовослужбовців. Розлучень дуже багато, а конфліктів між партнерами і подружжям ще більше. І, як ти кажеш, це дуже послаблює наші сили. Як зберегти любов і дочекатися?
– Дуже важливо зберегти себе і усвідомити, що тобі ці стосунки дають. Тут щирість допоможе. Тому що у стосунках люди дуже часто обманюють. Наприклад, вони не кажуть, що їх не влаштовує в сексі або не зізнаються у тому, як бісить, що ти говориш на суржику. Бо хочеться сподобатись своєму партнерові. Коли ж ресурс закінчується, в стресі людина випалює все невдоволення, яке є. А можна спокійно проговорити ті проблеми, які турбують. Я противник того, що треба зберегти стосунки будь-якою ціною. Я за те, щоб зберегти себе будь-якою ціною. Якщо стосунки створені для того, щоб ти страждав чи страждала, це такі собі стосунки.
Важливо пам’ятати формулу екологічних стосунків. Екологічні стосунки – це коли ти в цьому союзі отримуєш більше енергії, ніж витрачаєш, і твій партнер теж. Коли ж від стосунків стає тільки гірше, то це ознака токсичних стосунків. І не можна зразу розходитись після сварки. Варто вчитися сваритися, поважати кордони один одного і дуже важливо бути чесним спочатку. Якщо немає енергії на любов, не треба себе змушувати любити, треба відновити енергію. Важливою є культура спілкування – комусь достатньо години на день, щоб поговорити, а комусь треба – п’ю і не можу напитися. Дисонанс – це погано.
Питання, чи ти справді любиш партнера і чи ти справді любиш себе. Якщо у вас дві відповіді “так”, у вас все вдасться, якщо хоча б одна відповідь “не знаю”, то вам треба працювати з психотерапевтом.
– Дуже корисний твій блоґ “У моїй голові” про те, як захистити своє ментальне здоров’я від впливу війни. Зараз що треба робити українцям?
– Перше – вижити! Вижити! Будь-якою ціною! Бо українці, коли до чогось звикли, вони потім забивають, наприклад, ховатися в укриттях або піклуватися про себе. Тому насамперед – власна безпека. Друге – це базові потреби: харчування, вода, соціальні контакти, турбота про себе. Третє – це підвищувати свій рівень ефективності, і з тим проблема. Бо у нас всі хочуть підняти свій рівень ефективності до рівня Бог або Залужний, а достатньо підняти його на один відсоток. Ставати кращим щодня, не забувати про базові, прості речі, які ми можемо формувати, наприклад заправляти ліжко, вмиватися, чистити зуби, робити гімнастику. Навіть, якщо ви не спортивний, потратьте 5 хвилин на дихальні вправи або помедитуйте. Хто не любить медитації, помоліться, але щиро, а не просто так. І обов’язково хоча б раз на день себе якось заохочувати – їсти морозиво, співати пісню, яка дуже подається. Це дуже важливо, бо ми можемо в цій боротьбі за Україну просто втратити себе, а для чого нам Україна без нас.
– Не шкодуєш зневажливих і лайливих слів для окупантів – ти їх називаєш “абізянами”, “лаптєногими”, сволотою, свинями, “мразями”, “плєшивими ублюдками”, тупорилими баранами. Цей список невичерпний?
– Ще з військового ліцею мене вчили не знецінювати свого противника, і я знаю їхні сильні сторони. Але щоразу вони щось вчудять. Ну реально “абізяни”. Люди з громадських об’єднань захисту тварин мене просять не називати русню “абізянами”, бо це дуже сильно ображає мавп, бо мавпи – це високультурні і моральні тваринки, а русня – ні. “Лаптєногій мозг” – він такий. Коли мене питають, чи вбивав я людей, то з великою гордістю кажу, що ні, якщо ж моя куля влучила, то точно не в людину, а в русню. Тому мені так легко. Я по-людськи просто висловлюю свої емоції і стараюсь не стримувати себе в цьому.
– ЗСУ ти називаєш богами, красавчиками, крутими людьми! Українські бійці дозволяють собі плакати – що ти їм тоді кажеш?
– Військовослужбовці при мені дуже багато плачуть, їм не варто нічого говорити. Як правило, я простягаю їм склянку з водою або горнятко з чаєм, от і все. Не хвалю і не осуджую. Іноді і сам можу заплакати разом з ними, бо мене дуже проймає. Нема слів, які треба було би казати, коли чоловік чи жінка заплаче. Це ж нормальний процес виведення емоцій. І це здорово.
– Яка місія Андрія Козінчука у цій війні?
– Моя місія – вижити, перемогти, зберегти в собі людське. Боюся стати зрадофілом. Хочу стати героєм війни, адже герой війни – це не той, хто грудьми захищає свого командира і ловить кулі, а той, хто несе цю перемогу у своїх діях.
– Що входить у твої обов’язки зараз?
– У мене елементарні обов’язки – психологічна підготовка, психологічний супровід бойових дій і психологічна адаптація та реабілітація. От зараз супровід бойових дій – бути присутнім, спостерігати, надавати підтримку, якщо вона ситуативно потрібна, підтримувати командування, давати методичні поради керівникам підрозділів, якщо вони цього просять, не лізти куди тебе не просять, дивитися за морально-психологічним кліматом підрозділу. Але я ще додатково займаюся волонтеркою та організовую дозвілля.
– Психологи, які війни не бачили, не мають досвіду роботи з ветеранами. Як їм завоювати довіру тих, хто повернеться з фронту?
– Треба чесно і щиро казати: “Я не маю досвіду, але мені важливо, аби ти мені довіряв, бо я цього хочу. Для мене важливо працювати з тобою, підтримати тебе”. Не ліпити із себе розумника, бо подивився “Дев’яту роту” і тому про війну знаєш все. У кожного психолога є емпатія або набір навичок, вмінь, інструментарію для роботи. Кожен крутий психолог, який пройшов війну, колись був звичайним психологом, в якого не було досвіду.
–Наслідки війни з нами надовго! Хлопцям після Перемоги треба буде адаптуватися до мирного життя. Що зараз мусить зробити наша держава?
– Перше – визнати, що в нас будуть наслідки. Як тільки визнаємо, зразу будемо щось з ними робити. Друге – нам треба для цього створити відповідну інституцію. Інституція, яку утворено Міністерством у справах ветеранів, на жаль, поки що дорожньої карти не прописала. Має бути затверджений процес адаптації кожного ветерана і членів його сім’ї, розписано, яким буде шлях переходу від стану війни до стану миру, проведено роботу з сім’єю, з громадою, з собою. Адже окрім держави тут ще є вплив соціуму.
– У 2016 році ти був в університеті у Рочестері (США). Є потреба зараз поїхати до Штатів, щоб перейняти досвід американських колег?
– Мені більш цікавий американський досвід з точки зору системності, створення програм реабілітації, адаптації військовослужбовців після війни. Знаю, що американські університети цим займалися, і для мене дуже цінний саме науковий підхід. Ще не знаю, як зробити так, щоб я потрапив в Америку, аби перейняти досвід саме військових психологів, бо для мене це дуже важливо.
– Наші українці у США переживають те, що відбувається в Україні. Що важливо їм знати зараз?
– Українцям за кордоном важливо знати, що ми зараз пишемо свою історію. В мене є декілька прохань до них. Перше – не сумнівайтеся в тому, що ми робимо правильно. Це дуже велика ціна і така віха раз на сто років приходить. Друге – де б ви не були, як далеко не були б від України, ви – українці. Якщо можете донатити, ставити вподобайки, писати фейсбук історії, протестувати біля посольства росії або допомагати солдатові – робіть це. Бо українець – не тільки той, що живе на Житомирщині чи Вінничині, це той, хто любить свою країну. І це добре, що ви зараз у безпеці за кордоном, важливо, щоб ви несли оцю українськість. Зараз ви також у війні, бо голова забита тим, що тут зараз коїться. Вірте в нас, вірте в себе! Якщо будете сумніватися – ми можемо програти, а це неможливо.
Ми переможемо!
