“Як там Київ?” – часто питають українці – з інших міст України та й з-за кордону. Немало наших тепер по всьому світу.
А Київ живе своїм життям: повітряні тривоги, волонтерство, багато військових…
У місті майже щодня повітряні тривоги, часто по кілька на день. Звук тягучого різкого сигналу щоразу діє на психіку приблизно так, як дирчання допотопної бормашини у кабінеті стоматолога. Хочеться затулити вуха і не чути, більше – стерти з пам’яті те бридке виття.
У місті багато військових. Завжди пошанівно проводжу їх очима. Досить вже багато молодих чоловіків у цивільному – іноді з паличкою, іноді на милицях. “Звідти”, – думається завжди.
Всі київські пам’ятники закладені мішками з піском, а навколо них висяться сірі акуратні тумби: мовляв, не забувайте, кияни, що ми тут є. Деякі пам’ятники знесли: нещодавно кату Ватутіну, який стояв майже століття у Маріїнському парку. Сподіваємося, на черзі пам’ятник Щорсу, котрий досі на бульварі Шевченка навпроти вулиці Петлюри. Дивно це все поєднується у нашому місті: Шевченко, Петлюра, Щорс.
Ми звикли до нинішньої “смугастої” київської реальності. І якщо говорити від власного імені, я б цю реальність не проміняла на жодну іншу. За 12 місяців війни нікуди не поїхала з нашого міста. Чомусь і страшно особливо не було. Було боляче. Було боляче, коли під містом лунала канонада, летіли ракети і дрони, то там, то сям чутно стрілянину, коли весною добами не можна було виходити з дому, бо комендантська година. Коли стогнали від болю рідні Гостомель, Ірпінь, Буча, Бородянка, Макарів – у цих містах раніше мені неодноразово доводилося бувати, навіть жити. На сплюндрованій ворогом Макарівщині я виросла.
У ті часи наш Київ і вся Україна просили про Молитву. І ми молилися щодня: колективно і поодинці! Просили захисту окремим містам та окремим людям. Виходила на свій балкон на сьомому поверсі, що дивиться на схід, тягла руки до неба, до Бога, просила небесного покрову Києву й всій Україні. Після деяких наших молитов знаходилися люди, яких шукали рідні. За місяць ворог покинув рідну Київщину…
Це все чув наш Київ. Вечорами він вдячно підморгував все більшою кількістю вікон у сусідніх будинках. А коли через півроку нас з Києвом занурювали у суцільну темряву, здавалося, що він зачаївся і шепоче: “Вистоїмо!”. І ми вистояли. Три дні тому поїхали міські тролейбуси і трамваї. Ми тішимося цьому, як малі діти, бо київські трамваї і тролейбуси – то мирні засоби пересування, вони є символами миру для нас.
Київ волонтерив, тобто чим міг допомагав тим, хто став на його захист. Він збурив води своїх невеликих річечок навколо та підняв тисячолітні Змієві вали – не даючи жодного шансу чужинцям їх здолати їх. Тисячі тих чужинців вклякли навколо нашого древнього міста. Відомо ж – “хто до нас з мечем прийде…”
Київ і нас навчив допомагати: хтось шукав спорядження своїм рідним-близьким, які пішли добровольцями у тероборону, а потім у ЗСУ, хтось готував і готує борщові заправки, енергетичні батончики, вареники-пиріжки, плете сітки, “кікімори”, тепер шкарпетки. Ми з дівчатами шиємо “стратегічні вироби” – труселя для поранених у шпиталі. Адже волонтерити значно легше, аніж ніяк не допомагати фронту.
Ми просто тепер так живемо. Цікаво, чи всі так само бачать наше київське життя-буття, як я? Про це я вирішила спитати самих киян. Так склалося, що це трапилося 19 лютого. Того дня студентські друзі запросили мене на каву до одного з київських ресторанів. Так, ми ходимо у ресторани, а ще у театри та кіно, зустрічаємося з друзями. Ми живемо, життя триває.
І от я знову на Майдані – там, де довелося бути вранці 19 лютого 2014 року, рівно дев’ять років тому.
Врізка про Майдан 19 лютого 2014 року
“На моїх світлинах палають Профспілки, на Майдані майже немає людей, а ті хто є, знесилені. Це ми потім дізнались, що то був найнебезпечніший Майданівський ранок – коли переломилася ситуація з приходом Львівської сотні.
На сцені виступав хлопчик з Донецька, в якого брат-міліціонер опинився “по ту сторону барикад” (чи жива та дитина?). Дівчатка робили коктейлі. Молився священник, так щиро молився, стоячи на колінах у бік готелю “Україна” – ніби відчував, що за добу кривава небезпека піде звідти…
Я пробула там годину. Моє авто стояло на всяк випадок аж біля парку Шевченка, боялася після ночі 18 лютого за нього. Так смішно: за себе не боялася, а за машину боялася. Дивно ми влаштовані. Дійсно, якось за себе не боялася, сама ж з дому поїхала.
Потім встало Сонце! Воно пробивалося крізь хмари диму над пам’ятником Засновникам Києва… Все було ТАК СИМВОЛІЧНО, але оцінила я це вже потім, потім…
І тоді МЕНЕ ПОПУСТИЛО. Відчула – можна їхати додому. Пішла назад Хрещатиком, було морозно і сонячно. Назустріч йшло багато усміхнених чоловіків: у касках, з палицями. Потім з інтернету дізналась, що це до Майдану прорвалася та сама спасенна Львівська сотня.
СЛАВА УКРАЇНІ, друзі! Ми все одно – ПЕРЕМОЖЦІ”.
(цитата з моєї сторінки Фейсбуку, 19 лютого 2015 року)
Пішла Хрещатиком від ЦУМу до Майдану. Людей тут чимало, хоча звісно не стільки, як до війни. Підходячи до Головпоштамту, зустрічаю юнака у формі ЗСУ. Він йде поряд зі старшою жінкою, видно, мамою. Запитую, чи знає про події 2014 року на Майдані, чи був там.
– Я ще занадто мілкий тоді був, – посміхається.
– Бачу, ви у формі ЗСУ. Ви звідти? – Ні, тільки збираюся.
– Йдете у “Гвардію наступу”? – Так, – стримано кивнув.
– Скільки ж вам років? – Двадцять три.
І вони з мамою поспішили далі у справах. Наближаюся до поштамту. Стоїть жінка, когось очікує, вже немолода, але ще нестара точно.
– Можна з вами поспілкуватися? – Так.
– Ви киянка? Чи знаєте ви про події дев’ятирічної давнини? Чи були на Майдані?
– Тоді я на Майдан не ходила. Працювала, але всіляко підтримувала. А тепер ось війна… Душимо русню. Ми волонтеримо: плетемо “кікімори”, шкарпетки хлопцям на фронт. Звемося “Печерські котики”.
До неї підходить молодша жінка, чимось схожа на старшу: мабуть, донька. Як виявилося, це Дарина, їй 30 років, а мамі Марії 60. Допомагають разом.
Поряд з Головпоштамтом один з моїх улюблених київських пам’ятних знаків Нульовий кілометр, я його зву “Голубою планетою з голубами”. Бачу, біля позначок українських міст мами з дітьми! Заговорила до молодої красивої мами, познайомилися: Марині 43 роки, її сестрі Світлані (?) 41 рік.
– Ми з Херсону, внутрішньо переміщені особи, зараз тут з дітьми, – пояснює Марина. – Сьогодні привезли дітей на Майдан, щоб вони тут побували. У 2014-му я сюди не могла приїхати, була вагітна, але їздили мої близькі друзі зі своїми дітками, спеціально сюди приїздили. Зараз ми тимчасово живемо в Ірпені. Дуже хочемо додому, але наразі повертатися небезпечно, особливо з дітками.
Переходжу Хрещатик, виходжу на Майдан. Біля Стели з Монументом Незалежності геть мало людей. Направду, мене це дивує у такий день. Підходжу до зграйки молодих дівчаток. Запитую про Майдан, про війну. Мені відповідає рудоволоса юнка:
– Ми не були на Майдані, звісно. Мені було сім років. На Майдан ходив мій тато. Зараз тато воює.
Запитую ім’я дівчини, вік та ім’я тата.
– Мене звуть Аліна, тата – Валентин, йому 38 років. У Ані, – вона вказує на біляву подружку, – теж тато воює.
– Мого тата звуть Віталій, йому 39-ть, – доповнює білява маленька Аня.
Поспілкувавшись з дівчатками, йду до Алеї Героїв Небесної Сотні. Завжди намагаюся зайти, коли тут буваю. Поряд із закритим щитами пам’ятником Засновникам Києва зустрічаю молодого ясноокого чоловіка. Бачу, що він налаштований дуже відкрито. Пропоную поспілкуватися, Андрій не відмовляється. Йому 35 років, він спеціально сьогодні заїхав на Майдан. Відповідає на мої питання:
– О, так, я був на Майдані. Ми сюди приїздили з моїм другом з Полтави. Спеціально поїхали взнати, що тут і як, бо люди різне говорили. Заходили мало не у кожний намет, спілкувалися з людьми. Зрозуміли, що це був справжній народний спротив. Власне, з Майдану все і почалося. Тепер у нас війна з росією… Ми переможемо, не маю жодного сумніву у цьому. Питання, коли це станеться і за яких умов. Думаю, до літа наші ЗСУ ще звільнять територію. Я кровно зацікавлений у цьому, бо народився і виріс у Новій Каховці. Мої батьки на окупованій території, зрідка вдається поспілкуватися. Вони не втрачають віри у Перемогу.
***
О, знов повітряна тривога! Щодня себе запитуєш, коли чуєш це виття: що робитимеш? Може, це не правильно, але ми припинили боятися. А, може, і правильно, бо страх притягає негатив. Всі, хто дуже боявся, поїхали. І теж, мабуть, правильно зробили. Не можна жити у страху. Під час ПТ, наприклад, я молюся, а хтось малює, а ще хтось співає пісні. У київських сховищах цілі шкільні класи співають “Червону калину” або “Ленту за лентою”. Мами співають колискові малюкам. Так, щодня у Києві народжуються малюки, серед них більше дівчаток. Кажуть, це до миру.
Непомітно спливла година мого перебування на Майдані. Цієї неділі він виявився невелелюдним. Видно, війна перебила бажання киян прийти на Майдан. Хоча багато хто прийде завтра, 20 лютого, – у день вшанування Героїв Небесної сотні.
Всі люди, з якими мені вдалося того дня поспілкуватися, – випадкові перехожі. До речі, всі спілкувалися українською, ще кілька років тому такого не було у середмісті столиці. Всі вони так чи інакше причетні до Майдану, до війни. Навіть географія виявилася різноманітною: Київ, Херсон, Нова Каховка, Полтава. Всі по-своєму наближають Перемогу, беззастережно вірять у неї. Саме це весь час стверджує і наше місто-фортеця – наш непохитний тисячолітній Київ.
