Паску українці пекли переважно в четвер або у суботу, а в Карпатах – у великодню середу чи суботу. Процес випікання супроводжували різними ритуальними дійствами: особливою заготівлею дрів, очищенням пікної діжі й учиненням тіста, розпалюванням печі “живим вогнем”, добутим шляхом тертя паличок чи кресива, і тому подібне. На Бойківщині перед тим, як розчиняти тісто, господиня палила у ночвах пір’я, щоб тісто було легке. На Закарпатті, коли просівали муку на паску, на підлогу стелили гуню, під неї клали сокиру. Місячи тісто, господиня мусила стояти на гуні, вдягнена у новий одяг. Це робили нібито для того, щоб забезпечити добробут сім’ї. Під час випікання пасок слід було підскакувати догори, щоб вони добре підросли.
Допоки хліби в печі, господиня не повинна була сідати. Цього дня намагались нікому не давати в борг, суворо було заборонено вилазити на піч. Беручись до готування паски, господині спеціально вмивались, одягались у святкове вбрання, промовляли молитву. Старі люди говорили, шо раз шось не вдалося, значить вона або не помилася, або не перехрестилася. Для того, шоб спекти паску, треба було обов’язково помолитися, перехреститися, помитися. Пекли дві великі паски або кілька менших, а також перепічки. Бідніші пекли одну паску. Як правило, тісто місили на воді або на молоці, рідко додавали яйця. Приправою була гвоздика, іноді імбир, який надавав тісту жовтого кольору, потовчені “бібки” (лаврові горішки). Перед печенням паски на Бойківщині пекли калач, який після посвячення зав’язували в мішок, з якого сіяли зерно, – щоб був кращий урожай.
На Гуцульщині першим у піч саджали “віхопник” – маленький хлібець, з якого дізнавалися, чи спеклася вже паска. Окрім того, обов’язковим великоднім печивом на Гуцульщині була “баба”, “бабка”. Готували її з пшеничного чи кукурудзяного борошна, змішаного з незбираним кисляком чи молоком та маслом, яйцями, сметаною. Підготоване тісто викисало від ранку до вечора, а вночі “баба” пеклась. Пекли її тільки на Великдень. Таку “бабу” готували також на Прикарпатті.
Під час випікання паски чоловіків у Карпатах, а саме – на Гуцульщині, виряджали з хати дивитися, щоб ніхто чужий не потрапив до хати, бо міг би наврочити. Тим часом жінки перев’язували нитками ножиці, клали їх у постіль, примовляючи, що зав’язують серце своєму чоловікові. Це, очевидно, мало сприяти любові та згоді між подружньою парою і не випадково здійснювалося у вказаний період. Спостерігаючи за процесом випікання паски, ворожили навіть про добробут сім’ї у майбутньому. Так, запала у формі паска віщувала зле: “Як баба пече паску і як си паска западе, то вмре до другого року”. На Гуцульщині після того, як господиня посадила паску в піч, вона вимитими руками торкалася кожної дитини, кажучи: “Абис такий величний, як хліб пшеничний”, а торкаючись до дівчини, казала: “Абис така велична, як паска пшенична”.
Колись паску несли святити в скатертині, яку зшивали, залишаючи з одного боку довший кінець (Бойківщина), у бесагах, веретах (Гуцульщина): “То колись брали бесаги великі із собов, та клали паски окремо, а дорỳ [окремо] в дійнички такі. У тім світили”. Як правило, паску ніс на плечі господар, а господиня – яйця, хрін, сир, сало, “будз”, часник, сіль, полин. На Надсянні також носили святити паску в обрусі: “На плечі брала мама обрус і на плечах несла”. На Буковинській Гуцульщині також “ранше несли одну паску, кождий ніс, та й то або на коня, або плечима несли”. Пізніше обов’язковим атрибутом свята став ще й плетений кошик, у який вкладали як паску, так і решту великодніх страв для освячення в церкві.
Давні джерела згадують звичай ритуальних великодніх вогнів, які розкладали на пагорбах чи безпосередньо біля церкви у ніч з суботи на неділю. Підготовкою великого багаття, яке мало горіти всю ніч, звичайно, займалась парубоча молодь. У деяких карпатських селах хлопці навіть змагались між собою, намагаючись розкласти вогонь якомога вище в горах. “Кожний на городі уборку робив і старався в суботу Великодну, кругом горіли ті [вогні]. Ранше все лишали і йшли [палити вогонь], горіли ті багаття на кожному городі”.
Надзвичайно важливого значення гуцули надавали святковій церковній відправі і ритуальному освяченню великодніх продуктів і страв: “А святити [несли] паску, бабку, солодке таке печеня, бужениця у нас кажут – бужене, копчене м’ясо. Саме добре усе таке святили. Хрін робили з бурячком сікли, часничок, цибульку, сир, масло – усього по трошки у кошик”. Подекуди намагалися якнайбільше свяченого роздати біля церкви бідним. Одразу після Богослужіння жителі Карпат поспішали додому, щоб щасливо минув рік. Перш, ніж сісти до великоднього столу, на Лемківщині та Гуцульщині здійснювали обхід господарства. Господар обходив хату, стайню, де заклинав худобу, щоб вона так швидко і щедро давала молоко, як швидко він вертався додому з усім свяченим.
“На Великдень після освячення паски обходили навколо хати, до хліва, до худоби, ставили хрестик кошиком (робили знак хреста) і потім вже заходили в хату – щоб все добре було, щоб худоба була здорова”, – згадують старожили. На Бойківщині (закарпатська частина) вважали, що посіви будуть рости так само швидко, як біг господар із паскою додому. У Богородчанському й Рожнятівському районах Івано-Франківської області вірили, “хто з ґазд із паскою швидше прийде додому, тому все зерно швидше зійде”. Більше того, в Карпатах шматочки паски давали коровам, щоб вони гарно доїлись, а крихти змішували з овечим сиром та сіллю і підгодовували ослаблених тварин, аби набирались сили.
Нарешті вся сім’я збиралася за святковим столом. Поширеним був звичай, згідно з яким після молитви споживання великодніх освячених продуктів починали з яйця, яке розрізали на стільки частин, скільки було членів сім’ї, та паски. Кожен повинен був з’їсти свій шматочок, щоби панувала любов і злагода. Тільки після цього їли всі інші великодні страви. Однак, ця трапеза – менш за все прийняття їжі. Це одна з умов благополуччя сім’ї – цілість і цілісність її та господарства: худоби, врожаю. У підготовці до святкової трапези на цю ідею особливо зважають. Усі речі, як і люди, у святкові дні повинні бути у своєму домі. Всюди був поширений звичай, згідно з яким у період свят не слід нічого давати в борг.
По закінченні “розговин” починались розваги, що тривали три дні. Масове великоднє гуляння, на яке сходилися всі мешканці села, особливо молодь, за традицією відбувалося на подвір’ї коло церкви, а давніше – на кладовищі. У гаївках на Гуцульщині брали участь як хлопці, так і дівчата. Дівчата тут водили “білоданчика”, грали в перепілку, хлопці – в “третяка” або ставили “церковцю”. Зараз ці розваги вже не є такими масовими, поступово втрачають своє важливе значення і витісняються з побуту як селян, так і міщан. На другий день свят, в “Обливаний” або “Волочільний” понеділок, парубки ходили по селі й стежили, яка дівчина вийде з хати, щоб облити її водою. Надзвичайно поширеним серед гуцулів був звичай, згідно з яким дівчата в “Обливаний” понеділок обдаровували хлопців писанками. “Дівчета кожна писала писанóк по 20-30, хлопці ходили та просили писанóк. Каже: допаруй мені ту писаночку. Дівчета посидить, поговорить, та дає писаночку хлопцям, котрому хоче – даст, котрому не хоче – то не даст. Як не подобався, каже: нема в мене” (с. Гробище Путильського р-ну).
Парубки навіть спеціально ходили за писанками по хатах, де були дівчата. Щоб ті не обливали їх водою, дівчата давали викуп – писанку. “Обливання проводили на Волочільний понеділок. Дівки ховались по хатах щоб їх не обливали. А малі хлопчики брали кошик і ходили за писанками” (с. Бісків Путильського р-ну). Побутує повір’я, що весняна вода омолоджує людину, дає їй здоров’я, приносить радість. На наше переконання, тут повторюється давній обряд очищення водою у період Великого посту. А тому дівчата не ображалися, навіть були раді, якщо їх “скупали в річці”. Обливання виявляло взаємні симпатії молоді.
Крім того, під час масових і публічних пасхальних обливань символічно висловлювали громадську оцінку поведінки дівчини. Якщо хлопці свідомо не облили дівчину у великодній понеділок, то так молодь осуджувала її за розкуту поведінку чи які-небудь інші прогріхи. Великдень включав також парубочі спортивні змагання, що в давнину мали сакральне значення і були присвячені якомусь конкретному божеству. На закінчення гаївки третього дня Великодня хлопці робили “живу піраміду”, яка називалась “Башта”, “Дзвінниця”, “Оберіг”: п’ять хлопців брались за руки, утворюючи коло, а їм на плечі ставало четверо, потім троє, двоє і, нарешті, нагорі опинявся один учасник гри. “Башта” обходила церкву навкруги, і на тому гаївкові забави завершувалися.
У народній уяві освячені на Великдень страви і предмети наділялись особливими магічними властивостями, що ставало причиною їх частого використання впродовж цілого року. Серед усього знаходив своє призначення навіть рушник, яким накривали паску: коли починався град, його одягали на шию і виходили з хати, позаяк це мало вберегти людей від стихії. Щоб відвернути бурю (“тучу”), використовували паску: “Я собі тримаю дори (паски) і кидаю на віглю і через деякий чєс уже лиш поменше-поменше стало, але тре досконально це всьо знати”. Цікаво, що з цією ж метою на грядки викидали кошик від паски, мотивуючи це так: “У печі граду ніколи не паде, так аби й на дворі граду не було”, або “Як на Великдень нема тучі, так аби Бог дав, шоби того не було ніколи”. Під час бурі запалювали свічку, яку святили разом з паскою на Великдень.
Важливе місце у великодній обрядовості жителі Гуцульщини, як і всієї України, відводили “Провідній” неділі, тобто неділі після Великодніх свят. У більшості випадків до цього дня не тільки готували різноманітні святкові та ритуальні страви, а й спеціально залишали дещо від Великодня. У багатьох гуцульських селах на Провідну неділю сідали до обіду так, як і на Великдень. На могили родичів у цей день зносили залишки великодніх страв і розставляли їх на застелених скатертинами могилах. До таких “столів” запрошували одні одних. Людям здавалося, що, розговляючись біля могил, вони прилучають покійників до земного життя. Гуцули на провідному тижні старались не сіяти льон і коноплі, бо вірили, що виткане з них полотно обов’язково покриє чиюсь труну.
Уривок з книги Ярини Самотіс “ТРАДИЦІЙНА ВЕЛИКОДНЯ ОБРЯДОВІСТЬ БУКОВИНСЬКИХ ГУЦУЛІВ” (на матеріалах етнографічних експедицій).
